Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Актуально про літературний процес і не тільки читайте в інтервʼю із Анатолієм Жиколом. 

- Пане Анатолію, які доленосні метаморфози відбулися у Вашій творчій долі? Або ж які впливи на Ваше життя і творчість вважаєте найвагомішими?

Що ж, почнемо, як казав творець знаменитого «Пам’ятника» давньоримський поет Горацій «ad obo», себто з дитинства, в якому, гадав, приховані долетворчі, точніше долеформуючі впливи. Якби не рідна матуся і не мої старші сестри, хтозна, чи обрала б мене муза Евтерпа, чи я її. Сестри можуть засвідчити: мати мала феноменальну пам’ять. При світлі гасової лампи (сучасна молодь не знає, що то таке) вона читала нам, не звертаючись до першоджерела, твори Лермонтова, особливо полюбляла «Бородіно», «Спор», «Мцирі», Шевченка «…і мертвим, і живим… », казки Пушкіна, байки Глібова.

А ще вражало, як вона могла пам’ятати стільки сакральних текстів та ще й давньослов’янською мовою – кирилицею – із «Псалтиря». Будучи глибоко набожною людиною, вона навіть за найреакційніших часів розгулу войовничого атеїзму не зрадила ні собі, ні вірі, щотижня ходила до Павлівського храму, де співала на кліросі. 

І сьогодні, перечитуючи деякі поетичні твори наших класиків, я майже реально чую мамин голос. Містика якась та й годі. 

А мої сестри доклали зусиль, аби я у п’ять років уже міг читати і писати рідною мовою.

- На кого з митців Ви рівнялися, коли почали писати? Хто є для вас авторитетом зараз? Можливо, хтось із класиків?

Знаєте, пане Володимире, у світі існує три професії від Бога: лікаря, судді і вчителя, решта – від людини. Таким учителем від Бога у нашій Великовеселівській школі був універсальний (за форс-мажорних обставин міг замінити будь-кого із вчителів із будь-якого предмету) педагог Зиновій Ланда. Він жертовно спалював себе на освітянській ниві, опікувався заледве не кожним учнем.

Це він приносив мені книжкові новинки, журнали із неодмінним приписом: «Прочитай». Це він, читаючи мої перші несміливі поетичні спроби, повторював щораз: «Не сотвори собі кумира». Це завдяки йому до моїх рук потрапили «Атомні перелюди» Миколи Вінграновського, після прочитання яких я став жадібно писати «під Вінграновського», над чим Ланда нещадно іронізував: «Толю, не роби під когось, роби під себе».

Моя сестра Юлія стала студенткою Харківського державного університету після публікації його листа у газеті «Молодь України», у якому він переконливо довів упередженість, необ’єктивність приймальної комісії, і тільки в грудні 1965 року сестру таки зарахували до вузу за наказом міністра освіти. 

Це він, Ланда, всіляко сприяв моїм першим публікаціям у районній газеті, а першу мою книжку, що вийшла у видавництві «Молодь» 1973 року він помережив олівцем так, що на ній живого місця не залишилося. Ми підтримували дружні зв’язки аж до його трагічної смерті.

Хто є для мене авторитетом сьогодні? Ліна Костенко – незаперечний лідер упродовж багатьох років, а вже ген за нею – Рембо, Аполлінер, Бодлер, прозаїки Камю, Маркес, Коельйо, Фріш, Кобо Абе, Орвелл…

- Розкажіть про родину. Чи є в історії Вашої сім’ї сюжети, які могли б стати основою для захоплюючого художнього твору?

Сюжетів набереться не на одну книгу, радше драматичних, ніж захоплюючих. 

Моя родина пережила два голодомори, батько з тавром «ворога народу» пройшов пекельні Сталінські «артеки» і дивом вижив радше всупереч, ніж завдяки. Ця обставина й стала причиною того, що при вступі до навчальних закладів у сестер виникали, м’яко кажучи, певні проблеми. Їхні анкетні дані наглядачі від спецслужб вивчали ледь не під мікроскопом…

Проте найдраматичніша історія сталася з моєю матір’ю, коли вона, аби врятувати своїх дітей від голодної смерті, тягла на собі понад тридцять кілометрів від своїх батьків два пуди суржика (жито впереміж із пшеницею). Це ж яка материнська сила вела її крізь снігові замети, крізь люту хугу, з обмороженими ногами, із смертельним ризиком нападу голодних степових вовків! І таки дійшла, врятувала голодних діток… фантастична драма!.. Деякі сюжети вдалося зреалізувати, інші мають дозріти, як яблука у батьківському саду. 

Голодні і холодні дні,

І трудодні, і ночі чорні

перемололи у млині

лихих років гранітні жорна.

Наче про мою родину мовить поет.

- Пане Анатолію, літератори часто починають віршами, та згодом вкорінюються в прозу. А як у Вас взагалі, з чого складається Ваша творча діяльність?

Зізнаюсь, для мене стало одкровенням, коли дізнався, що геніальний прозаїк Анатолій Дімаров починав як поет. Може тому його проза – від перших книжок оповідань і повістей «Гості з Волині», «Волинські легенди» і до останніх за часом видань – «І будуть люди», «Самосуд», «Зблиски» – оповиті якимось флером поетичності. Кожна втрата болюча, але втрата Дімарова для мене чи не найболючіша. 

Думаю, що явище переходу із однієї «вагової категорії» до іншої, своєрідне перетікання із одного жанру в інший, типове серед багатьох доконаних ліриків. Згадайте твори Павла Мовчана, Віктора Баранова, Любові Голоти, Миколи Славинського, Леоніда Томи, Леоніда Талалая…

Себе я не вважаю «багатоверстатником», хоча й маю і прозові, і поетичні, і критичні тексти, більшість яких вийшла окремими виданнями, увійшла до антологій. 

- Які свої книжки вважаєте етапними (з огляду на те, що ви пройшли шлях від інтимної лірики до творів громадянського звучання)?

Це трохи пафосно сказано – «етапними». Кожна книжка чимось дорога для автора, за кожного – стоси списаного паперу, безсонні ночі, і велике щастя, коли пишеться як дихається. З огляду на рівень версифікації, метафоричної насиченості, зрештою осмислення суспільних явищ книжки «Ковчег» і «Читання світанків», які вийшли останнім часом у Харківському видавництві «Майдан», для мене певною мірою знакові.

- Чого б Ви хотіли навчити читачів і чи є у Вас взагалі така мета? Відчуваєте Ви певну відповідальність за власні твори?

Література не може існувати поза межами суспільної моралі, соціуму, кожний твір несе у собі елементи етики, дидактики, коріння якої у фольклорі – притчах, казках, думах, народних піснях зрештою, які навчають нас бодай азам мудрості. «Повчання дітям» Володимира Мономаха, давньослов’янський «Волхвник» – типові зразки дидактичної літератури.

Немає сумніву, автор морально відповідальний перед читачем за свої твори. Читача треба передовсім поважати, як, скажімо, японський поет, автор блискучих танка, Ісікава Такубоку, який перш ніж взятися за перо, мив руки. Як хірург. Можливо, він відчував якусь внутрішню спорідненість між письменником і лікарем. Хтозна.

На мій погляд, якщо після прочитання поетичного чи прозового твору людина бодай трошки стане кращою, вважайте їхню місію виконаною.

- Чи вважаєте Ви письменницьку діяльність безкомпромісною? І що це – недолік, чи радше – перевага?

Щось вороже, а тому неприйнятне, є у цьому агресивному слові «безкомпромісність».

Антагонізм, непримиренність, нещадність – це соціально-політичні категорії, властиві здебільшого революціонерам, але аж ніяк не поетам. Пасіонарний заклик «лупайте сю скалу!» – це не поезія, радше декларативна агітка.

- Як би Ви визначили філософський напрям своїх основних творів?

Якщо коротко – екзистенція. 

Загребельний, який люто ненавидів національний манкуртизм, усіляких віровідступників і перевертнів, казав, що письменник – це пам’ять. Мнемозина щедро вділила йому цього дару. Його історичні романи «Роксолана», «Смерть у Києві», «Первоміст» та інші – це, по суті, художня квінтесенція історичних подій, плазмоїдні згустки пам’яті, але не стан душі, предметом дослідження якої є філософія екзистенціалізму. Вона мала неабиякий вплив на мою творчість, а ще твори Бодлера, Рембо, Аполлінера, Гарсіа Лорки, навіть французьких імпресіоністів. 

Загалом творчість екзистенціалістів вважаю корисною поживою для не тільки для розуму, а й для душі, чого не знайдеш у сучасній філософії, яка нагадує нині випалене поле. Але то тема для іншої розмови.

- Довженко казав, що між красою і правдою вибрав би красу. Що б вибрали Ви?

Думаю, Олександр Петрович не помилявся у своєму виборі. Краса для нього – уособлення рідної Десни, України у московському засланні. Якби я став перед такою дилемою, вибрав би «красиве і корисне», – як сказав наш класик.

- Ви перечитуєте власні твори після їхнього виходу, щось пере відкриваєте в них?

Переглядаю зрідка, перечитую, здебільшого для того, аби уникнути якихось випадкових збігів-повторів у майбутніх творах. Запитайте у будь-якого поета, чи перечитує він свої вірші. Думаю, відповідь буде передбачуваною. Ясна річ, за умови, якщо він не хворіє на нарцисизм.

- Якщо дивитися диференційовано на літературу, що більший інтерес у Вас викликає: поезія, проза, драматургія, критика, мемуаристика, розвідки, публіцистика? Що Ви більше читаєте?

Важко визначити якісь пріоритети. Намагаюсь читати і перечитувати усе талановите, що вийшло у недалекому минулому.

Нещодавно перечитав блискучу річ Сергія Єфремова «Щоденники», а ще мемуари Анатолія Дімарова «Прожити та розповісти», Володимира Дрозда «Музей живого письменника».

Проте перевагу віддаю поезії. Як членові приймальної комісії доводиться читати чимало прозових і поетичних текстів. На превеликий жаль, з-поміж них небагато творів, позначених талантом, таких, якими були перші книжки Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, інших шестидесятників. 

Епатажну думку висловив прозаїк Юрій Винничук, який стверджував, що «афористичність Ліни Костенко та Бориса Олійника – це продукт винятково для домашнього вжитку, як і Руданський, Щоголів, Сосюра чи Симоненко. Адже проблема ще й у тім, що західні перекладачі давно не римують, а перекладають ритмічною прозою. Відтак спробуйте ці вірші прочитати, переставивши слова, аби зруйнувати рими, і подивіться, що в них залишиться, а залишиться пшик».

Що тут скажеш? Може, твори Тараса Шевченка й Лесі Українки теж годяться лише для домашнього вжитку?

Напевно, треба дорости у своїй творчості бодай до колінної чашечки поіменованих митців, хоча передбачаю, що хвора на духовний нанізм людина навряд чи спроможна це зробити. На моє глибоке переконання, ритмічна проза – тобто верлібр – не здатна замінити силабо-тонічний вірш. 

Чи можна сьогодні уявити сучасну українську літературу без традиційних силаботоністів – Павличка, Вінграновського, Олійника, Драча, Мовчана, поетів мого покоління – Федюка, Голоти, Герасим’юка, Кременя, Кичинського, Вольвача, Іванова? Зрештою, без тієї ж таки Ліни Костенко, уся творчість якої – це самобутня сакрально-поетична Біблія, яка має бути у кожній українській родині? Без пана Винничука – уявляю, а от без названих імен митців – ні.

Останнім часом з’явилося чимало збірочок різного ґатунку, виданих власним коштом, які репрезентують ритмічну прозу – тобто верлібр як поезію. Їхні автори неначе змагаються між собою, хто гірше, нудніше, туманніше. Твори переважно нагадують графоманську каламуть, є продуктом загумінкованого мислення.

Ленінградський поет Олександр Кушнер стверджував: верлібр – знахідка для графомана.

Свого часу Тарас Федюе застерігав: «Верлібр практично знищив поезію у Європі і хоче це зробити у всьому світі.» Зникла сакральна таїна рими, чаклунська магія найкращих слів у найкращому порядку, ритмічні переливи, ефект мантри, сугестії, музика врешті-решт.

Верлібр, названий Бродським – «вино без пляшки» – просто пляма на скатертині, верлібр, названий Фростом «грою в теніс без сітки», заполонив світ, нівелювавши особливості національної версифікації. Проте «верлібристи» не спокушаються такою поетичною на рацією, вважає Михайло Слабошпицький.

Задля справедливості треба сказати, що і у вільній поезії маємо значні досягнення: «Білі чоловічки» Павла Мовчана (здається чи не єдиний верлібр у його творчості), Віктора Баранова «несподівані верлібри», Олександра Шарварка «Трикирій», самобутні контроверсійні поезії Ігоря Римарука, Станіслава Вищенського, Бориса Руденка, Василя Слапчука, Василя Голобородька, Бориса Гуменюка, Лесі Мудрак…

Якщо говорити дефінітивно, то поезія – це життя після життя, своєрідна форма реінкарнація. Вона закінчується там, де починається андеграунд без берегів, себто недолугий, вільний від думки і почуття вірш.

- Чи доводилося Вам відчувати на собі статус письменника? Як Ви ставитесь до того, що багато представників літератури стають недійними персонажами?

Коли я вперше, влітку 1972 року, іще будучи студентом, втрапив до Ірпінського будинку творчості письменників, мимоволі відчув у цьому «саду божественних пісень» священний трепет. Які люди тут творили! Які особистості! Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Ліна Костенко, Юрій Збанацький, Олександр Ковінька, Григір Тютюнник, Володимир Сосюра… з деякими я мав щастя спілкуватися.

То були часи, коли чи не в кожному письменнику бачили ледве не месію, духовного поводиря нації…

«Поет в Росії більше, ніж поет», – задекларував Євгеній Євтушенко. Скажіть, чи можна стверджувати, що сьогодні письменник в Україні більше, ніж письменник. Думаю, відповідь абсолютно на поверхні. Як це не прикро констатувати, звання письменника як деміурга, творця, «інженера людських душ» девальвувалось.

Стосовно медійних персонажів, то це здебільшого від безнадії, безвиході. Кажуть, в Україні дві біди: депутати і дороги. Я б ще додав до цього іще одну: мізерні тиражі національної книги. Без читача, слухача – письменника немає, – це аксіома. Тому й змушені письменники йти у «медійні персонажі» – дехто для само піару, інші – із внутрішньої спонуки. Згадаймо авторські програми Анатолія Погрібного, Павла Мовчана, Михайла Слабошпицького, Анатолія Скрипника. Проте я поділяю тезу – творчість потребує усамітнення, а не публічного галасу. 

- Письменник має пройти свою одіссею ідей, щоб відчути тонке життя інших людей. Чи варто це розуміти як випробування ідеями? Які випробування переживали Ви?

Еволюція ідей – річ складна, утаємничена у кожного автора. Її слід відстежувати радше в епічних, історичних полотнах, ніж у поетично-екзистенціональних. Супермодерний Пастернак сказав, що «нельзя к концу не впасть, как в ересь, в неслыханную простоту», а Пабло Пікассо пройшов у своїй творчості різні за світобаченням періоди – «блакитний» і «рожевий» (від «Дівчинка на кулі» до трагічної гекатомби «Герніки»). Радикально ламали себе, своє світобачення Роже Гароді і Жан Поль Сартр, які пройшли шлях від утопічних комуністичних ідей до адептів соціалізму, тобто суб’єктивного ідеалізму.

Для мене справжнім «випробуванням» було читання трудів Емануїла Канта, а надто ж його «Критики чистого розуму» і «Критики практичного розуму», а ще – «Або-або», «батька» екзистенціалізму датчанина Сьорена К’єркегора. 

- Побутує думка, що справжній літератор повинен бути незадоволений своїми книгами. Він повинен постійно брати нову висоту, щоразу починаючи з нуля. Чи погоджуєтеся Ви з цим? Чи задоволені Ви своїми книгами?

Щораз починати з нуля неможливо, це хибний шлях, контр-продуктивний, бо ж маємо унікальний досвід геніїв світової культури, без урахування якого неможливий будь-який прогрес. Зрештою, маєш свій досвід.

Інша річ – задоволення чи невдоволення власною книжкою. Злукавить той автор, який скаже, що цілковито задоволений своїми творами. Олесь Гончар не соромився називати себе семпер тіро, себто «вічним учнем», а великий Мікеланджело на схилі літ нещадно картав себе лиш за те, що в мистецтві він пізнав лише ази. І це було не фіґлярство чи поза, а стан душі геніального майстра.

На щастя, досконалість не має меж, кажу, на щастя, оскільки саме її прагнення і спонукає щораз сідати за письмовий стіл, як, між іншим, і пошуки неповторного. А загалом є задоволення зробленою роботою.

- Певно, багато хто з довкола літературної братії погодиться, що з поезією у нас останніми роками все добре. І 2015-й тут не виняток, радше – навпаки – мала місце чи не рекордна кількість першосортних і вкрай різних поетичних книжок. Ви поділяєте такий погляд? Чим це можна пояснити в умовах, наприклад, значно гіршої ситуації в царині прози?

Я б сказав так: питання дражливо-дискусійне з огляду на те, що в житті ніколи не буває все добре, відтак і в літературі. Не все гаразд «у датському королівстві». Але і в поезії, і в прозі маємо сьогодні значні досягнення, приміром, «чорне трикнижжя» Тараса Федюка «Горище», «Хуга» і «Халва», Анатолія Кичинського «Жива і скошена тече в мені трава», нещодавні видання Дмитра Кременя. «Судинна пошта» Павла Вольвача, «Село в терновому вінку» Дмитра Іванова. А в прозі знаковими стали романи Юрія Щербака «Час смертохристів» та Ярослава Дочинця «Вічник», трилогія Лесі Білик «Душі в екзилі». Загалом же тим, хто хоче дізнатися про стан справ у нашому «господарстві», раджу звернутися до книги Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі», де, на мій погляд, є концептуальна спроба аналітичного аналізу сьогоденного літературного процесу. 

- Існує таке твердження: творчість продукують таланти, але тільки генії здатні створити шедевр. Як Ви у цьому контексті розрізняєте поняття: «генії» і «таланти», «шедеври» і «творчість»?

Як на мене, такий поділ вельми умовний, оскільки геній і талант – категорії синонімічні. Загребельний, приміром, називав Михайла Грушевського талановитим письменником і геніальним істориком.

Геній – людина незручна, імпульсивна, непередбачувана, яка пише те, що хоче, а не те, що їй велять можновладці. 

Зрештою, генія неможливо приручити за будь-якої влади, ідеологічної системи, тиранії чи демократії. Він – вічний опонент будь-якої влади. 

Тільки геніальність дала автору «Повісті временних літ» змогу оздобити славні і безславні діла наших предків стобарвністю своєї суто поетичної уяви.

«Я – геній, Ігор Сєвєрянін», – не більше і не менше, як і Вістен Оден, який позиціонував себе як великий, сиріч геніальний поет. А хто, скажіть, сьогодні про них пам’ятає? 

Думаю, не тільки геній, але й талант здатний створити шедевр. 

- Чи маєте Ви наразі конкретну мету, наприклад, прославитися ще більше (якщо так, то яким чином), стати широко знаним у світі та увійти в історію як, наприклад, Толстой, Шекспір, Шевченко та інші. Або ж Ви більше переслідуєте земну мету (зробити ремонт, купити машину, виховати дітей та онуків тощо)? Що є для Вас у цьому контексті пріоритетним?

Дякувати Богу і моїй дружині ремонт зробили. Щоправда, без неба на стелі. Тож залишилось тепер лише здобути славу. 

А якщо серйозно, то якщо берешся за стило лише з амбітною метою прославитись, варто подумати, чи в той потяг ти сів, чи своєю справою займаєшся, зрештою, чи не втрапив ти на теккереївський «Ярмарок марнославства»?

Самолюбство, самозакоханість, спрага слави ніколи не сприяли творчості, радше – навпаки. На мою думку, особистості, зокрема в літературі, ніколи не замислювалися над тим, у який спосіб стати знаним у світі, увійти в історію. Якби це було так, вони б не стали тими, ким є.

А земна мета – «життя прожити як належить».

- Існує така думка, що письменник повинен орієнтуватися на читача, бо саме для нього він пише. Чи не є це першим кроком до перетворення на письменника для мас, бо саме таким чином можна заробити на письменництві? Як Ви ставитесь до такої комерціалізації літератури?

Орієнтуватись на читача? Ні, не повинен, надто вже різний інтелектуальний рівень тих, кого ми зазвичай називаємо читачами, надто різні «віри» вони сповідують.

А от на загальнолюдські цінності – неодмінно. Автор завжди мусить дослуховуватися до власного сумління, до порухів власної душі, а не до голосу Мамони. 

А тим, хто перетворює літературу на так звану комерційну субкультуру, прапор в руки.

- У сучасній літературі і, загалом, мистецтві спостерігається пожиранням масовою культурою високого мистецтва. Це ми бачимо на прикладі західних літератур, у яких домінують розважальні жанри. А в сусідній Росії за останні два десятиліття взагалі зникла «серйозна» література. Схоже, що це чекає і нас. Як протистояти експансії масової культури?

Масова культура – це, без перебільшень, всесвітня біда, соціальне лихо, щось на кшталт тотальної пожежі, яка нещадно випалює ущент те, що Ви, пене Володимире, називаєте «високим мистецтвом». Її незмінні ознаки – масове бомбування, я б сказав, манкуртизація, руйнування людини із середини, нівелювання загальнолюдських ідеалів. Поп-арт – це важкий наркотик.

Ця субкультура небезпечна ще й тим, що вимиває із вжитку питоме українське слово, замулює наші національні джерела, сприяє поширенню словесного сміття, на взір «тюнінг», «вай фай», «екшн», «скайп», «гаджет», «твіттер», «банер», «фейк», «брейквік» тощо. Інколи справа доходить до неприхованого хизування знаннями мовного покруччя.

Тривожить і те, що і в Європі, і у нас, в Україні, вона набрала характеру пандемії, а головне – людство досі не знайшло ефективних ліків від цієї хвороби. 

- Футурологи найчастіше прогнозують два сценарії розвитку людства: духовну деградацію та кінець цивілізації і вихід на новий щабель духовного розвитку, на який підніме переосмислення релігії, моралі, етики. Чи бачить письменник Анатолій ЖИКОЛ місію духовного порятунку земної цивілізації?

Декілька десятиліть тому на екранах планетаріїв з’явилися фільми відомого швейцарського уфолога Еріха фон Деніккена з парадоксальними назвами – «Спогад про майбутнє» і «Назад до зірок», які, на мою думку, радикально змінили усталене уявлення про світобудову. Він стверджує, що людина – істота космічна, і життя вочевидь посіяне із глибин галактик якимось космічним розумом, який ми називаємо Богом. І наводить чимало неспростовних фактів на користь ідеї панспермії, реальних земних, а не віртуальних доказів, – це і єгипетські піраміди, і малюнки в пустелі Наска, й ідоли на острові Пасха, існування гіперборейців і атлантів на нашій землі, і календар майя, і космічні вімани із «Махабхарати», зрештою, існування високорозвиненої цивілізації шумерів десь чотири тисячі років до нашої ери, – прямих нащадків анунаків із далекої планети Небіру. Тож виходить, гіпотеза про існування на нашій землі чотирьох цивілізацій, які загинули від ядерного апокаліпсису, не така вже й фантастична. Якщо ми п’ята, то не треба бути Ностердамусом, аби передбачити долю земної цивілізації.

А духовний порятунок – справа позірно-примарна, якщо ми навіть реінкармуємось у якусь іншу форму життя, у якісь плазмо їди чи що, бо, як казав поет і художник Анатолій Кичинський, «Слово було на початку, буде воно і в кінці».

Думаю, у майбутньому на нас чекає довгий тернистий шлях повернення назад, до зірок. А поки що людство впевнено крокує до самознищення.

- Українську літературу не знають у світі. А ті, сучасні українські автори, твори яких перекладено іншими мовами, загубилися в потоці перекладної літератури, так і не увійшовши до обойми письменників, які формують високу моду в літературі. Чому поруч із Умберто Еко, Міланом Кундерою, Орханом Пауком, Бернгардом Шлінком, Світланою Алексієвич немає жодного українського автора?

Додам до цієї славної когорти Пауло Коельйо, Меші Селімовича, Віславу Шимборську…

У цій ситуації посипати голову попелом не варто, мовляв, ми самі винні. Те, що українську літературу не знають у світі, – нонсенс, звичайно, якийсь історичний недогляд. Але на те є і цілий ряд об’єктивних причин. Так, ми не мали своїх Данте і Руставелі, оскільки упродовж століть українська мова (навіть Біблія Пулюя) була під суворою забороною. Тож звідки було взятись літературі світового рівня?

Так, були самобутні культури – Трипільська, Зарубецька, було найдавніше державне утворення – Київська Русь – від початку ІХ і до середини ХІІІ століття, коли ординці ущент зруйнували Київ. Звідтоді Україна згадується хіба що і неперевершених народних піснях.

Біда ще й у тім, що українці – як етнос – впродовж багатьох століть були прикуті, як раби, до якоїсь галери, – спочатку до королівської, затим до імперської, і нарешті до радянської, керманичі якої фізично знищили нашу інтелектуальну еліту. Велика трагедія голодомору, етноциду, численні гекатомби різних років за деякими підрахунками знищили до десяти мільйонів українців, і з-поміж них – наш золотий генофонд. 

Попри усі ці лихоліття ми дали світові геніїв Шевченка і Лесі Українки, Гоголя і Коцюбинського, композиторів Лисенка і Бортнянського, художників Рєпіна і Малевича, космічних Кондратюка і Корольова, наших киян Бердяєва і Сікорського, та ще сотні імен світового рівня.

Переконаний, у недалекій перспективі ми матимемо своїх нобеліантів, в тому числі і в царині літератури, навіть залишаючись для Європи терра інкогніто.

- Як Ви гадаєте, сучасним пересічним українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії перетинаються?

Відповім запитанням: а чи потрібні сьогодні генетики, лікарі, кібернетики, філософи, історики, композитори, художники, які створюють «ауру нації»?

- Що пишеться? Що готується до друку?

Завжди пишеться те, що болить сьогодні і ще довго болітиме – трагедія війни, розв’язаної невситимими кремлівськими «гномиками».

А ще така мовчазна, локальна «пря» із спокусами, із самим собою теж не дає можливості почивати на лаврах.

Розмову вів 

Володимир КОСКІН 

   
© nspu.com.ua