Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Минулого року книжка Володимира Даниленка «Грози над Туровцем» лідирувала в оцінці експертів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. У фіналі змагань на найвищу в Україні літературну нагороду країни більшість критиків і літературознавців ставили саме на перемогу Даниленка.

У цьому році, як фіналіста минулорічних шевченківських перегонів, на здобуття цієї премії висуваються дві книжки Даниленка «Грози над Туровцем» і «Капелюх Сікорського». Подаємо есе про цього непересічного сучасного письменника.

Спочатку запам’яталися його зелені очі, і погляд знизу – на співрозмовника. На дискусійному клубі в Будинку літераторів він розповідав про роботу літературної агенції «Банкова, 2». То був єдиний тоді великий проект Спілки письменників. Він так переконливо говорив про байдужість київських чиновників до видання українських книжок, що мене це спонукало написати статтю під заголовком «Кому потрібне паперове світло?» Із дискусійного клубу вийшла з переконанням, що тільки він найбільше переймався тим, що Київська адміністрація підтримує видання не 100 книжок, як планувалося, а тільки 32, ніби я не знала, що практика економії на культурі і, зокрема у книговиданні, в нашій державі – постійне явище .

Коли несподівано мене як журналістку запросили письменники поїхати в батальйон «Донбас», щоб передати куплені на зібрані ними кошти спальники для воїнів, то знову зустрілася з Володимиром Даниленком. На Подолі прямо з автівки він купив букетик волошок, який я перев’язала жовто-блакитною стрічкою, і на тренувальній базі Національної гвардії в Нових Петрівцях, де проходив бойовий вишкіл батальйон «Донбас», вручила єдиній дівчині батальйону – Олі. 

Ми вийшли з автомобіля поговорити з бійцями «Донбасу», які відмовлялися фотографуватися, але охоче спілкувалися. Оля була в камуфляжному одязі і в грубих берцях, але ніжне обличчя виказувало жіночність. Їй було 28, вона – художниця, її батьки жили в Донецьку. Тоді російські війська ще не розпочали відкриту війну на Донбасі, а діяли тільки диверсійні підрозділи Росії. Букет лежав у салоні машини до від’їзду. Автомобіль рушив, я вискочила з букетом волошок, вручила його Олі, обійняла її. Тепер думаю, чи жива вона? І чи допоміг букет-оберіг від Даниленка?

У інтернеті прочитала, що один із найбільших претендентів на Шевченківську премію 2014 року Володимир Даниленко. Зателефонувала йому, маючи телефон письменника від поїздки в батальйон «Донбас», щоб записати з ним інтерв’ю. Він прийшов у редакцію «Слово Просвіти», де я працювала, і ми кілька годин спілкувалися. Відкрила сторінку Вікіпедії з його біографією і світлиною з метеликом. Виявляється, що до краваток він не охочий, але любить вишукано одягатися і завжди дотримується відповідного дрес-коду.

Пригощала його тоді чаєм із липи, не підозрюючи, що за гороскопом друїдів він саме Липа. З’ясувалося, що Даниленко – суєвірний, але щасливим числом вважає 13, бо народився 13 вересня. Класична Діва. 

Беру 13 сторінку кожної його книжки і знаходжу там важливі рядки для вербального портрета письменника.

Перша книжка, яка з’явилася у мене з його автографом, – «Грози над Туровцем». Твір номінувався на Шевченківську премію 2014 року і лідирував у опитуванні експертів. Те, що написав пан Володимир мені на книжці, прочитала першою радіожурналістка Емма Бабчук під час презентації книжки Бориса Гуменюка «Вірші з війни», бо я з автограф-сесії Даниленка в Спілці відразу побігла у Будинок вчителя до Гуменюка.

Його автограф, як і все, що він пише, був лаконічний: «Наталі Куліш, яка вчасно втекла зі «Слова Просвіти». 5 лютого 2015 р.». Тепер знаю, що вчасно, адже працюю тепер у Даниленка відповідальним секретарем і, як ніхто, маю змогу спостерігати за роботою, не побоюся слова, класика сучасної української літератури. Він вчасно очолив Київську організацію Національної спілки письменників України, бо відразу з’явилася маса нових літературних проектів, які він зініціював.  

На 13 сторінці книжки «Грози над Туровцем» знаходжу: «Гетьман викликав до себе генерального осавула Мазепу й наказав з’ясувати, хто це зробив, але той нічого не відав». Треба зауважити, що в робочому кабінеті Володимира Даниленка під номером 13, до якого всі потрапляють із приймальні за №14, є бюст гетьмана Івана Мазепи. І в  цьому я бачу певний символізм. А на каміні кабінету №13 будинку Лібермана, де у першого власника на Банковій, 2 була молільня, бамбукова стеля якої збережена і стала улюбленим об’єктом туристичних груп, також 13 виступів-сходинок. І знову це магічне число. 

Потрапивши в активне творче середовище, яке створи навколо себе Володимир Даниленко, я теж почала писати прозу. Часу минуло небагато, але скільки цікавих подій відбулося за його участі, особистості творчої, креативної, безмежно відданої українській літературі. Те, що він очолює велику творчу організацію, не проявляє в ньому жодних владних рефлексій і пихи, як це буває у багатьох, кому дісталася влада. Йому часто доводилося поєднувати творчу креативність і адміністрування, коли очолював відділ культури в Житомирі, був заступником редактора журналу «Слова і Час» чи працював у прес-службі Кабінету Міністрів. Він – хороший менеджер, що легко продукує ідеї і втілює їх у життя, тільки б ніхто палки в колеса не ставив. Даниленко відчуває талановитих людей і вміє ними захоплюватися. Він любить допомагати творчій молоді і, як кішка кошеня, дбайливо вилизує стилістику кожного твору обдарованого початківців, доки цей твір не стане діамантом.   

Найгучніші його проекти це – «Коронація слова» (нині цим проектом опікуються Тетяна і Юрій Логуші), конкурс гостросюжетного роману «Золотий Бабай», серія антологій каналу «1+1» та видавництва «Генеза» «Квіти в темній кімнаті», «Опудало», «Вечеря на дванадцять персон», антологія кримськотатарської прози ХХ століття «Самотній пілігрим»  і вже зовсім нові літературні проекти «Перша книжка автора», конкурс комедії «Золоті оплески», українсько-білоруська премія «Воїн світла», серія книжок за програмою «Українська книга», збірник літератури для підлітків, антологія афоризмів, антологія 50 сучасних поетів «Спів українських солов’їв», антології українсько-білоруських, українсько-румунських, українсько-турецьких перекладів, центр сприяння кінематографу при Київській організації та багато інших.  Він просто фонтанує творчими ідеями та сатиричними розіграшами. Його творчість завжди  зачаровує. Свій дар зачаровувати словом Даниленко відчув  ще з дитинства, коли діти просили його вигадувати історії. Про це він написав у своїй книжці «Лісоруб у пустелі». Ось що написав письменник у цій книжці про свої перші літературні: «Коли я вчився в Житомирі на факультеті української філології, якось до Дня факультету написав пародію на викладачів. Це було схоже на радіоп’єсу. … Під фінал дійства раптом оголосили: «Гран-прі філологічного факультету вручається студентові третього курсу…». Я вийшов на сцену, і мені вручили величезного весільного торта». 

Або ось такий пасаж: «У Хемінгуея я прочитав, що кожен письменник повинен хоч трохи попрацювати в газеті. Тож після філфаку я влаштувався в одну з житомирських газет, де працювали молоді амбітні писаки, що наввипередки змагалися між собою, хто напише скандальнішу статтю чи репортаж. Між нами точилася жорстка конкуренція. Якось на День журналіста між репортерами газет провели конкурс на кращий сатиричний твір про журналістів, і я переміг». Даниленко досі розігрує знайомих, у нього це виходить досить дотепно, і ніхто на нього за це не ображається. Мене саму він так не раз розігрував. 

Він не втомлюється бути веселим і не нудним, викладацька практика, література, наука і менеджмент – джерела його енергії. У нього високий викладацький рейтинг, який виставляють йому студенти під час опитувань якості викладання. Даниленко вів майстер-клас прози на відділенні літературної творчості Київського національного університету імені Тараса Шевченка і завжди пишається творчістю своїх студентів, а вони його просто обожнюють.  

У своїх творах письменник найчастіше аналізує сучасну проблему людства – самотність і кризу любові, бо світ і тримається на любові і постає з неї. В моєму інтерв’ю він сказав, що «наша література має орієнтуватися на втрачений комплекс лицаря. Лицар – це чоловік, який любить жінку, свою землю і готовий за них померти. Такий герой має високі ідеали. На таких принципах має будуватися сучасна література».

Книжку «Кохання в стилі бароко» Володимир Даниленко присвятив своїй матері. На 13 сторінці цієї книжки я прочитала: «У неї було чорне волосся, налите соком обличчя, наче в яблука білий налив, і великі темні очі, повні легкого смутку, ніби вона знала…  куди рухається цей світ». 

І коли він якось показав мені світлину своєї матері, то я відчула, що це списано з її образу. Загалом, він уміє писати зі смаком жіночі образи. Може, тому що народився Дівою? А може, тому що мати вклала в нього всю любов, на яку тільки була здатна. 

У книжці «Грози над Туровцем» прототипом головної героїні роману стала теж мати письменника. Він так органічно виписав її, що я зажадала з нею познайомитися, але він сумно сказав: «Вона вісім років тому померла». Мені стало незручно за свою непоінформованість, і я перевела мову на іншу тему. 

Він вміє любити людей. Напрочуд скромний, він не вдається у своїх творах до плакатності. Володимир Даниленко вважає, що герої творів не повинні поділятися на позитивних і негативних, бо кожен може мати світлі й темні риси характеру, адже світ – не плакат, каже він.

Я називаю його українським Боккаччо. Його твори наповнені любов’ю і радістю життя. Любов – наскрізна стихія, яка пронизує його творчість. Ерос усюдисущий у творчості письменника, але його еротика вишукана й аристократична. Я б назвала це навіть не еротикою, а вічною стихією продовження роду. Даниленко веде здоровий спосіб життя, він – вегетаріанець, щоранку бігає, з дитинства займається йогою, завжди енергійний, підтягнутий, оптимістичний. Кутики його губ завжди усміхнені, навіть коли він говорить серйозно. Обираючи власну модель творчості між Діонісом і Аполлоном, Володимир Даниленко  обрав Аполлона як ідеал благородства й краси. 

На 13-й сторінці сатиричного роману «Газелі бідного Ремзі»  –  пародії на українську ментальність, політику та сучасний світовий порядок написано: «Остерігайтесь, мій хане, жінок з гарячими і чоловіків з холодними руками». Всі, хто вітається за руку з Володимиром Даниленком, зауважують, що в нього міцна й гаряча рука. Тож від його рук забобонно заряджається головний бухгалтер Національної спілки письменників України. Це ще та картина, скажу я вам. Це треба просто бачити.

Наталя Куліш 

   
© nspu.com.ua