Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

 

   
   

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

***

Відпусти, відпусти, відпусти мене, місто.

Не тримай моє серце, важке та іржаве.

Там на сходах задушливих пишно й врочисто

Кожен день камінці пропонують шершаві.

Це не потяг історії. Навіть не протяг.

Це простягнуті руки в безжальне минуле

Упираються в стіну – під нігтями попіл,

Тільки вітер бентежний, а діти поснули.

Я не тут і не там, я ганчірка в повітрі,

Тут ми всі – горобці, тільки сльози – солоні.

Відпусти, відпусти, відпусти мене, місто,

Моє серце розчавлене – ось, на долоні.

Над суріпками рідними біль невсипущий,

І шляхом вдалину виростає провина.

І хіба це насправді – розрубана туша?

І хіба це насправді – моя батьківщина?

 

*** 

Хто стояв на межі – той відійде з межі.

Де залишився біль – все покриється болем.

І нічого в душі, окрім  світла з  іржі,

 Що стоїть над життям, як над деревом голим.

 

Ми відходимо з меж, як повітря з легень

Виливається, як кров весела й жорстока 

Витікає з судин, через  сморід і щем,

А там ніч і мерців споконвічна толока.

 

Ми відходимо з меж, ми йдемо під дощем,

І читаємо вірші дурним перехожим.

О мій втомлений друже, о скільки їх  вже,

Снів похилених й віщих  під небом ворожим!

 

Ми відходимо з меж, і вітчизни чужі

Ми жаліємо, як не жаліли  своєї.

Часе, часе, говорю до тебе – мовчиш,

Твоє тіло розрізали ріки та реї.

 

Ми відходимо з меж, і відходить від нас

Ця порожня межа, й на кордонах нікого,

А над ними  цей наскрізь фальшивий романс,

Крики й хрипи веселі життя молодого.

 

 

***

Щось не те…з нами щось і насправді не те…

По сходинках скотилось життя – та ніхто не жаліє.

Починається дощ – це трава, що із неба росте.

Ніч упала й лежить, наче п’яна повія.

 

Пакувати валізи не треба – ми вдома тепер,

І скуйовджене сонце свій править набридливий звичай,

І освітлює промінь невибагливий наш інтер’єр – 

Цей покоцаний розпач, задрипаний відчай.

 

Ми лишились на цій позаштатній ганебній війні,

Що, неначе під’їзд, пахне сечею, кров’ю, мишами,

Наші душі поховано там у закритій труні,

Ми спізнились туди, де ніколи на нас не чекали.

 

Ця грипозна пташинка – наш час, його небо  сумне,

Над країною ми пролетіли, як риби летючі,

Від повітря бацильного треба нам тільки одне – 

Аби іграшки зламані якось зібрати до кучі

 

І покласти у шафу, і виростуть з них кістяки –

Височенні, веселі, замотані в рвану білизну,

Хай в оселях покинутих сплять безпритульні  жахи –

Ми вростаємо серцем у землю, чужу і залізну.   

 

*** 

Життя – це простирадло запране, закоротке,

як не тягни – все одно щось мерзне, 

біда веде зірки з неба на землю,

і ти летиш у повітрі, наче  бляшанка порожня.

Доля – верблюд сліпий,  блукає як хоче,

невідомо куди  прийде - і це найважче,

все зберігає земля, а найбільше -  кулі гарячі,

в небо чорне дивляться білі очі.

Душа пливе в повітрі пароплавчиком паперовим – 

ось і місто покинуте, пофарбували старі бараки,

хлопці похмурі тиняються, дощ накрапає  знову…

І хазяїн поїхав. І кинув старого собаку. 

 

*** 

Місто моє,

оце – твоє тіло,

в прапорах чужої країни – 

в гематомах червоно-синіх,

кажуть, що ти – розквітаєш,

розквітаєш ямами свіжими,

квітнеш домами кинутими,

примарами жовтоокої пам’яті.

Кажуть,  що все буде добре,

якщо  дотримуватися  комендантської години,

і кров – це така рідина своєрідна:

еритроцити, лейкоцити, поранені, вбиті – 

якось стало її забагато – 

добре, що комусь ще потрібна.

У театрі військових дій немає антрактів.

Піднялася завіса – там люди, від щастя сліпі і глухі.

То спасибі усім глядачам, хто прийшов, подивився,

оцінив гру акторів,

режисуру таку авангардну,

спецефектів, мабуть, забагато – 

і додому пішов, витираючи очі сухі.  

 

(с) Еліна Свенцицька

 

   
© nspu.com.ua