Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 

Цей рік видався плідним на відзнаки для творчого подружжя Тимура та Олени Литовченків. Втретє ними отримано відзнаку Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», відзначено Міжнародною літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша за написані спільно романи «козацького» циклу – «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Шалені шахи» та «Фатальна помилка».

 

– Тимуре, Олено, разом вами написано стільки книг!.. А як це – писати разом? Чи комфортно ви почуваєтесь при цьому?

Тимур Литовченко: Разом ми почали писати в 2011 році, на той час стаж нашого подружнього життя наближався до 27-річної позначки. Себто, перш ніж розпочати спільну творчість, ми залишили далеко позаду «срібне» весілля. Отож повірте: якщо нам до того було комфортно йти по життю разом, то й про спільну творчість можемо повторити те ж саме.

Олена Литовченко: Почуваюся дуже добре, адже мій співавтор – це мій чоловік, ми вже 33 роки разом. Отже, жодного дискомфорту не відчуваю. Нам дуже цікаво і в житті, і в творчості. В будь-якому сенсі. Звісно, розбіжності в роботі над текстами мають місце, але долаємо їх так само, як і побутові складнощі. В робочому порядку, так би мовити. Це вже деталі…

 

– А в кого першого з’являється ідея нового роману? Це відбувається спонтанно, логічно виходить із попередньої книги чи є результатом тривалих пошуків?

ОЛ: Ми дихаємо в унісон, постійно спілкуємося, обмінюємося інформацією про прочитанє, почуте й побачене. Тож ідея чергового роману зазвичай виникає у нас обох майже одночасно. Чесне слово, це щось схоже на колективний розум! Хоча за характерами ми дуже різні, та водночас дуже близькі емоційно, фізично, інтелектуально – в усіх сенсах.

Отже, коли в поле зору когось із нас потрапляє цікава історична особистість, яка заслуговує на те, щоб стати героєм чергового твору, то одразу розпочинаємо обговорювати цю особистість. Кожен зі своєї позиції… Саме в подібних обговореннях все й народжується. І найточніше визначення авторства – це МИ, а не хтось один.

ТЛ: «Козацький» цикл я започаткував ще самостійно романами «Помститися імператору» й «Орлі, син Орлика» – саме в такому порядку вони писалися. Початкова задумка першого нашого спільного роману «Пустоцвіт» виникла в Олени, я її доповнив. Далі я запропонував написати романи спочатку про Байду Вишневецького, потім про Юрія Немирича. Однак якби Олена не додала інших важливих героїв – в першому випадку Роксолану, в другому – Тимоша Цецюру, то не було б ромаів «Кинджал проти шаблі» й «Фатальна помилка». Було би щось інше… типове не те… Не настільки цікаве, як вийшло в підсумку.

Що ж до «Шалених шахів», то першою про цей сюжет заговорила все ж таки Олена. П’ятий спільний і сьомий в загальному ліку роман «козацького» циклу, який ми все ще дописуємо, також був ініційований переважно Оленою.

 

– Ви друкуєтесь лише в одному видавництві. Скажіть, видавництво підказує вам теми? Чи то є лише ваша добра воля – написати про щось чи когось?

ОЛ: Про що і про кого писати, ми вирішуємо самі, потім пропонуємо видавництву. А вже видавець погоджується… або не погоджується.

ТЛ: Інша річ – жанрова й контекстуальна приналежність. З «козацьким» циклом ми впевнено вписалися в сучасній українській літературі в нішу авантюрно-історичного роману – видавець це схвалює. Коли обговорювали з видавцем ідею найсвіжішого роману «Принц України», то отримали побажання: історія має бути детективною. Саме тому ми наситили її протистоянням розвідок трьох держав – СРСР, США й Великої Британії, кожна з яких чогось домагалася від українців… Отак і вийшов «шпигунський» пригодницький роман.

ОЛ: Що ж до одного видавництва… Нас повністю влаштовує співпраця з «Фоліо», все складається дуже добре, просто прекрасно. Навіщо тоді шукати добро від добра?!

 

– А як стосовно фатальних збігів? Ну от, написали ви роман, а тут дізнаєтесь, що у когось із ваших колег-письменників вийшов друком роман східний за тематикою. Бувало таке? І, якщо б було, то ви б дуже засмутились?

ТЛ: В цьому зв’язку пригадую, що Аркадій Гайдар не дописав повість «Бумбараш» тому, що в 1937 році Валентин Катаєв надрукував твір аналогічного формату «Йшов солдат з фронту». Схожість сюжетів та ідей була для Гайдара очевидною, і він закинув роботу. «Бумбараша» реанімував лише Валерій Золотухін геніальною акторською грою, але ж то кіно!.. Гайдар же бачив: Катаєв сказав першим те саме, що хотів сказати він.

Звісно, це погано – бо ти не оригінальний. Але якщо твій твір є оригінальним, то боятися тематичної схожості не варто. Про Григорія Орлика першим написав Ілько Борщак, але «Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV» – це фундаментальне історичне дослідження. «Гетьманич Орлик» Івана Корсака вийшов в 2007 році. На той час я саме завершував свій рукопис майбутнього роману «Орлі, син Орлика» і таки дуже злякався, що втрапив в халепу. Але прочитавши книгу Корсака, зрозумів, наскільки різняться наші підходи до однієї теми! Його твір є документально-художнім з наголосом на першому слові, я ж писав повноцінний жудожній авантюрно-історичний роман. Те саме можемо сказати про «Немиричів ключ» Корсака і нашу з Оленою «Фатальну помилку»: наші книги займають різні ніші, тому не заважають одна іншій.

ОЛ: Після півроку роботи над романом «Шалені шахи» ми випадково дізналися, що якийсь білоруський письменник одночасно з нами зацікавився тією ж темою, що й ми. Нічого дивного: адже події розгорталися на території Великого князівства Литовського, до якого входили як сучасні українські, так і сучасні білоруські землі. Це наша спільна історія! Та найприкріше полягало в тому, що за історичними матеріалами білоруський колега звернувся до тих же музеїв, що і ми. Отримавши звідти аналогічні відомості, він спромігся зорганізувати цикл документальних телепередач, в яких розповів про свої музейно-архівні пошуки, враження й умовиводи…

З іншого боку, добре, що дописати свій роман ми на той час не встигли. Зупинивши роботу, кардинально переглянули початковий задум, ввели декілька нових героїв, разом з ними намітилися додаткові сюжетні лінії. В підсумку вийшов зовсім новий твір, якщо порівнювати з початковими намірами. Хоча робота тривала значно довше, ніж ми розраховували.

 

– Ще кілька років тому видавці відмовлялись працювати з рукописами, більшими за 7-8 авторських аркушів. А зараз – дивлюсь – нова тенденція. Навіть «Коронація слова» змінила умови прийому в номінації «Романи», тобто маємо істотне збільшення обсягу. Як вважаєте, сприймуть сучасні читачі твори, більші за звичним обсягом?

ТЛ: Ще в середині 90-х у мене в співавторстві з Олегом Авраменком вийшло в Москві дві «цеглини» – таким чином на письменницькому жаргоні називають роман обсягом 20-25 авторських аркушів. Тож особисто мене навпаки дивувало, чому українські романи не дотягують до цього формату! Хоча… Україна – не Росія, тут проза компактніша.

Втім, твердження, що «кілька років тому видавці відмовлялись працювати з рукописами понад 7-8 аркушів», чесно кажучи, є для мене новиною. Звісно, мої ранні міні-романи «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять», «Повість про чотири квітки» і «Двоє в чужому домі» – це «чвертьцеглини»… однак саме їхня публікація була проблемною. А так і я сам, і ми удвох з Оленою завжди орієнтувалися на 10 аркушів. А «Пустоцвіт» – це загалом 14 аркушів, і з ним не було проблем.

ОЛ: Загалом-то, не важливо, який обсяг твору. Важливо, щоб він був написаний легко і доступно для читачів, щоб була інтрига й цікаві події, а не просто перелік історичних фактів. Тоді книга будь-якого обсягу читатиметься легко, з приємністю.

 

– Ваші романи – побудовані за класичним сюжетом. Хотілося б дізнатись про ваше ставлення до романів, що складаються із окремих новел. Іноді вони навіть не поєднані наскрізним героєм. Не виникало у вас бажання написати щось на такий кшталт?

ОЛ: Можу лише повторити сказане щодо обсягу. Неважливо, яку внутрішню структуру має твір. Важливо, наскільки цікаво його читати. Роман в новелах чи роман в оповіданнях?! Окремі епізоди без наскрізних героїв?! Нехай так – аби тільки гортати сторінку за сторінкою, не маючи змоги відірватися від сюжету.

ТЛ: Не люблю говорити про не завершену роботу… Але чесно кажучи, саме зараз ми пишемо такий твір. Втім, структурно це вже не роман, а дещо більше. Розкривати докладніше не хочу. Але вже обсяг твору там просто шалений! Одна з газет назвала це «романом» – але тільки тому, що журналістка не змогла підібрати іншого слова для визначення великогабаритного твору.

 

– Що презентуватимете під час Львівського Форуму-2017?

Тимур і Олена Литовченки (синхронно): Свіжий історичний детектив «Принц України», відзначений свіжим дипломом «Коронації слова». Біографічний роман про Данила Скоропадського – найостаннішого українського гетьмана у вигнанні, який помер рівно 60 років тому.

 

– А яку зі своїх книг Ви вважаєте найбільш привабливою для пересічного читача?

ТЛ: Якщо вести мову суто про мої книги, то з авантюрно-історичних це – «Орлі, син Орлика», з фантастичних – «Приречений жити». Остання книга вийшла друком у Львові в 2005 році, але мені й досі приносять її на підпис. Що ж до наших спільних книг… Це краще у Олени спитайте.

ОЛ: Будь-яка з наших книг цікава. Та й читачі різняться за віком, за статтю, у всії різні смаки, а добрий роман за визначенням є багатогранним. Отож я б не стала виділяти якийсь окремий твір з-поміж інших.

ТЛ: Хочу дещо додати. Володимир Висоцький колись співав: «Лучше гор могут быть только горы, На которых еще не бывал… На которых никто не бывал». Хочеться сподіватись, що найпривабливіші наші книги ще не написані. Що все у нас попереду.

 

– Ваші побажання читачам...

ТЛ: Зичу якнайбільше талановитих українських письменників, які писатимуть для них все нові й нові талановиті книжки! А ми особисто конкуренції не боїмося.

ОЛ: Читайте більше, шановні.

 

Розмовляла Еліна ЗАРЖИЦЬКА

 

   
© nspu.com.ua