Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Поезії учасниці регіональної наради молодих авторів Юлії Фінковської (м. Луцьк).

 

устриця

дівчинко схожа на благородну устрицю

твоя солоність залежить від температури вод

твоя солодкість залежить від пори року

горіховість твоя – від кольору скель

присмак дині – від асиметрії мушлі

 

дівчинко ти відкриваєшся несміливо

але назовсім щиро і просто

від хрусткого цитрусу португальських вин

від домашнього хліба, зеленого масла

і червоного оцту

 

стаєш чутливою здригаєшся 

від кожної краплі лимону і сутіні

а водорості у твоєму волоссі

такі несміливо-заплутані

такі піском пересолені

 

дівчинко а він – лише равлик

врятований із якоїсь повені

залишає по собі ослизлий шарм

на вікнах і дзеркалах

щоразу різних щоразу рідних

відправляє до тебе зозулі з поклонами

і ховає свій первородний страх

у прихистку на спині

 

море старіє з кожною хвилею

чайки міцніють з кожною милею

ти прокидаєшся з кожним поштовхом

 

доки кругляться перли у тобі

і тремтить молоко

доки Всесвіт стискається в кілька 

пророчих снів 

солоність твоя перестає залежати від вод

солодкість твоя не пересихає узагалі

 

 

Століття Астреї

 

Все, що сказати колись тоді я тобі не встигла,

Спить у пташиних гніздах, спить у дубовій кроні.

Руки твої алебастрові – моя холодна 

стигма,

Як в альбіносів очі запалені, завжди –

червоні.

 

Простір навколо – шалена розкручена дзиґа,

Що аквареллю змиває з кісткових снів кальцій. 

 

Ти залишаєш 

відбитки пальців 

на моїх 

книгах

 

Ти залишаєш 

відбитки книг 

на моїх 

пальцях.

 

[impression]

 

Погляд у тебе – розчавлена жменя ожин,

Голос – смарагдова хвоя густих лісів.

Вітер спустився прозоро з гірських вершин,

І поза ребрами в тебе на мить осів.

 

Ниточка сміху – карміновий бісер малин,

Що розсипається в руки життєвих рік.

Скільки б не було у тобі дрібних провин:

Плачеш – і тихо тече березовий сік...

 

Omnes et singulos

 

Вона іноді така наївна,

Що просто бракує слів.

Каже, що до мене її ще

Ніхто так не розумів.

Каже, що любить, як мантру,

Вимовляти моє ім’я,

Та не знає, що її цілком

Не розумію і я.

Каже, що чекала мене,

І от я прийшов,

Ніби необхідний 

Післяопераційний шов.

Ніби світло в одній

Із новобудов,

Логопед серед тисяч

Кульгавих вимов.

 

А вона ж бо цитує напам’ять 

Ошо, володіє ушу,

Читає турецькою, в цитатах

Мухамеда-пашу,

Хоч запарює на останні гроші

Дешеву лапшу…

Мені іноді навіть соромно,

Коли їй брешу.

 

Вона пише блаженно картини,

Я її мовчки хвалю.

П’ю текілу, ставлю на чорне,

І регулярно із кимось сплю.

Зустрічаю світанки в готелях,

Страшенно багато палю,

Я її як належить ніколи

Не полюблю.

 

А вона ж така, знаєте, аж хочеться

Дихати і наливати вино,

Ніби раба Мельпомени, 

Чи героїня кіно.

Незбагненна, як ніч,

Прогнозована, як доміно,

Але я розумію, що потягну її на дно.

 

І тому я міняю номер,

Лечу кудись «на моря»,

Доки вона вимовляє, як мантру,

Моє ім’я.

Доки дзвонить у морги, лікарні,

Хвилюється за моє життя…

 

Моя втеча – це краще,

Що можу зробити

Для неї

Я.

 

   
© nspu.com.ua