Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

 

   

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Олександр Обрій - лауреат преміїї ім. Василя Симоненка, член НСПУ.

 

трішечки будинок

 

Дрімає ветхий дах. Лише димар

Все палить люльку, сіє клуби диму...

На мить здалося – сам я задрімав 

І небо підпираю. Я – будинок,

 

Притулок, бастіон для хворих доль.

В мені живуть – в мені ж і помирають.

Комусь – прямий до пекла коридор,

Комусь – бетонна воля, промінь раю.

 

Димар, як дід, розкурює мундтштук.

Коптять вечірнє небо сиві кільця

І, ніччю гнані в темну висоту,

Летять, мов прах розтертих коаліцій.

 

На мить здалося: я і є той дим,

Що між вітрів блукає пілігримом,

Вагаючись: туди, або сюди

Покірно прихилити білу гриву?

 

Я дах почухав хмарним гребінцем.

Вітри мовчать, не кажучи, куди нам...

Скажу собі: ти ним не гребуй – це 

Твій шлях. Ти – дим. І трішечки – будинок.

 

***

 

пілоти осінніх прерій

 

Втерши носи сікорським та магелланам,

що стерновими стихій палко марили стати,

линуть, величні і крихітні, маги лану

ввись на шовкових мереживних аеростатах.

 

Всі пілігрими, подих затамувавши,

вклякли на місці – понурі, німі дилетанти.

Розчленувати на часточки атом не важко – 

важче лиш мрійникам, власне, до мрій долітати.

 

В небо летять пілоти осінніх прерій.

Вітер свобод обдуває серця павучі.

Що їм щоденних марнот і дрібниць перелік?

Як описати безкра́й тим, що звикли до «вужче»?

 

Линуть до хмар павутинні летючі голландці,

хоч і народжені повзати в листі сирому.

Хтозна й відколи літають отак безсоромно...

Втім, і павук може бути у небі галантним!

 

***

 

два самотніх катети

 

Ми – дві уперті лінії, два катети.

І нас докупи склеїш біса з три:

То я не бачу спільного кутка – то ти...

Нас розділяє безмір бісектрис.

 

Дарма, що Піфагор лаштує кореня –

Не вичавиш із нас гіпотенуз!

Ти – спалах миті, зіткнення в прискоренні...

А я до безкінечності тягнусь.

 

Це – раллі. Не в команді ми – суперники.

Проліг крізь міражі «Париж-Дакар».

Горять системи відліку Коперника.

Гризе до крові лікті пан Декарт... 

 

Скінчилося, як все на світі, паливо –

І пересохли губи двигунів...

Господь нас, грішних, звісно, не побалував –

Очистив душі в сонячнім вогні. 

 

Здавалося: живи собі і радуйся...

Та ревнощів, як бджіл у стільнику!

І знову гомонять таблиці Брадіса

  Про те, що не знайшли ми спільний кут.

 

***

 

трояндова загадка

 

Чи ви коли́сь бачили, як розпускає 

троянда

достиглі рожеві бутони?

Як буйний розмай  пелюсто́к розгортає 

в крутий серпантин із витких сходів?...

А сонячне світло їх робить твердими.

Бутони стають бетонними! 

Роса пелюсток – мов мурахи на шкірі (від холоду).

Квітуча троянда – спіральна модель галактики, 

що вшир неухильно росте і захоплює простори.

Мов хмара зіркових туманностей, 

суне шляхетно, галантно,

повітря стрясаючи шлейфом пахучого розтину.

Старі пелюстки́, мов згасаючі жовті карлики, 

відживши своє, всихають і мруть по периметру,

а свіжі, – як магма земного ядра, витікають 

з квіткового жерла – м’які молоді перини...

І кожен пересічний 

підстаркуватий 

монарх

найвибагливішої породи

втопив би в перинах троянди

радо

радари ридаючих радикулітів.

В обіймах пелюсток, ба навіть, тирани

мурчали б котами.

Бо що ти поробиш,

коли аромати троянд розтеклись декалітрами?

І тут делікатними довгими складками

сукня заграла, залила багрянцем

весь зал королівський, а власниця сукні 

сховала усмішку кокетки за віялом.

Зойкнули гості, обличчя у кожного 

стало здивованим, стало глянцевим...

Щічки Троянди ж – від сорому порожевіли...

 

***

 

море

 

Море на берег обвалиться

тонами битого скла.

Тріском відколотих скель

викинеться на пісок.

Піснею грому простелеться.

Кожне слівце, кожен склад

суші вкладе у вуста – 

тільки б їх спів не посо́х!

 

Бриз обдуває турботливо

юну тремку наготу.

Ніжно, мов іскорку, що

оберігав Прометей.

«Море, картинки минулого

спраглим очам наготуй!» –

Море кивне і сліди

босих сердець 

промете.

 

Ляжуть на тло зморшок берега

сиві, патлаті віки.

Хвилі – майстри ремесла –

з мушель складуть вітражі.

Фрески епох дрібно, бризками

виведе вітер в'юнкий.

Справжні художники вод

пензлі взяли – вірте ж їм!

 

Дихає, грає, хлюпочеться!

Море – живий організм.

Наче життя – все дає.

І відбирає не менш...

Море – старий патефон. 

Ми – платівки.

Та наші пісні ще не програні.

Тиша застигла. 

І кров’ю налилося 

море кричущих знамен!

 

   
© nspu.com.ua