Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Ім’я Михайла Сидоржевського добре знане у культурно-мистецькому середовищі країни і насамперед у літературних колах. Він публіцист, поет, прозаїк, громадський діяч. А сьогодні Михайло Сидоржевський — гість «Урядового кур’єра».

Автор низки книжок, з-поміж яких «Здвиг», «Навпіл між обома світами», «Пам’ять нашого роду», «Час фарисеїв і героїв».

 

УК:  Михайле Олексійовичу, очолюючи Національну спілку письменників України й редагуючи «Українську літературну газету», ви чудово орієнтуєтеся в сучасному літературному процесі. Як би оцінили його нинішній стан?

— Чому вважаєте, що письменник-чиновник «чудово орієнтується в сучасному літературному процесі»? Я ж не літературний критик. Голова спілки мусить знати про спілчанські справи, які, на жаль, далеко не завжди співвідносяться з проблематикою сучасного літературного процесу. Адже доводиться бути насамперед менеджером, управлінцем, господарником і вже потім письменником.

Підкреслюю: на жаль. Але це немилосердний факт. Проте не розказуватиму про наші спілчанські проблеми. Адекватному читачеві це навряд чи цікаво.

Якщо ж говорити про сучасну українську літературу, то, як на мене, вона перебуває на перехідному етапі (як і багато чого іншого, й не лише в Україні). ХХІ століття диктує нові, досі не бачені форми і формати життя. Здається, ми лише тепер доросли до усвідомлення геніального передбачення Маршалла Маклуена про те, що засоби інформації визначають сутність інформації. Тобто революційні зміни в інформаційних технологіях (пов’язані насамперед з появою інтернету) безпосередньо вплинули на зміст самої інформації.

Не думаю, що це істотно вплине на авторитет класики (хоч спроби зіпхнути з корабля сучасності «застарілих» майстрів слова неодмінно повторюватимуться), проте динаміка ХХІ століття, безперечно, спричинить якісні зміни в літературі. Якими вони будуть? Не знаю, але мені здається, що література розвиватиметься в напрямі задоволення потреб ринку, тож домінуватиме попса.

УК:  Які жанри нині на піднесенні, а які, можливо, в занепаді? Чи не видається, що бракує яскравих літературних зірок, якими свого часу були Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Микола Бажан?

— Тепер багато пишуть і багато видають книжок. Переважно коштом авторів і мізерними накладами. Як на мене, 90–95% виданого впродовж останніх десятиліть — макулатура.

Проте цього не зупинити. Такий зворотний бік суспільного і зокрема технологічного розвитку. Зрештою, цей літературний мотлох не визначає рівня літератури. Інша річ — яскраві літературні зірки, котрі своєю творчістю визначають рівень сучасного красного письменства.

Звісно, Микола Вінграновський неповторний у вершинній самотині ХХ століття, як і Григір Тютюнник чи Василь Стус, однак у нашому часі з нами поруч Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Базилевський, Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Дмитро Кремінь, Анатолій Кичинський... А яка цікава молода поезія!

Ви згадали про чудового прозаїка Євгена Гуцала. Хочу зазначити: наш сучасник Валерій Шевчук — ось ще одна вершина сучасної української прози. А ще — Василь Портяк, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Любов Пономаренко, Володимир Лис, Оксана Забужко, Мирослав Дочинець. Цей перелік можна продовжити, додавши й імена молодших.

УК:  Наскільки виконує свої функції держава у підтримці національної літератури? Чи, можливо, вона не повинна цим перейматися, віддавши на відкуп бізнесу?

— Державна підтримка національної літератури тепер більш ніж скромна. Якщо говорити про спілку письменників, то в цифровому еквіваленті це аж 920 тисяч гривень бюджетних коштів на рік (їх нам вистачає на два місяці) плюс два-три заходи, як Міжнародне шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій», котрі теж фінансують надто ощадливо. Окремі чиновники від культури час від часу заявляють про необхідність скасування будь-якої державної підтримки національних творчих спілок. Мовляв, це сталінські колгоспи і це «не сучасно». Ці чиновники нагадують Дуньку, яка «рветься в Європу» — з порепаними п’ятами, але з вищипаними бровами.

У нас нині модно говорити про непотрібність національних творчих спілок. Мовляв, рухаємося в Європу, де ринок зумовлює конкуренцію, отож виживає сильніший. Так, у збаламученій масовій свідомості шансон і попса переможуть Коцюбинського чи Леся Курбаса. А ще кажуть: яка там культура, коли війна, тарифи, соціальна напруга і безкінечні партійно-політичні битви? Невже високі державні мужі не розуміють, що в цьому вони схожі на сліпих кротів, які далі власного носа не бачать?

Таке злочинно безвідповідаль­не ставлення до культури — насамперед показник примітивного рівня культури чиновників. Але це також ознака загального, масового, суспільного безкультур’я, фактично діагноз суспільству, яке у примарній гонитві за шматком гнилої ковбаси (пригадуєте: «Ліш би колбаса била») втратило пісню, втрачає ковбасу, і як наслідок — тепер уже загрожена свобода і незалежність.

Це вирок також і державі. Держава, яка не дбає про збереження національної культури, приречена посісти ганебне місце на марґінесах історії. Країна, в якій моральними авторитетами вважають брехунів і казнокрадів, не має майбутнього.

Адже саме в культурі, і тільки в ній зберігається генетичний код нації. Знищення культури означає втрату генетичного коду і, як наслідок — зникнення нації і держави з цивілізаційної карти.

Прикро, але попри значне зростання патріотичних настроїв населення, зумовлене драматичними подіями Революції гідності й агресією Росії, культура і для владців, і загалом для суспільства залишається на марґінесах уваги. Тож триває не лише соціально-економічна, а й моральна та духовна деградація суспільства, погрузлого в багні корупції. І саме це становить найбільшу загрозу для майбутнього України, бо плодить суспільну зневіру, апатію, байдужість і споживацькі патерналістські настрої, віддаляючи нас від формування громадянського суспільства з ринковою економікою і розвиненим демократичним устроєм як надійними гарантами соборності й державного суверенітету.

Очевидно, що анексія Криму і війна на сході України стали можливими тому, що ці українські регіони ми програли ще задовго до березня 2014 року. Ні держава з її страусячою політикою, ні суспільство фактично ніяк не протидіяли повзучій гуманітарній окупації України з боку агресивного сусіда, який готував вторгнення, вкладаючи у це мільйони доларів щорічно. Під час збройної окупації Криму не прозвучало жодного пострілу: все було зроблено зарання методом інформаційної, ідеологічної, мовної зачистки. Таке могло трапитися і на сході України, однак у критичний момент історії, як уже було не раз, народ — не влада! — акумулював найкращі сили на опір ворогові. Зауважте: соціально-економічне становище було і є приблизно однаковим у всій Україні. Проте прорвало саме там, де були найбільші проблеми гуманітарного характеру.

Ось що означає гуманітарна політика! Фактично вона виконує роль імунної системи націо­нального і державного організму, ослаблення якої неминуче призводить до небезпечних хвороб на кшталт сепаратизму, або ж, у гіршому разі, до летальних наслідків для держави.

Чи потрібно ще когось переконувати: що менше грошей держава надає на культуру, то більше їй доведеться витрачати на війну? Не підтримуючи українську національну культуру, наша держава матиме тотальне домінування в Україні чужих і ворожих псевдокультур — сконструйованих за феесбешними лекалами, фінансованих з федерального бюджету Росії, які передбачають поглиблення експансії руского міра в Україні. Домінування російськомовної преси, літератури, пропаганда чужих і ворожих для нас цінностей на інформаційних каналах — ось ягідки, з яких можуть вирости плоди нових воєн, руїни і національної трагедії в недалекому вже майбутньому.

УК:  Вас знають здебільшого як публіциста, культуролога, літературознавця, а також як поета. Яке літературне амплуа ближче?

— Намагаюся сказати те, що знаю, поділитися роздумами з тих чи інших суспільних проб­лем або ж відтворити на письм­і свій настрій і особистісне споглядання цього барвистого і неповторного візерунку життя. А вже в якому жанрі опиниться той чи інший фрагмент із написаного — для мене немає особливого значення.

УК:  Які, на вашу думку, книжки, літературні події тощо мали останніми роками особливий вплив на суспільно-політичну ситуацію в Україні? Чи не залишається цей сегмент духовного життя на узбіччі?

— Колись Олександр Довженко жартома сказав: написати б такий твір, щоб назавтра після його виходу зібралося політбюро і негайно ухвалило б постанову для всієї країни. Не думаю, що будь-що з написаного сучасними письменниками істотно вплинуло на «суспільно-політичну ситуацію в Україні». Чиновники і депутати здебільшого, думаю, книжок не читають і на балет не ходять. На жаль. У них переважно інші культурні пріоритети. У кращому разі — PinchukArtCentre або ж «Світське життя». А ще є шансон і «Мурка».

УК:  Ваш прогноз на наступні 20—30 років: чи залишиться в Україні художня література і насамперед поезія, адже нею, за свідченням фахівців, цікавляться не більше 6—8% населення, а розуміють ще менше?

— Політикою теж цікавляться, мабуть, приблизно стільки само відсотків населення. А ось скільки розуміє українську політику — це велика загадка.

Якщо ж відповідати серйозно, то не знаю. Думаю, що залишиться, але буде чіткий розподіл між літературою серйозною, елітарною, для незначної кількості мислячих громадян — з одного боку, і попсовою, розважальною — з другого. Бізнесюки від літератури вже намастили лижі, передбачаючи чималі зиски від продукування літературно-комерційного ширвжитку. А що такий комерційний підхід плодитиме нові покоління зомбі й біомасу з усіма печальними глобальними наслідками — то це нікого в цій країні особливо не цікавить.

Джерело: Урядовий кур’єр 

   
© nspu.com.ua