Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Вірші учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Роксолани Жаркової 

 

Мати, яка ще росте… 

Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних. 

І ліпить сама себе зі солі, води і мук. 

Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них 

Не в силі спинити її годинників стук.

 

Сплітає години собі, як маскувальну сіть. 

І вибухає враз, замінована від зневір. 

Ви їжте її по шматку, та молока не просіть, 

Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір. 

 

Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, - 

Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…

Із ребер її Карпат проростає полин і мак, 

А лона її морів народжують рибну тінь.

 

Це мати, в якої один – упавший за Сталінград. 

А інший підняв себе в аеропортний дим. 

А третій яріє зелом на полях, де пробігся град. 

А четвертий… Німий каштан запалює свічі над ним. 

 

Це мати, в якої ліси безгрибно вдихають озон, 

Пусті облисілі ліси, де бородавками пні. 

На тілі – пігментних плям – сотні відчужених зон – 

Й атомна там одна, де не ходять людські ступні. 

 

Ця мати шукала сить між зернових комор, 

Бо справді така безцінь в крихкості колоска! 

Ця мати з’їдала себе, пізнавши голодомор,  

Озвавшись до світу струною найсивішого волоска. 

 

Її збагрянілих скронь й переораних болем долонь

Не сховати під хусткою змін, не сховати щитом рукавиць. 

Це мати із гартом синів і витривалістю донь

Прикладе до свого чола крила Майданових птиць. 

 

Це мати, яка ще росте в міжкордонні зірок і трав, 

Вагітніє від молитов, снів засушує чебреці. 

Кров з чорноземом у руках – вишивалася на рукав

І тільки одна сльоза – Дніпром на її лиці…  

 

Цю осінь… 

Цю осінь терпку, неминучу, раптову

Ще хтось пам’ятає з минулих життів.

Вона обриває нам літню розмову 

На слові, що вперше сказати хотів. 

Жовтіє в садах. А сливи – ні звуку.

Ніщо не порушить камерність зір. 

А в яблучних снах тягне хтось руку 

Зірвати ще тепле…Ще тепле, повір… 

Засмагле і юне. Таких ще доволі…

Від них не одному затерпне щока…

Вони (це відчуєш) із присмаком волі. 

А воля, ти знаєш, завше гірка…

Яблукам добре. Не втомлені снами.  

Їм легше упасти, а людям – піти. 

Бо наші сліди, як цитати за нами,

Читаються кимось лише з висоти… 

 

Гірська мелодія 

Сиві коні на білій долині 

Між травами і зірками, 

Вже не твоя віднині,  

Не простягайся руками,  

Не притуляйся в тумані 

Тихим вечором до повік, 

Лиш ті зорі мені кохані, 

Лиш одного любитиму вік.  

Місяць гостем зійшов за межу 

Мого лісу.  І став на чати.  

Ще трохи у травах полежу – 

Буду до Бога мовчати

Сиві коні на білій долині 

Бігла-м до них у роси

Вже не твоя віднині…

Хтось розплітає коси… 

 

Так, ніби… 

Так, ніби слова в кожній тріщині губ і згині.

Так, ніби речення витікають кровинками яснами. 

Так, ніби ті двоє у чомусь винні чи щось повинні. 

Ніби осінь робить навмисне цих двох нещасними. 

 

Так, ніби між зубами застрягає чиєсь вибачання.  

А ти його жодною зубочисткою, ниткою білою. 

Так, ніби усе, що ти можеш – черпнути мовчання 

З ямочок на щоках рукою невмілою. 

 

Все, що ти собі дозволила – ніхто не судитиме. 

Єдине, що не змогла – зійти з п’єдесталу. 

Осінь пахне мармуром. Хтось її ще любитиме. 

Таку холодну, хризантемну, опалу… 

 

Ти можеш випити. Щоби зігрітися хоч би водою,  

Що трохи травами, травнем – в китайськім горняті. 

Це хтось називає чаєм. І порівнює осінь з тобою. 

Плачуть плечі будинків, дощами так міцно обняті. 

 

Так, ніби траур на тротуарі з листя жовтом’якого. 

Так, ніби усі коти серед міста вляглися спати.

Ти йдеш собі в мармур. І що всім до того, 

Що потім і він не зможе тебе впізнати? 

 

   
© nspu.com.ua