Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 4 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаНеактивна зірка
 

Українська нація більше 750 років перебувала в залежності від інших країн, а тому їй не вдалося збудувати міцну і незалежну державу. Про нас Леся Українка написала: «Так, ми раби, немає гірших в світі», в даний час, одержавши незалежність українці її швиденько втрачають, здається, що вони не можуть без погонича.

Однією, якщо не основною причиною такого стану – відсутність єдності в думках і діях, постійне протистояння «всіх проти всіх»: ще з княжої доби князі всіх рівнів бились між собою, родичі з родичами; народ також бився; переселяючись на північ, організували  Московське царство; бились між собою гетьмани України й кошові отамани Січі, закінчуючи життя переважно в Сибіру; у Російській імперії протистояли між собою всі, хто прибув із так званої Малоросії, навіть не було єдності і зустрічі між собою видатних українських інтелектуалів – Сковороди, Шевченка, Гоголя; не було єдності українських провідників – творців Універсалів після 1917 р. і Україна так і залишилась в залежності від Московії; не було єдності і в борців за незалежність України, зокрема між керівниками проводів УПА, між представниками шістдесятниками; немає єдності ні в думках, ні в діях у політиків, бізнесменів, керівників держави з настанням часів незалежності.

Ясна річ, що керувати таким народом і державою надзвичайно важко, особливо якщо будувати управління на позиціях незалежності. Видатний український провідник, гетьман І.Мазепа, за словами Гоголя, після Полтавської битви висловив думку, що будь-який, навіть найвидатніший державний діяч, не зможе підняти український народ на боротьбу за незалежність, якщо вона була не завойована, а подарована долею, як це сталося у 1991 р. коли Україні вдалося вийти зі складу Московської імперії. Тому, щоб навчати майбутніх державних керівників, дати їм не віртуальні, а реальні і ефективні методи управління державними справами, які сприймалися б народом, то треба вивчити глибинні підвалини українського феномену, який мимо волі породжує брак єдності в усіх справах життєдіяльності народу, в зовнішній і внутрішній політиці. Без такого знання справ навчання студентів державному управлінню втрачає практичний сенс.

Українські інтелектуали, генії – Сковорода, Шевченко і Гоголь як українці, яким нічого не чуже українське, їхнє життя, творчість, відносини із зовнішнім оточенням проливають багато світла на українську проблему відсутності єдності у боротьбі за волю. Подібна тема в українській філософії, науці, літературі майже не розглядалася, особливо під кутом зору мобілізації зусиль єдності у розбудові сильної і шанованої держави. Саме та проблема виходить на сучасну епохальну арену, яка пояснювала б українцям, що проповідували, чому навчали і взагалі чи щось рекомендували сучасним українцям видатні українці минулого  у своїх творах, для використання в умовах ХХІ століття.

Нещодавно (ЛУ, 16.04.15), видатний українець, класик української літератури Ю.М. Мушкетик поставив фундаментальне запитання перед усім українством – «Чому ми такі?», щоб кожен подумав, дав справедливу відповідь собі та загалу, що дозволить  виробити єдино вірну істину. Найперше відмітимо, що Московія з часів Переяслава і дотепер усе робила, щоб зруйнувати українську духовність і ми стали такими, якими ми є, про риси яких іноді і важко, і соромно говорити. Болючі рани, нанесені Московією українській нації і її старовинній державі, не дають спокою ні народу, ні його прогресивній інтелігенції, які намагаються виправити катастрофічне становище, досліджуючи першопричини того, що сталося. Нам треба позбутись таких рис як «національна нестійкість», «розсмиканість», «непослідовність» і багато іншого. Набуті в епоху рабства риси складають потужне багатожильне перевесло, яке міцно тримає націю в московських обіймах, перешкоджаючи становленню українців, формуванню суспільства і розбудові держави європейського взірця. 

У такому контексті мій обов'язок, як і кожного українця, висловити власну думку щодо важкої української національної проблеми. Відповідаючи на справедливе запитання – «Чому ми такі?», на мою думку, існує дві основні причини: перша, 750 – літнє перебування українців в рабській залежності від сусідніх держав; друга, цілеспрямоване і методичне руйнування духовних і матеріальних основ української нації Московією.

Перша причина, яка озвучена, має відповісти, – які ж ми українці, що перебували в рабстві 750 років? Характерною ознакою раба – його безвідповідальність, а це означає, що від людини уже нічого не залежить і вона таке своє становище вважає нормальним явищем: перше, за неї відповідає господар, тобто спочатку литовці, поляки, угорці, австріяки, а далі росіяни; друге, залежна людина – раб позбавлена будь-яких самостійних дій, у неї не було свободи вибору, вона не знала що це таке. Коли ж раптово було одержано українцями незалежність, то виявилось, що ні у кого із громадян великої української держави не було ні відповідальності, боялись її як вогню, ні свободи, інстинктивно оглядались на недавніх господарів, москалів, на Білокам’яну. 

Друга причина, підтверджує – українцями управляли москалі так як їм заманеться, існує чимало переконливих прикладів приниження української нації, прогресивної її інтелектуальної еліти. Поряд з тим, що українську стародавню історію виправляли на кшталт Московії, вони ще й вдавались до суцільної правки творів письменників і поетів, які писали про Україну. У цьому контексті те, що сталося з творами Гоголя в різних редакціях, було невипадковою, а цілеспрямованою дією: принижувати стародавню Русь і звеличувати так звану Велику Русь - Московію. Згадаймо, М. Гоголь багато виправляв свої твори, але всі ці виправлення і переписування природні для творчих особистостей. Про інші, важливіші причини правок – вкраплень, майже не згадується, хоча пишеться про них багато, але основних причин до цього часу так і не названо, а вони були. 

Однією з причин постійного редагування творів Гоголя - імперська ідеологія. Чим можна пояснити таку правку, яку, мабуть, здійснив сам автор: у «Ревізорі» першого видання 1836 р. під тиском цензури. Гоголь вклав у вуста Хлєстакова такі слова про чиновників: «сколько мне кажется, эти чиновники большие дураки; и в голове только, я думаю, фай - даже посвистывает. Такая простота!» . Проте уже в переробленому варіанті таких слів про чиновників зовсім немає, залишилась незмінною лише авторська думка про чиновників-дурнів, висловлена Хлєстаковим: «Здесь много чиновников. ...Верно, я вчера им подпустил пыли. Экое дурачье!» . Повість, відому тепер всім, без підпису, видану пасічником Рудим Паньком, «Бисаврюк, или Вечер накануне Ивана Купала. Малороссийская повесть (из народного предания), рассказанная дьячком Покровской церкви» видавець «Отечественных записок» Свіньїн так виправив, що Гоголь не впізнав багатьох літературних зворотів, які туди ввів видавець. Але це були тільки квіточки.

Відносини України з Росією, які описувались письменником, були заполітизовані, а тому російська цензура під наглядом вищої влади піддавала прямій ревізії, називаючи її редагуванням: «Мертві душі», другий том, існує рання редакція і пізніша редакція; твір «Тарас Бульба» в редакції «Миргорода» побачив світ 1835 р., нова редакція з’явилася тільки у 1842 р.; комедія «Ревізор» у першій редакції побачила світ 1836 р., у другій — 1842 року. Російські критики вихваляли не перші, а другі редакції творів Гоголя, українські ж підневільні критики мовчали. Ніхто не подав голосу осуду ідейних вставок до творів письменника, він залишався один проти всіх, а тому правки так і залишаються предметом суперечок наступних поколінь. Подібне для української інтелігенції не новина, адже й тепер відомі українські митці служили й служать комуністам і проросійським регіоналам, але ніхто про них ще не сказав поганого слова, «не дав хоча б півдулі».

Гоголь любив і вивчав історію України, а тому з матеріалів історичної правди він написав «Тараса Бульбу», як поетичну історію Малоросії, яка стала героїчним епосом України, чого сам автор не очікував.

 

Повість оживила історію про козацьку державу, яка все-таки здатна захищати свої кордони, свою незалежність і свободу, а тому вона виконала й далі відіграє колосальну роль у національному самоусвідомленні українського народу, що не відповідало й не відповідає тепер інтересам Росії. Використовуючи М. Гоголя як зразкового малороса, який, вихований у поміщицьких традиціях, удавав, що вправно служив загальноімперській ідеї, розпочалася ревізія творчості геніального письменника шляхом редагування і перередагування основних і українських, і російських творів. З різних причин був обраний єдиний метод — вносити вкраплення писаками, щоб надати окремим творам та усій творчості Гоголя проросійський, проімперський і промонархічний характер.

Не дивно, що після подібних «вкраплень» писак нова редакція твору «Тарас Бульба» одержала схвальну оцінку Белінського: «сделалась вдвое обширнее и бесконечно прекраснее. …Он исчерпал в ней всю жизнь исторической Малороссии» . Справді, повість у редакції «Миргород» була невеличкою — 68 сторінок, а уже в другій редакції - 117 сторінок, або розширилась у 1,7 разу. За рахунок чого так розширено повість, і яка там вся історія Малоросії, яка перехоплювала подих самому Белінському? Перш за все, твір змінився ідеологічно — він перетворився з проукраїнського на проросійський, що і викликало таку радість у критика. І все це підтверджується конкретними справами: а) в першій редак¬ції козаки не називаються «русскими», а просто «козак», у другій редакції уже все російське - «Пусть славится во веки веков святая православная русская земля», «православная русская вера». Якщо порівняти закінчення першої і другої редакції «Тараса Бульби», то ось що маємо. Перша редакція: «Прощайте, паны-браты, товарищи! …Вспоминайте иной час обо мне! …я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и что кусочка моего тела не оставят на земле, …Будьте здоровы, паны — братцы, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько.» , і тут Тараса ударили обухом по голові, і він навіки замовчав. У другій редакції спочатку Тараса вдарили по голові обухом , після чого він отямився, і вже вищенаведена проукраїнська промова звучить нахабно проросійською: «Прощайте, товарищи! …Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чертовы ляхи? …Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» . Треба радіти, що українець Тарас змінив свою промову у другій редакції після удару обухом по голові, а тому будь-яка провина з нього знімається і перекладається на недолугих навмисних підтасувань. 

Думку автора також підроблено: в редакції «Миргорода» автор проголосив: «Черт побери! Да есть ли что на свете, чего бы побоялся козак?», а вже друга редакція віддала це місце іншим проросійським словам: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу» . Незграбне підтасування історії, літератури і фактів, а головне — російські критики зробили все, щоб такі маніпулювання перекласти на М. Гоголя. Ще чимало проросійських перлин виникло у творі другого видання, яких і близько не було у першому виданні: «Князья русского рода, свои князья, а не католические недоверки»; «Пусть же знают они все, что такое значит в Русской земле товарищество!»; «Пусть же пропадут все враги и ликует вечные веки Русская земля!». 

Скажімо, у редакції «Миргорода» твору «Тарас Бульба» автор пише про величезне військо козаків, яке сконцентроване «на границях України», і це вже не якісь окремі загони зі своїми невеличкими цілями, а покликані відстоювати загальну справу: «Это целая нация, которой терпение уже переполнилось, поднялась мстить за оскорбленные права свои, за униженную религию свою и обычаи, за вероломные убийства гетманов своих и полковников, за насилие жидовских арендаторов и за все, в чем считал себя оскорбленным угнетенный народ» . Подібного твердження Гоголя про «вероломные убийства гетманов своих» на Соловках і сибірських родовищах росіяни вперто не бажали чути, слова не могли сподобатися цареві. Коли з’явилася нова редакція твору, то стрілки негативу уже переведені з Росії на Польщу, з тексту зникли гетьмани і полковники, натомість виникли слова «чужоземні пани», «церква», «віра», «унія»: «поднялась вся нация, ибо переполнилось терпение народа, — поднялась отмстить за посмеянье прав своих, за позорное унижение своих нравов, за оскорбление веры предков и святого обычая, за посрамление церквей, за бесчинства чужеземных панов, за угнетенье, за унию, за позорное владычество жидов на христианской земле» .

Не Гоголь, а саме московські писарі цілеспрямовано вкладали в уста українців, які героїчно вмирали від рук ворогів, слова звеличення не української землі, не українського народу,  примушуючи їхні вуста перед смертю вимовляти «Русская земля»: «Только и успел сказать бедняк: «Пусть же пропадут все враги и ликует вечные веки Русская земля». И там же испустил дух свой». Про смерть одного із героїв повісті Бовдюга читаємо: «Прямо под самое сердце пришлась ему пуля, но собрал старый весь дух свой и сказал: «Не жаль расстаться с светом. Дай бог и всякому такой кончины! Пусть же славится до конца века Русская земля!» . Вірмо, що великий український письменник, навіть якщо він жив і творив у Російській імперії, не спроможний так зневажати героїв свого народу, отож все це справа рук спеціальних писак.

Думки про те, що причиною текстового редагування стали зміни в позиції Гоголя як людини, митця і мислителя в період між першим і другим виданням творів, як свідчать науково-літературні дослідження, не відповідають дійсності. Не приписуймо М. Гоголю того, чого він не творив, вивчаймо загадкового українця, згадуючи його слова «Никто не разгадал меня совершенно». Вдумаймось одночасно в слова Т. Шевченка, якими він не багатьох із українського оточення нагороджував: «Всі оглухли – похилились в кайданах … байдуже … ти смієшся, а я плачу, великий мій друже».

Довіряючи московським «правникам» Гоголя, дотепер більшість української інтелігенції, на відміну від народу, дотримується думки, що М. Гоголь так і повинен залишатися великим російським письменником, а не українським. Один лауреат Шевченківської премії, бандурист з Чернігова не посоромився сказати в Ніжині, що М. Гоголя не можна навіть ставити поряд з Т. Шевченком. Така думка, на жаль не тільки його одного, сприяє тому, що пам’ятники М.Гоголю уже тепер будують тільки за кордоном, а не в Україні, де він народився, яку любив і захищав від Московії. Теперішній Президент України П.Порошенко на кошти сім'ї збудував пам’ятник М. Гоголю в Швейцарії, у 2002р. пам’ятник українському письменнику збудували москалі в парку Боргезе Риму, перетворивши цю подію в маніфестацію  «Русского міра» в Італії. Дуже справедливо професор М. Тимошик пропонує «Українцям вдома і на чужині слід вводити нашого Гоголя в нашу свідомість і в наш інформаційний простір, боронячи і стверджуючи своє» . Яка убога наша духовність, як зруйнована наша пам'ять на якій залишається закарбована печать рабства і ненависті, щоб на двадцять п’ятому році незалежності країни у свідомість інтелігенції треба вводити великого українця Миколу Васильовича Гоголя і доводити, що він не російський, а великий український письменник. Невже не зрозуміло, що ніякий москаль не написав би твір «Тарас Бульба». Немає сумніву, що Гоголя повернуть в Україну і це здійснять українці майбутніх поколінь на сором теперішнім інтелектуалам. 

Панасюк Б.Я.,

академік НААН,

письменник, журналіст

 

 

   
© nspu.com.ua