Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Валентин Бердт (справжнє ім’я Валентин Бердута) увійшов у літературне середовище просто й невимушено, але, як би не намагався залишитися непоміченим (а таке враження складається таки у пересічного читача, бо не ряснить Інтернет численними інтерв’ю) в нього це виходить погано. Його твори помічені й відзначені кількома творчими конкурсами «Коронація слова» , а шкільний роман «Мій друг Юрко Циркуль та інші» здобув літературну премію «Великий Їжак».

Мешкає в Харкові, за фахом – журналіст. В літературі дебютував збіркою верлібрів. 

Пан Валентин погодився розказати нашому виданню про власний шлях у літературу, кумедних (і не тільки) героїв своїх книг та шляхи розвитку сучасної української літератури.

 

Цікаві переходи: журналістика – поезія – проза – дитяча проза... Здається, що кожного разу Ви починаєте писати нову главу в своєму житті. Або й книгу. З чим це пов’язане?

– Скоріше це не переходи, а розгалуження шляхів самовираження, якими я мандрую час від часу, Та найдовші, безперервні подорожі тривають дорогами журналістики, бо кожен день розпочинається з газетярських клопотів і ними закінчується. Взагалі, усі шляхи творчості так тісно переплітаються, що важко визначитися, що з чого витікає. Напевне, це є суб’єктивний стан душі, коли водночас відчуваєш себе дитиною, поетом, прозаїком, журналістом, художником, композитором... Гадаю, що він притаманний багатьом романтичним, неспокійним натурам. А журналістика – це прекрасна нагода завжди бути у гущі життя, щодня мати нові знайомства, зустрічі, бесіди.

 

Чому вирішили писати під псевдонімом? А як журналіст Ви працюєте під власним прізвищем. З чим це пов’язано?

– З першою дитячою книгою «Марципан Пломбірович». Над нею ми працювали разом з донькою Яною. Звісно, про публікацію й решту формальностей, якими неминуче доводиться перейматися, вразі підготовки тексту до друку, ми не думали. Та трапилося саме те, на що менше сподівалися: повість-казку взяли до роботи у Львівському “Видавництва Старого Лева”. Звісно, цьому факту передував збіг низки обставин та добра воля мовознавця й видавця Анатолі Івченка і директора “Видавництва Старого Лева” Мар’яни Савки. 

І от, коли постало питання про авторство, донька запропонувала псевдонім, мовляв, якщо й потрапить книга до кого-небудь із вчителів чи шкільних друзів, то ніхто не довідається «правду» про авторів. Вона соромилась. Так, в результаті скорочення нашого прізвища на дві літери, народився простий і зовсім прозорий псевдонім Бердт. Ховалися ми за ним недовго. Інтерв’ю з донькою в телевізійному випуску новин звело нашу конспірацію нанівець, принаймні, в масштабах школи.

 

 – Як коментували колеги-журналісти ваші походеньки на Парнас?

– Мені неймовірно поталанило з виданням, тобто з редакцією Всеукраїнської транспортної газети «Магістраль», в складі якої я працюю. Оскільки мої дорогі колеги – вельми творчі люди: багато хто з них є автором кількох прозових, публіцистичних, поетичних книг. Отже, мої походеньки на Парнас їх щиро потішили. 

 

Першу книгу для дітей «Марципан Пломбірович» ви написали у співавторстві з донькою. Персонаж казки-повісті богемський кіт Марципан має прототип?

– Так, цей кіт і понині сибаритствує, розкошує в нашій квартирі, як і належить співавтору автобіографічної книги, літературній знаменитості. Він, навіть, має власну печатку-автограф: факсимільний відбиток котячої лапи з надписом «Щиро, Марципан Пломбірович». Ми її виготовили напередодні презентації книги на Львівському форумі видавців восени 2008 року. Оскільки Марципан, як співавтор, не зміг бути присутнім на події. Як для кота, то це була занадто довга й виснажлива поїздка. Через те він уповноважив Яну дарувати його особисті автографи. Безумовно, діти, які купували книгу на форумі, були в захваті від такої несподіванки, бо окрім автографа, на останній сторінці тексту була надрукована фотографія Марципана з коротеньким поясненням, як з’явилася на світ книга, написана у дві руки й чотири лапи. 

 

Здається, писали б про котів і далі, бо пухнастики – улюблені персонажі і в дітей, і в дорослих. Здається, подальший успіх забезпечено. А Ви різко змінюєте напрям і пишете про підлітка з проблемами. Чому?

– Книга справді мала успіх у маленьких читачів. Однією з найвищих нагород для мене стала інформація про те, що серед учнів Сонячної школи Херсонської міськради тривав конкурс «Велика читацька пригода» для учнів 5 - 8 класів. Переможцем став учень 6 класу Журавка Олег. З конкурсною роботою “Кросворд за змістом казки В. і Я. Бердт «Марципан Пломбірович». А школярка Катерина Миськова з Вінниці написала твір за “Марципаном” і перемогла в щорічному обласному конкурсі «Найкращий відгук на дитячу прозу», який організовує видавництво «Грані-Т»...

Ми вже обговорювали сюжет другої частини «Марципана». Та так, за обговоренням, і не помітили, як донька подорослішала й проблеми котячих буднів самі собою відійшли на другий план. Все частіше, щовечора після школи темами наших розмов ставало обговорення вчинків (хороших і не зовсім) її однокласників. За героїв ми раділи, а грішникам співчували й намагалися допомогти розібратися в перших прикрощах пов’язаних зі зрадою друга, тощо. Ось чому майбутня (на той час) книга для підлітків виявилася більш актуальнішою й привабливішою в творчому плані. В якусь мить я збагнув, що твір уже готовий, залишалося тільки набрати текст на комп’ютері. 

 

Це згадка, Валентине, про повість «Мій друг Юрко Циркуль»? В цій книзі Ви розказуєте про життя малоімущої родини, про типові підліткові проблеми… Зізнавайтеся, мають герої реальних прототипів? Чи то повністю Ваша вигадка, результат, так би мовити, узагальнення?

– Так, пані Еліно, мова йдеться про «Циркуля». Хоча там мова йдеться не лише про нестатки однієї родини, на противагу змальовуються сімʼї з доволі немалими статками. Гра контрастів нашої реальності. А самі герої не мають реальних протототипів – це узагальнені образи та типажі. Жоден персонаж «не змальований» з реального школяра чи дорослого.

 

Мені сподобалось, що дія відбувається в Харкові. Якби ж то автори писали не тільки про Львів (вибачте, шановні львів’яне, я аж ніяк не хочу вас образити), але й про інші міста – вони ж теж цікаві. Ви й надалі обиратимете місцем дії своє рідне місто? 

– Географічна «прив’язаність» чи відданість автора – це річ доволі зручна у творчому плані. Оскільки, автор у рідному місті знає кожен камінчик на тротуарі, і яке саме дерево росте за рогом, приміром, міськради. Все це вкупі надає авторові впевнено пересувати персонажів містом, принагідно описуючи характерні особливості того чи іншого провулка чи майдану. Утім, Марципан та його команда діяли у Києві. Але ж хто з нас не знає центральної частини столиці?

Щойно написаний та поданий до видавництва роман «Моя дівчина з 9 «А» також, так би мовити, «харківський».

 

У повісті «Все починається в 13» Ви ніби вирішили приголомшити читача. Спочатку – перше кохання, проблема «трикутника» і несподівано – «круті» пригоди, містика, чарівництво… Нова книга – нові форми… У своїй творчості Ви свідомо змінюєте жанри, форми?

– У моїй творчості не має нічого свідомого – все відбувається так, наче тобі хтось нашіптує на вухо як і  про що саме потрібно писати. Я б ніколи не написав повість, якщо спершу сів накидав його план, перелічив персонажів і таке інше. Звісно, план би я написав, а от текст уже ні. Бо не можу писати, як то кажуть по готовому. Це для мене нецікаво, це не захоплює, а відтак то може бути, що і читач закрутить носом від нудьги. Під час написання хочеться перебувати у стані невідомого, в обставинах, сповнених несподіванок. Безумовно така писанина нерідко заводить в глухий кут. Спершу йшло, як пісня, а далі наче хто монітор вимкнув. Тобто, за творчу нірвану неминуче настає розплата. Але що вдієш? Кожен пише по-своєму. Усі не можуть писати за однаковою методикою.   

 

А донька більше не виявляє бажання попрацювати співавтором?

– Перший досвід перебування у письменницькій лабораторії її розчарував, бо вона збагнула, що це копітка праця. І може трапитися так, що текст так і не знайде свого читача. Словом, відмахнулася.

 

У Вас багатющий літературний досвід. Ви, часом, не маєте бажання передавати його молоді? А, може, вже й очолюєте літературну студію?

– То вам, Еліно, лише так здається. Насправді ж  я недосвідчений літератор. Через те і не виникає  бажання когось вчити. Окрім того, нерідко літературне вчення шкодить, бо спресовує індивідуальність авторського бачення.  

 

Щоб Ви хотіли порадити літераторам-початківцям?

– Важко поради щось дієве та оригінальне, оскільки себе вважаю невиправним, вічним початківцем. Річ у тім, що «на письменника» ніде не вчать. Так було завжди. Найкращий порадник й до кого варто прислухатися – власна потреба в роботі зі словом. Коли є бажання – пишіть і ні на кого не озирайтесь. Менше прислухайтеся до порад літературних корифеїв. Авжеж, вони цінні, але найцінніший – власний досвід, без якого не буває майстра. В перерві між творчістю читайте хороші книги. Моя думка така, що початківець, який має талант і витримку до наполегливої праці, обов’язково виросте в майстра.

 

І на останок – які Ваші творчі плани?

– Ви не повірите, але жодних планів. Живу одним днем, у творчому розумінні. Написалося – добре, а не дійшли руки чи забракло часу – нехай чекає. І це чекання може тривати місяцями чи роками. То ж які тут плани? 

 

Дякую, що приділили увагу. Нових творчих здобутків, Валентине, і доброго настрою!

 

Розмовляла Еліна Заржицька 

   
© nspu.com.ua