Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

На запитання Миколи Славинського відповідає відомий прозаїк і публіцист, лауреат Шевченківської премії  В’ячеслав МЕДВІДЬ.

 – Важко  творити в Україні, але, думається, ще важче – без неї, поза нею. Ви хотіли б стати громадянином світу? 

 – Один чоловік уже намагався стати водночас і сином України, і «гражданіном міра». Здається, йому не вдалося ні те, ні друге. У філософії Григорій Савич доволі талановитий інтерпретатор, у житті ж – полохливий «гражданін». За часів Коліївщини вмудрився прибитися у безпечне місце, а троє бандуристів, що грали й співали для повстанців, спочили у спільній могилі у моєму рідному селі Кодні. Уявляєте, як би перепоставилася історія, філософія, свідомість нації, якби в тій могилі спочивав Сковорода? Ми так і не знаємо, від чого тікав філософ і поет. Але це було втікання у вимірі національного континенту. Розуміння усесвітності – це лише позірне марення нашої прихвореної душі. Цікавіше говорити про поза-світність як притаманність української почувальності.

–    До речі, яке Ваше ставлення до відчутної мілітаризації як індивідуальної, так і суспільної свідомості?

–  Українці  – здавен мілітарна нація, от тільки жахіття ХХ-го століття породили перестрахи, сумніви, почування винуватості. Наше сьогодення – це не такий собі вибурх незмирущості національного духу, це, швидше, намагання вийти зі стану «міфологічної» замисленості. Войовничість духу, обстоювання власної людської гідності постають на вражальний феномен, але бентежить та частина суспільства, що, вражена цивілізаційними спокусами,  плекає інакшу мілітарність: як їй вижити, як боронитися у разі торжества націо-справедливості, націо-збуття. Нечуваний етноексперимент есесерівської доби ще довго вражатиме безоднями, які ми вперто заповнюємо своїми помислами і своїми кістьми.

–   А тепер найпростіше запитання: що воно за диво таке, Україна?

– Насправді ми досі не осягнули ані назви – Україна, ані сутності того, що годилося б називати українським континентом. Якщо пристати до гадки Льва Гумільова, то це територія, де найпотужніше діє закон космічних припливів і відпливів. Завойовники надходили і відхлинали. Наша мова, попри її зачаєно-демонічну живизну, як жодна інша мова, надається до просторово-мисленних осягнень. Подорожуючи, з родинної переважно потреби, Півднем України чи й рівнинно-лісовою Житомирщиною,  ошелешуєшся. Не враз, а по якомусь часі, вві сні, у світанкових мареннях. Це подорож пустельним континентом, місячним ландшафтом. Ці села, ці хати, що поновилися хіба шиферною покрівлею. Й спостигає притишена радість. Це одна із візій України. Їх може бути й більше. Часто письменник вподобає саме таку. Чогось бракує на наших землях. Може, таких міст-кам’яниць, як у Європі. Таких соборів, що їх понабудовували тамплієри. Кам’яниці й палаци наших багатіїв не надто прикрашають цей континент. Як і залізобетонні потвори у наших містах. 

    Та ось світає, настає  найнебезпечніша пора для керування автомобілем. Трапляється на сільській дорозі кав’яренька, притуляєшся на схололій з ночі лавчині, сьорбаєш гіркуватий напій. Двоє місцевих дядьків за сусіднім столиком розливають з рукава, підморгують, аби пристав третім. Вловлюєш якісь слова. Не мову, не мовлення, лише окремі слова.  А згодом намагаєшся щось написати. Та вчуті світанковою порою окремі слова не спотужнюють тебе до творення.  Ти не захотів бути третім. Тобі треба їхати далі.

– Чому ж держава й нині не плекає українськості, справді національного начала?

–  Це знов про ту саму мілітарність. Часто від однієї особи залежить усе. Та перших осіб обирає не народ, а та ж таки частина, що плекає інакшу мілітарність.  Мовлене якось «національна ідея не спрацювала»  могло б пролунати інакше: ідея спрацювала, до праці, братове й сестри. Якою політичною й культурною потугою поставали з початком дев’яностих років минулого століття КУН, ОУН, Народний Рух, консультативні й матеріальні долучення діаспори,  літературна молодь, що вимагала люстрації… І все ж ліберало-большевицька парадигма взяла гору, а народові, як одчіпне, лишили фольклорно-просвітницький обшир. Влада, що прагне утриматися коштом смертеіснування нації, творить не державу, а імперію, з усіма зрозумілими наслідками для будь-якої імперії. Першого нищівного удару було завдано по літературі, книговидавничій справі. Відтоді запанувала корпоративна преса. Ми відважно покликаємося до державців, але вклякаємо перед чиновницькою раттю, про яку ще Гоголь писав у «Вибраних місцях з листування з друзями». Наша література надто не одностайна, аби хоч на мить  постати  одним-єдиним націозгуком.

На ювілейному вечорі з нагоди 65-ліття В’ячеслава Медвідя

–  Тобто, парадигма «влада – література»  й досі   не з’ясовна?  

–   Уже з початком вісімдесятих років минулого століття  літературна ситуація  позначилася, хай і блідою, барвою лібералізації. У першій книжці новел я уникнув звісного «паровоза», хоч видавці й напоумляли до цього. З другої книжки було вилучено кілька сторінок про тридцять третій рік, але власне стилістику, формотворчі пошуки тодішня цензура вже не поскрибувала. І все ж чимало видань того часу, особливо поетичних,  рясніли лєніним, партією, побиванням бандерівців. Чи можливий був перехід від тоталітарного  устрою до якогось іншого?  Не біймося сказати: так. Але ми стали свідками й учасниками революційних метаморфоз. А будь-яка революція – це ще один перерозподіл національних багатств. Література не одержала своєї належної частки, багато зусиль віддавши патріотичній риториці. Вона, література, має ускладнювати свої формотворчі, філософські, стилістичні потуги. Тоді й влада з острахом, але й з повагою озирнеться на таку літературу.

–  Інколи кажуть: судження просте, як правда. Та чи така вже й проста правда?

–  Наше суспільство перетворилося на дискусійний клуб.  Аж видається, що за кожним дискутантом правда, що він звістує єдино можливу й рятівну істину. Але там, де є безліч суджень, тлумачень, жодні з них не можуть бути істинними. Правду належить шукати не в емоційно-стилістичних вибурхах, а винятково у формовиявах нашої свідомості. Це стосується й наших літературних творінь.

– Чого ж найбільше бракує нашій інтелігенції, адже вона посідає не останнє місце в цій суспільній дискусії?

–   Українська інтелігенція  – це така собі необмундирована, неозброєна армія. А позаду, зрозуміло, «заградотряди». З’являється можливість відступу, чолові армії  заходжуються боронити мову, духовність, поновлювати історичну справедливість. Аж тут знову «заградотряди». Зрештою, армія гине, а лишаються чолові. І це влаштовує і чолових, і владу, яка надсилає загороджувальні загони. Іншої інтелігенції не потребується. Простіше,  інтелігенція надто довго була пристібною  до творчих, громадських, політичних,  корпоративних структур. Усе назване набуло формотворчого сенсу, тим часом інтелігенція збулася у метафорі символослужіння. Ми вже давно відмовилися від поділу на класи, прошарки.  Інтелігенція розшаровується, розчиняється у нових суспільних вимірах  і являє себе хіба що імпульсивно. Вона вже не відіграє своєї «провідної» ролі  в міжкультурному, етнічному, збройному протистоянні сучасних цивілізаційних реалій. Та й поняття інтелігентності набуло інакших формовиявів і змістовності. Мусить постати якась інша інтелігенція,  яка не обмежуватиметься місією носіїв культури, не привласнюватиме, не препаруватиме її.

–   Які моральні чесноти Ви цінуєте насамперед? 

– Це занадто велика спокуса – означитися у вимірі певних чеснот, моральних настанов. Ціную ті чесноти, які постають з дії, чину, а не зі словесних запевнянь. Якось мене вразило висловлювання одного з вояків Українського Опору:  якщо треба буде, то вернемося і з того світу, аби боронити Україну.

–   На Україну хвиля за хвилею накочується зло.  Як йому протистояти? 

–    На ворога – меч, на диявола – хрест.

 

   
© nspu.com.ua