Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Поезії Олександри Малаш, яка посіла 2-ге місце на Творчому ковчезі. 

Нагадаємо, що формується програма на 11 березня на "Творчий ковчег"! Хто хоче продемонструвати свою творчість, пишіть у повідомлення! І записутейся на батл!

Як попасти на батл? 

Зв’яжіться з організатором https://www.facebook.com/bogdana.gaivoronska

Або напишіть на пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

А я люблю їсти наодинці…

* * * 

Так хочеться часом натомлені очі заплющити – 

І враз опинитися десь на безлюдному острові, 

Де змиють дощі мою втому потоками гострими, 

Де трави шовкові дадуть мені соку цілющого, 

 

Де місяць і зорі мені колискову співатимуть, 

Деревам розлогим пославши небачені промені, 

Де навіть ранкова роса подарує тепло мені, 

До ран мого серця прилігши стерильною ватою, 

 

Щоб бруд і облуда мені до тих ран не потрапили, 

Щоб крові життя ані краплі назовні не витекло… 

Так хочеться – ні, не втекти! – повернутись до витоків, 

Допоки надія і віра ще стеляться мапою, 

 

Допоки ще можна лише ненадовго заплющити 

Натомлені очі, що в землю стабільно дивилися… 

Допоки трава на безлюдному острові хилиться,

Щоб душу мою напоїти росою цілющою!

 

 

***

Він з біса красивий 

(ловіть, геї, облизня!)

і завжди недосяжний 

(дівчата, біжіть табунами вішатись!)

Він намагається мислити незатертими образами

і ранить когось, 

замість по-куртуазному втішити.

У мене до нього нема претензій, 

лиш занадто глибокий видих,

Коли розумію всоте, що – не судилося.

Але він час від часу вертається 

(слава партії – завжди невидимий!) – 

і дівчатко в мені незграбно стає на милиці. 

Він з біса красивий – 

і, може, тому токсичний.

І дівчатко в мені незмінно його боїться… 

Ось, він знову онлайн – 

і плете з моїх нервів косичку

(чортзна-що, збоку бантик!) 

і встромля мені в душу спиці...

 

***

У  цьому бажанні несмілому – 

на тебе дивитись віддалека –

є щось по-дурному зворушливе, 

як вірші на шибці помадою.

Розвіяла дощ твоя усмішка. 

(Тут серце зігнулось рогаликом!)

І ти розчиняєшся в безвісті… 

А я… я все згадую, згадую…

 

І сонце, що вийшло скупатися, 

затуркану душу вилизує.

І – навстіж вікно (те, що з віршами), 

а отже – не час спочивати ще.

І в цьому бажанні  таємному 

ти знову лунаєш репризою.

І усмішка в тебе – мов дзеркало, 

в ній літо могло б відбиватися…

 

Дивлюся на тебе віддалека, 

крізь роки дивлюсь неприкаяно,

Купаю в дощах твою усмішку, 

під сонцем висушую враження.

І цьому бажанню нестримному, 

здається, радіти звикаю я.

Така по-дурному закохана… 

така справедливо ображена…

 

(Париж 13.11.2015)

Слова не зарадять. Тут треба якоїсь дії

(Полишити зону комфорту, як радять чужі психологи!)

Та я ще – ні з місця. Тихенько собі радію,

Що куля – повз нас пролетіла… і дивом не влучила в голову.

 

Штампуються труни – для наших і для французів.

Я, може, й аполітична, та мати розряд не завадило б…

І – чорного друга із кнопкою. В Євросоюзі –

Той самий закон виживання. Так само невинні падають…

 

 

 

 

 

 

***

Я знов засинаю п’яна,

А отже – побачу Богдана.

Вже вкотре мені насниться

Хлопчинка, якому за тридцять –

Прозорий, мов крила мухи,

Терпкий, ніби глек сивухи –

І, може, комусь даний Богом…

(Але ж не тобі, небого!)

Спогади – в тіло ножами.

Колись я його любила,

Колись зі своєї піжами

Йому змайструвала крила.

І як закріпила нитку –

Богданка мого не стало…

В душі моїй безлад виткав,

Віддав життю на поталу.

Він, може, про це й не знав би,

Та серце не вміє мовчати.

Він сам сказав мені правду:

Його не цікавлять дівчата…

Колись таких убивали,

Сьогодні це – модна тема.

У них – свої карнавали

І свій адвокат Ярема.

А втім – хай живе щасливо.

Себе припиняю гризти –

І замість бляшанки пива

Придбаю літальний пристрій.

Та й помандрую до раю –

Туди, де цвітуть акації,

Туди, де ніхто не питає,

Якої ти орієнтації.

І там, уже зовсім неждано,

Серед безлюддя й тиші,

Зустріну свого Богдана,

Який мені вірші пише…

 

 

 

 

 

 

 

 

* * * 

(До картини Г. Клімта «Жіноча дружба»)

 

Ми позували для Клімта – в житті минулому.

Мріяли вдвох – потонути в його мозаїці. 

Мрія здійснилася – все ж таки потонули ми. 

Тільки обличчя з мозаїки витинаються.

 

Та, що ліворуч – уперто хотіла вижити

(Майстер тоді від утоми жбурлявся фарбами!)

Та, що праворуч – несміло просила ніжності,

Не допросившись, палала очима карими.

 

Люба моя, де ти є, чом ти поза зоною?!

Але у відповідь – тиша лягає плитами.

Клімт не зарадить. З минулих життів видзвонюю,

Де ти? Чого ти? – в майбутніх життів випитую.

 

Втім, я не знаю – навіщо шукати істини?

Завтра прокинуся там, де ввірвались сповіді. 

Нині, розсипані клаптиками-намистами,

Ми обнімаємось, віри у Майстра сповнені.

 

Та, що ліворуч – сміється з-над хмари променем.

Та, що праворуч – довбе сірозем лопатою…

Клімта – за шафу. І – жити  з нуля (що зробимо!)

Скільки ще років тебе я не обніматиму?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Я 

нічого не хочу про тебе знати.

Хай буде 

в серці 

велика сліпуча прогалина.

Я

хочу розірвати тебе 

на цитати

і зрозуміти, 

що ти –

моє віддзеркалення.

 

Не треба

ніяких обтяжливих фактів.

Замовила каву без цукру,

каву з твоїми цитатами. 

Не говори, 

де, 

з ким 

і як ти.

Не треба.

Краще просто тебе гортатиму.

 

До самозабуття,

до самознищення,

не відходячи від каси…

пардон – від кави, 

якої ні ковтка не відпито ще.

Мені, щоб ти знав,

відведено 

так небагато часу –

і не на те, щоб до тебе

всім єством приліпитися.

 

А тому – я не хочу нічого про тебе знати.

Твоя біографія спінить кров – 

і лишить на тілі підпалини.

А може, пошматує мене

на найдрібніші цитати…

Ні, 

я нічого не хочу 

від власного віддзеркалення…

 

 

***

Ще кілька хвилин — і ось, почнеться тринадцяте.

Безсоння і я — злилися в одну печаль.

Гудуть капіляри — забуті рядки тісняться там, 

А тут, коло серця, нові вже киплять, як чай.

Тринацятий день восьмого (в римлян) місяця.

Строфа за строфою — зухвало, наперекір – 

Росте, наче тісто — і римами знову міситься

Прожита доба... і проситься на папір...

 

 

***

Вітер з дощем а чи сніг та безвітряно – 

Згадки про травень ковтаємо літрами.

І – між рядків усіх наших дописів:

Де ж ця весна? І що в світі робиться?..

Знов кілометри, будинки і статуси

Стали між нами, тож мусим зостатися.

Різні шляхи… Але мрії однакові…

Пальці заклякли…

Очі – налякані…

 

Вже на порозі тридцятої осені

В море життя – простими матросами.

З берега линуть пахощі сакури.

Чи не тому в тебе очі заплакані?

Всі кораблі до чогось причалюють,

Але до тебе – тільки печаль моя.

Знову ятрить мої рани задавнені

Крапля наснаги,

Що потемки дав мені…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Не знаю тепер, кому дякувати — Богові чи дияволу

За те, що в мені – нез'ясоване, непояснюване,

За річку, в яку вже заходила, та жодного разу не плавала,

За звідкись узяті правила — щоб поряд була, та не застувала.

За крик твоєї душі, не мені адресований,

Заплутаний у метафорах, які на дуель мене викликали —

Не знаю, навіщо мені це все, коли ніщо вже не сковує,

Навіщо слова несказані жонглюють моєю витримкою?

Я б висушила — не вірите? — ту річку, в якій не плавала,

Я б виборола собі право — ніким не бути затриманою.

Та все, чого зараз хочеться — права порушити правила.

І — назавжди лишитись. І нічого не говори мені...

 

 

***

Ти 

Тільки живи,

Поки горить у моєму вікні,

Наче вітання з далеких країв,

Свічка, яку ти залишив мені.

Знай:

Я повернусь –

Тільки-но вирвуся з пут метушні,

Тільки-но стане замало вогню

Свічці, яку ти довірив мені…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Полярної ночі дірявили душу списи.

Що ж… Там уже знають… Питання хіба що часу.

Благаю, тримайся. Кліщем у життя вчепися,

Висмоктуй з нього що можеш! Безжально, ласо:

 

Полярної ночі ніхто не прийде на поміч.

А там – чи до нас їм? Оте, що самому вдасться –

То й зветься «життя». Не дозволь обирати з-поміж.

Будь тим, ким ти є – і пізнай, що то зветься «щастя».

 

Хтось скаже мені: ти що – пропагуєш Ніцше?

Та Бог з вами, нащо! На ньому хіба – світ клином?

Я просто кажу, що не варто хилитись нижче – 

Собою затулиш дорогу свою, людино. 

 

Зведись! Сподівайся на вдачу (не на удачу!).

Бо буде халепа, як прийде Творець по тебе –

І скаже: «Ти вижити мав – попри все, юначе!

Живі – всі за мною! А мертвих мені – не треба…»

 

***

Ти маєш сивину в бороді, але ще не носив обручки,

І всі дівчата, що мутять з тобою — меркантильні с...вітлокосі красуні з пишними формами.

Ти маєш подругу, таку собі швидку допомогу,

Яку викликаєш після третьої склянки грогу.

Звісно, поки вона в'їде в твою ситуацію, їй перехочеться з тобою бухати,

Та й подасться собі до дідька з неметеної з 90-х років кімнати.

Та, поки пхатиметься в маршрутку — останню, згідно розкладу руху,

Гризе її думка: а може, було б до кінця допить і дослухать?

А може, він просто чекав пропозиції — руки, серця і генприбирання,

А може, він просто хотів... а чого ще хотіти в такому стані?

Але подруга вже запхалася до маршрутки, що пахтить самогоном,

І рулить туди, де на неї чекає той, з ким доп'є за законом.

А в тебе в запасі десять хвилин, аби, сивину зголивши,

Послати їй через фейсбук свої найсвіжіші вірші.

Бо десять хвилин спливе, і скінчиться дія наркозу:

Тобі п'ятдесят, а це вже тягне на найбанальнішу прозу...

 

 

 

 

 

 

***

Я

Пригорну –

Хай не тебе, тільки спогад… та все ж…

Тобі 

Весну

Осінь в очах розливає без меж.

Єдиний плюс –

У тому, що пишуться далі пісні.

А мінус – у тім, що люблю.

Так, як любила тебе

Навесні…

 

 

***

Горобини щедрі китиці

Забирають барви в осені.

Твої очі небом світяться,

І лягають вірші стосами.

 

Я не можу відвернутися,

Загубитись між планетами,

Бо земля так само крутиться,

Бо душа так само жде тебе…

 

***

Біда не в тім, що ти – мене.

Біда, що я тебе – не можу.

Назад, у царство крижане,

Перелітаю огорожу.

 

Не вір казкам. Політ – то біль.

Та на синцях – і справді! – вчаться…

Біда не в тім, що я – тобі,

Біда, що ти мені – невчасно.

 

І січень холодом довбе,

І лютий крутиться лісами…

Біда не в тім, що ти – себе.

Біда, що я, мабуть – так само…

 

 

 

***

Давай розподілимо обов'язки.

Ти будеш малювати рибок,

Я — підписувати.

Або навпаки, кому яка різниця.

І, замастившись фарбами — 

В душ,

Душа до душі —

Клеєм, мотузками,

Цвяхами, шовковою ниткою. 

Рибки крізь шпарину підглядають:

Уперше в житті голу душу бачать

І ще одну голу душу, до неї приґвинчену.

Я б радила тобі не говорити віршами.

Ти радив би мені не фотографувати твоїх снів.

Але рибки, дідько, такі апетитні,

Що мені якось ніяково називати їх людськими іменами.

Ну, а якщо називати — то тільки нашими,

А втім, тебе йменували греки,

Мене — євреї.

І все стародавні...

Не засинай,

Поговори зі мною.

Хай рибки тебе послухають.

 

***

Оце на проїзд нашкрябаєш –

І думаєш: Боже, десь же там

У джипі твоя однокласниця, 

Якій ти давала списувать!

І тут би якусь антитезу,

Але ти сьогодні невиспана.

Куди за кермо тобі, мила,

Коли ти губиш ті гривні?!

А, ні, ось тут антитеза:

Вона, на відміну від тебе,

Бачить лише дорогу,

По сторонах – їй ніколи.

А для тебе дорога – суцільне

По сторонах роззирання.

А ще – ти не звикла чекати

По кілька годин у пробці,

Міркуючи: «Як же так воно,

Я ж ніби керую, Господи!

Чому ж я тоді не владна

Додому дістатися вчасно?!»

Ти можеш на волю вирватись,

Маршрутку позаду лишивши –

І йти, милуючись зорями,

Аж до своєї оселі. 

Вона ж, марафет наводячи,

Зненацька пропустить чергу –

І теплий салон наповнить

Її нецензурна лексика…

А ще – за кремом непросто

(Особливо посеред траси!),

Коли тебе муза вкусить,

Послати всіх – і писати

Про те, як, жетона вкинувши,

Ти думаєш: Боже, десь же там

У пробці твоя однокласниця,

Якій ти давала списувать…

 

 

***

А я люблю їсти наодинці.

Це, по суті, єдине, що можу робити наодинці.

І взагалі – з  космосу ми невидимі, а ти тут бавишся віршами.

Коли ніч поступається ранкові, і я тому свідок,

Мені бракує сил для розпачу, є лише самоцитати. 

Померти достойною смертю – це померти з гарними римами?

Щось таки не дуже віриться, що гарні рими змінюють Всесвіт.

Я бачила себе на вершині Петроса, там було з біса холодно,

І, якби вміла варити борщ, то Петрос би трохи нагрівся.

Я люблю їсти наодинці.

Себе – бо я в себе найкраща.

Кажуть, що з космосу ми – ніщо, а ти тут перебираєш мушлі. 

Коли ніч поступається ранкові, я шлю тобі жменьку любові. 

Але краще б лишала собі. Твоя душа її не засвоює.

Я люблю їсти наодинці

Тебе... бо ти в мене... найкращий…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Краще завести собаку, ніж бути нею

і бігати за кимось

або від когось.

Знаєш,

я пам'ятаю тебе зі смолоскипом у руці.

Довкруг того смолоскипа

обертаються мої спогади.

Уже захекалися, вже кров замість поту

переливається

у сяйві спадного місяця.

А вони все біжать і біжать,

ніби все вперед і вперед, а насправді...

Сьогодні я б не пішла з тобою на цвинтар,

але вчора, здається, ваксила

довкруг очей.

Уже понад десять років

я біжу колом.

І все, що заважа зійти з дистанції – 

то віра у воскресіння

смолоскипа в твоїх руках.

Краще не бути собакою

і не вити на місяць,

але тоді – для чого люди

ходять уночі на цвинтар?

 

***

Ну, ви ж уже знаєте, як пересуваються 

поїзди метро.

Здається, ніби розбігаються в різні боки, 

а насправді – один одного наздоганяють.

І, здається, найдальші один від одного вони

на станції, де одночасно спинилися.

Але я не про метро – я про хлопця,

що в барвах Арея,

про дівчину – пряму спадкоємицю

трипільської культури.

Про хлопця, який плаче очними краплями,

про дівчину, що роззявила душу на всю галактику.

Вони розбігаються, кожен в обійми своєї 

самотності,

бавитись арт-терапією, кожен своїми строфами.

А те, що вони б могли на Хрещатику стрітися –

це так само реально, як обидва поїзди метро

одночасно скочили б із рейок. 

 

 

***

Люблю тих, кого обираю.

Когось мушу ненавидіти.

Але щоб два в одному – 

Це треба, як мінімум, уміти.

Люблю тих, хто встигає вчасно пристебнути крила.

Ненавиджу тих, хто хапає їх і кричить «моє».

Але ти таки два в одному:

Пристібнеш – і «не забувай, до ранку маєш внести післясплату».

Ти – отрута. Чи ні. Ти – жертва халатності гомеопата,

В якого затрусилися руки, коли глянув на тебе.

Ти кажеш, що змінишся і я розкаюся.

Я вже розкаялася, забирай назад свої крила. 

До речі, тебе можуть позбавити ліцензії за їхню несправність.

До речі, я тебе ненавиджу тільки вночі.

А вдень міняю літери в словах і мандрую з твоїми піснями. 

Це не те саме, що «люблю», це таки – два в одному. 

Не забувай, що одного разу чаша терезів перехилиться.

 

 

 

***

Твій поїзд прибуває на станцію.

Затуляю собі очі торбами.

У торбах – чебуреки домашні, 

На них коти вокзальні моляться...

Я знаю, що ти маєш їхати,

І тільки це буде по-чоловічому,

Та все одно затуляю очі торбами

Й давлюся від запаху смаженої олії.

Ти довго копирсаєшся в кишені. 

Твій квиток так по-бомжацьки зіжмаканий.

Ну що, друже, будемо цілуватися, 

Бо в вагон я все одно не влізу, з квитком чи без.

Чебуреки з торбами на перон опускаються.

Котячий Бог почув котячі молитви. 

Бажаю тобі щасливої дороги.

І... хай коти за тебе замовлять няв перед ангелами.

Тільки трохи щемно, що ти приїдеш голодний.

Але там обов'язково є коти-зустрічальники,

Вони приведуть тебе туди, де їх годують.

Думаю, до їдальні дитсадочка.

Там дають не лише смачненьке, але й багато....

Поїзд рушає…

Ти з вікна облизуєшся на порожні торби.

Я винувато махаю тобі парасолькою, 

Яку просто зараз розкрию біля своїх ніг, 

Щоб коти часом не намокли.

А отака от я в тебе була загадкова.

Любила чужих котів, не маючи власних.

Провела чужого чоловіка, 

Щоб скоріше знайти нічийного.

 

 

***

Старий сокіл із перебитою в молодості лапою

Тричі на рік шкандибає пішки до зоопарку.

Там чекає на нього чорна царівна-лебідка,

І тільки він знає, що в неї під крилом біла пляма.

І тільки вона, просунувши дзьоба між прутиків сталевої клітки,

Масажує йому недужу лапу, вірячи, що з цього щось вийде.

Але він навідує її тричі на рік не лише заради масажу.

Він разом з нею спостерігає з землі

Прильоти-відльоти її колишньої зграї.

А третій візит — це для того, щоб вона мовчки підтвердила:

Він таки сокіл, а не годована ворона.

Як вона йому це доводить?

Цього ніхто не знає.

Відомо лише, що, коли вона плаче, прощаючись,

Він пробує злітати,

І з кожним разом усе успішніше.

А ще (не кажіть нікому!) вона вже вибиралася на волю

І пообіцяла своїй зграї восени,

Що таки полетить до вирію.

 

 

***

Десять років тому

Я ділила всю чоловічу стать на геїв та алкоголіків.

Аж тут з'являється ні те, ні інше.

І я на радощах – сторч головою в асфальт.

Просто з висоти балкону, де проводжали сонце.

Навздогін щось типу «зажди, ти забула крила»,

Але сонце пірнуло за обрій, а ти так і лишився на балконі.

Я вижила й перестала половинити світ.

Сьогодні мені тридцять один,

І я до асфальту ставлюся вельми шанобливо.

От тільки намагаюся не дивитися на сонце, коли воно заходить.

Бо тоді знову чується твоє «ти забула крила».

Нічого я не забула.

Ти не те мав за крила.

Десять років тому 

Я ділила всі почуття на любов і ненависть,

Але ти – ні те і ні інше. 

Ти, якщо чесно, взагалі невідомо що. 

Хоча подейкують – ти так по-мистецьки бинтуєш голови.

 

 

 

***

Ти сидиш у космонавтській позі посеред людної площі.

Ти з надією чекаєш сонячного удару, 

бо липень, бо жодного дерева.

Тим більше, перехожим не до тебе: 

ти не в офісі – то, значить, безробітна.

А безробітних традиційно оминають, маючи їх за небезпечних.

Сьогодні тобі нарешті має пощастити.

Та сонце раптом ховається за хмару – і там собі тихо хіхікає:

Живи, дорогенька, ти ще не відпрацювала свій аванс.

Треба дотягти до тридцяти, 

щоб бачити різницю між людожерами й просто голодними.

Треба розміняти четвертий десяток, 

щоб засвоїти цю банальщину:

Найдорожчий подарунок коханого – 

лишатися живим та неушкодженим.

Треба...

Сонце переможно визирає з-за хмари: 

воно таки тебе вмовило.

І тільки ти знаєш: тебе вмовило не сонце,

В тебе просто три пропущених дзвінки від людини,

Для якої ти вже наготувала чотири бордові троянди.

 

 

 

***

М'ята найсильніше пахне, коли її зрізують.

Моє кохання розчинилося між стебел матіолових.

Мовчу про те, що заховане під калиновим мостом,

Який спружинив за кілька кроків до твоєї постаті.

М'ята найсильніше пахне, коли її зрізують.

Калиновий міст не витримує тих, хто поспіша розлучатися.

 

 

***

Ти вже замахалася розв'язувати ці морські вузли,

Що між тобою й ним щохвилини тугіше стягуються.

Ти тішиш себе тим, що нитки ці тонкі,

Забуваючи, що їх на тобі — тисячі.

Твоє чуття чужої людини засіло тобі в печінках,

Але все, що ти можеш — покірливо пити «Галстену».

Ти чекаєш, коли особиста зустріч

Порве ті нитки єдиним його словом чи жестом,

Коли ти, протверезівши, збагнеш,

Що його життєвий досвід вимірюється в ньому лише кілограмами,

Але ти відкладаєш цю правду на завтра, на післязавтра,

На найближчий високосний рік,

І ви знову двадцять чотири години онлайн

Заплутуєтеся в тих нитках, про які говорити не прийнято.

Ти замахалася розв'язувати ці морські вузли.

Ти їдеш до нього в гості.

 

 

*** 

Нам ще ніхто не казав, 

куди лягають наші дороги.

А ми й не питаємо.

Стоїмо собі на мості, обоє вбрані по-вуличному.

Ми можемо показати на пальчиках число «три».

Ми можемо сказати «люблю», і це ще буде правдою.

Бо потім…

Але мами розведуть нас по домівках – 

по різні боки цього сірого мосту.

Ми затримуємось на хвилинку,

бо ж раптом 

більш не побачимось?..

І хтось когось 

відчайдушно цьомає,

не розуміючи навіщо,

але, вочевидь, так треба,

бо потім…

 

Бо потім ми дізнаємося, 

куди лягають наші дороги.

І нас уже нема одне в одного, 

є лише помаранчевий присмак ілюзії.

Є лише підсвідома згадка 

про крихітні пальчики одне одного,

що вчепилися в дитячу любов

на тому сірому мості.

Про поцілунок,

відчайдушніший за саме дитинство,

правдивіший за саму любов

і теж трішечки помаранчевий…

 

І хто б міг подумати: 

двадцять сім років потому – 

той самий міст, той самий стиль одягу,

ті самі широко розкриті – на цілий всесвіт –

серця дитячі,

а поцілунок чогось не клеїться…

 

 

***

Переді мною – гроза всіх праведних,

той, що літає на крилах невідь-чого,

а я стою, глипаю,

доки ніч переплавиться в ранок,

доки на мене подадуть у розшук,

коли в мене самої питатимуть, чи не бачила тієї дівчини,

бо коли я тут, біля нього – не впізнати, що то є я.

 

Переді мною – примара з очима суворої реальності.

Крок назустріч – і ось я вже сама втратила гравітацію,

і губи твої на дотик та смак – кора вовчого лика,

ягоди перестиглого терну,

і кожне стискання пальців відзивається там,

куди ще нікого не пускала,

не пущу й тебе, 

бо ніч переплавляється в ранок,

а після сходу сонця примари розчиняються 

в чашці зеленого чаю…

 

Нищителю мого спокою,

монстре з очима героїв теплих історій,

я прийду до тебе за десять років,

коли від твоєї усмішки повіє холодом.

коли відкотяться в небуття помаранчі,

коли одну маріонетку поставлять замість іншої, 

коли ми обоє дякуватимемо Богові, що не нас –

отоді… тоді… тоді можливо, що все можливо.

Не нарікай, що ти в мене не перший.

Не випитуй, як я могла і хто в цьому винен. 

Кожне стискання пальців відзиватиметься там,

де щойно зів’яли лотоси 

від твого «сорі, ти до мого рівня не дотягуєш».

Але я вже нічого не зможу вдіяти.

Ранок розгоряється днем. 

Примара перетворюється на тебе справжнього,

Якого зовсім-зовсім не хочеться. 

Принеси мені цю ніч за десять років. 

Я ще раз спробую позбутися гравітації. 

 

 

 

*** 

Хлопчина, якого любила,

Сьогодні став чоловіком.

А я… я ж ні сном, ні духом.

Спасибі – Фейсбук усе знає.

І що тепер маєш робити?

Піти та набити пику

За те, що руку і серце

Віддав не мені, а іншій?

Ні, люба, так не годиться.

Ми ж хочемо до Європи?

Зроби це по-європейськи –

І хай Фейсбук тобі в поміч.

Наприклад – постав аватарку

Під колір Його сорочки,

Або завантаж на стіну

Печальний відеоролик,

Або напиши капс-локом,

Що й ти нині ВИЙШЛА ЗАМІЖ.

Ти владна робити що схочеш –

Йому це до фені боти.

Якщо ж він те прочитає,

А може, ще й лайк поставить –

Пошли його на три букви

І поспівчувай бідній жінці.

Тому що нормальний хлопець

На другий день після весілля

Найменше в житті бажає

Тинятись по соцмережах.

 

 

 

 

 

***

Коли ж нарешті настане край 

моїм неначасним переймам?

Коли ж розроджуся 

розжареними рештками колод,

зрубаних ще за царя Опенька – 

і щоб розсипалися жарини листям кленовим

по всьому місті?

І щоб кожен листок прошурхотів мені істину:

Того, Кому вслід уночі кричиш,

більше немає з тобою...

Ні, не подумайте, я вірю опалому листю,

вірю деревам оголеним,

вітрові, що пірнає в пазуху.

Але ...

Я не в силі народити осінь,

Бо не звикла міняти вогонь на фарби. 

Ні, не подумайте – мене ніхто не змушує тужитися.

Можна піти, заховавши в собі 

якнайглибше

жар кленового листя,

відлуння твого голосу,

хрускіт соснових шишок під ногами...

Але куди ж я піду,

коли ти

вчепивсь мені пальцями в душу – 

ще за царя Опенька?..

 

***

Дайте мені три кілограми вітражних фарб

(Більше немає сенсу, бо подумають, ніби на продаж).

А я не знаю, як пишеться слово «бізнес».

Я в дитинстві мріяла бути художником, 

тому в хаті суто художній тарарамчик. 

Що малюватиму? Та пес його відає...

От тому-то я й купила фарби – щоб уже точно розпочати.

Я в дитинстві мріяла... Треба мрії назад з того місця витягувати,

Хоч це так важко, бо їх же хтось інший туди засовував...

О!

Малюватиму день.

День, який замовляла не я.

(Якщо чесно, його ніхто не замовляв, і я надолужую пензлем).

Хтось мені казав (24 роки тому), ніби я лівша.

Щось у цьому є, бо права рука кіпішує.

Вінсенте, ану, відгукнись – чи вправно я веду лінію?

Що скажеш, товаришу Моне – чи не занадто червоно в центрі?

А втім, ну його в пекло, той пензель, і хай горить там

Синім-пресинім полум'ям сусідського газу,

А я буду малювати, як це прийнято, власним тілом,

І целюліт лишатиме на склі рельєфні обриси соняшника.

Едгарчику, я розумію – ти б ніколи не дав мені премії,

Але я на твою думку бризкала з пульверизатора власної гідності.

День, який замовляла не я,

Лишається на шибках невимитих,

Може, не такий патріотичний, як був у Глущенка,

Може, не такий патріархальний, як у пана Пікассо,

Та зате мою руку вже не мучить совість,

Та й продавець фарб задоволений – давно вже не мав такого виторгу.

Може, й правда, ну його – і мрії на законне місце,

Але вони розрослися, розбуялися маками-чорнобривцями,

Вони розпашіли, як нагріті під пресом хот-доги,

І їх уже так просто не засунеш до законного сховку.

І я таки не буду їх сунути (хай вже вибачить пан Треккані),

Я буду малювати день, про який ви всі скажете «бяка».

А потім ви повчатимете, що таких кораблів не буває.

Звісно, не буває, бо я їх малювала для себе.

 

***

Ти,  що  запізнився  в  моє  життя,

Мовчиш  на  порозі.

Ти,  що  запізнився  в  моє  життя,

Ловиш  повітря.

Сніг  –  перефарбовані  уламки  слів,

Що  звучать  проти  ночі.

Сніг  увінчав  твою  чорну  постать  –

І  став  ще  білішим.

Бачиш...  ненадовго...  вже  тане  він

На  твоєму  волоссі.

Ти,  що  запізнився  в  моє  життя,

Став  чорною  ниткою,

На  яку  нанизуються  сотні  тисяч

Текучих  намистинок.  

Чому  ти  запізнився  в  моє  життя?

Де  був  ти...  хоча  б  позавчора?

Я  вже  не  питаю,  де  міг  ти  бути

В  минулому  тисячолітті.

Ти,  що  запізнився  в  моє  життя,

Квапишся  нині,

Щоб  не  запізнитися  в  мою  смерть

Чи  в  наше  безсмертя.

За  мить  ти  підеш,  і  краплі  води

Стануть  крижинками,

І  не  буде  сонця,  аби  проти  нього

Вони  заблищали...

Ти...  що  запізнився  в  моє  життя...

Тиша...  і  тануть  сніжинки.

Ти,  що  запізнився...  в  моє  життя...

Мовчиш  на  порозі...

 

 

 

***

Стиснув мої пальці так, що переламалися.

Сказав: «Грошей на гіпс не дам.

Ти вже велика дівчинка, мусиш сама заробляти».

Я закусила губу – і гайда до метро.

Ще три-чотири зупинки – і мій біль розчиниться в оголошеннях…

 

Мама спитає, відчиняючи двері: 

«Доню, де ти так послизнулася?»

Тато дорікне: 

«Якби ти, замість на скрипці грати,

Вчилася самооборони, 

То не трапилося б такого».

І тільки братик, 

Якого не взяли до дитсадка, бо ще не ходить на горщик, - 

Хрясне скарбничкою об підлогу –

І розкотяться всією кімнатою монети.

Він позбира їх

Своїми крихітними пальчиками.

І покладе на мою здорову долоню.

Я зазирну до його блакитних оченят –

І прочитаю в них:

«Ось пожди, сестро, я виросту

(Обіцяю, завтра неодмінно виросту) –

І стану боксером

Або дзюдоїстом –

І покараю…

Знаєш, як я покараю того злодія, 

що поламав тобі пальці?»

Я вірю йому.

Насправді це – єдиний чоловік, якому я нині вірю. 

Бо він звик усі обіцянки виконувати, тільки-но виросте.

 

Ще три-чотири зупинки – й поламані кості зростуться. 

І на виході я натисну зелену кнопку: це ти мені телефонуєш.

«Люба, я ж пожартував… Я сам травматолог за фахом,

Хочеш – вирівняю тобі пальці так, що й не пам’ятатимеш».

Але я просто спитаю: «А хто це говорить?»

Братику, милий мій маленький братику,

Схоже, цього дядька хтось покарав до тебе… 

 

 

 

***

Після твоїх чорно-білих світлин

Чи є життя?

Чиє життя

Проживає твій погляд, минаючи

Крізь фотошопові фільтри?

Сьогодні я прокинулася, обпалена

Чи то блакиттю, чи то прозеленню.

Озирнулася –

Чорно-біло довкола.

Поза снами – жодної барви.

Ти поспіхом снідаєш.

Твої слова відскакують від ножа

І ніяк не можуть намаститися на скибку.

І в кожному слові

Ти ще більш чорно-білий, ніж на фото.

Тут фотошоп не зарадить.

Я дивлюся спідлоба й питаю себе:

Чи є життя?

Чиє життя

Поволі розчиняється в чашці

Чорно-білого чаю?..

 

 

***

У двадцять років ти був худим білявим хлопчиною, 

І тобі за це прощалася графоманія, 

Ти мав усмішку, що на сонці переливалася, 

І за це тебе друкували в усіх часописах. 

Одного разу, коли літературні вечорниці остаточно винесли мені мозок, 

Я запропонувала тобі прогулятися берегом тієї річки, 

В якій, за словами Ліни Костенко, не христили киян. 

Але раптом твоя усмішка припинила переливатися, 

Ти сказав, що зовсім не знаєш міста, 

В якому тече ця річка, 

Страшенно боїшся води від самого зачаття, 

І взагалі, волів би прогулятися з Костиком. 

Життя іде, як писала, знову-таки, Ліна світ Василівна, 

І все без... цього самого... забула (хто схоче — перечитає). 

Життя іде, 

Костики витісняють дівчат, 

Графомайстри виживають поетів, 

І тільки ти змінив XS на XXL, 

Але дієслівні рими пробачаються тобі за давньою звичкою. 

А щодо прогулянок уздовж Борисфена — 

То я б мала заявити, 

Шо нескАзане лишилось несказАнним, 

Але це теж не моє, 

А все тієї самої Костенко. 

Щастить же людині — 

Прожила 80 з гаком, 

Але її ніколи не зраджували з Костиком 

Худі біляві графомани, що й досі мають перлинну усмішку.

 

 

***

Якщо колись мені й заманеться повернутися в СРСР, 

То я воліла б стати плакатом, 

Із зображенням пролетаря в сірому піджаку, 

Із більшим, ніж він сам, 

(Не спішіть червоніти!) вказівним пальцем, 

Спрямованим чітко до публіки, 

І щоб те місце, про яке подумавши, ви зашарілися, 

Було закрите від публіки 

Величезним червоним написом: «А Ти...?»

 

***

Ти ставив наголос - віршІ. 

Я виправляла на вІрші. 

Ти йшов на принцип, тебе брали до друку. 

Я йшла за правилами – мене не брали. 

Я дряпала тобі обличчя, 

Втирала свіжу кров до свого тіла. 

Ти терпів і всміхався лагідно-лагідно. 

Але настав день, коли я викинула у вікно 

Орфоепічний словник, 

Спалила в печі правопис 

І наостанок – позрізала нігті. 

І ми гойдалися з тобою 

До рецидиву морської хвороби. 

І я кохала тебе

Всіма голосними й приголосними. 

З наголосами й без... 

Та саме тоді я збагнула, що 

Поезія не народжується зі словників. 

Вона – з отаких гойдалок 

У пошуках балансу між горішнім і долішнім. 

І у віршАх, і у вІршах, 

Якщо в ній є твоя свіжа кров, 

Яка просочується до мого тіла.

 

 

***

Вона стоїть переді мною, така вся кавомолочна, 

готова ловити задиханий спів січневого вітру, 

готова вмістити сонце... але це вже буде завтра, 

і вже не в моїх руках... хоча... чим чорт не жартує... 

Вона щойно зазнала найсильнішого опіку, 

далі триватиме спокійне життя з максимумом сто градусів. 

Тепер на ній випалено... ні, треба було б інакше. 

А втім, у мене вже геть не лишилося грошей, щоб виправити цю хибу. 

Я милуюсь тобою, наповнюючи до краю

своєю уявою, 

наливаю в тебе мрію-казку, 

замовляю на многії, многії, многії... 

Годі. 

Ти житимеш у теплих долонях — там, у країні вічного холоду, 

а може, тебе заберуть до країни вічного кохання. 

Дай-но ще раз на тебе гляну, бо завтра 

ти зігріватимеш мого колишнього друга... 

Який, попри все, живе вірою у прийдешнє щастя... 

Ой, ти куди, не тікай! 

Чорт... не встигла... 

Ось, лежиш на кризі черепками, 

притрушеними рожево-бурим снігом... 

Як же я так... і хто мене смикнув ото — 

коли на шляху ожеледиця! 

Лежать черепки, прикрашені уламками чорних літер. 

А могла б умістити сонце... і навіть завтра. 

А могла б напоїти чаєм мого колишнього друга. 

Що ж, буває й таке... 

а може, за ніч воскреснеш? 

Бо ж недарма на тобі з іншого боку 

розкинув свої крила янгол?..

 

***

Я:

— Гей, друзяко! У мене є зайві нарциси,

І, судячи з фото, ти маєш де їх посадити.

І, судячи з допису, в мене — найкращі цибульки....

(Тьху, це вже Фрейдом попахує. Вибач. Стираю).

Ти:

— Знаєш, сеструню,

Це довго і дорого буде.

Краще посиджу, понию в своєму фейсбуку.

В тебе цибульки нівроку, я бачив світлину,

Але від них іще більше хочеться нити.

Я:

— Любий, в мене є вдома фейсбук, а таксі я тобі замовлю —

Дехто мені подарував вертоліт із нагоди своєї відставки.

Ти:

— Сашо, я завжди за, але ти не в моєму стилі,

До того ж молодша лише на місяць, а це вже, вважай, розвалина.

І тут мені раптом доходить: значення слова «нарциси»

У тебе, на жаль, античне,

А я, хоч молодша лише на місяць, — та поборниця соцреалізму.

Коли я кажу «нарциси», то маю на увазі нарциси,

А ти маєш на увазі себе, і тому тобі довго й дорого.

З таким антикварним підходом, дійсно, краще понити в фейсбуку.

А може, я справді чогось не збагну.

Напевно, тому, що я гладіолус.

 

 

***

Ми вродилися близнюками –

Ідентичними і полярними.

Фатальна примха природи,

Випадковість, що Богом дана.

Дві половинки яблука,

По тарілках розкидані,

Розкидані – не куштовані, 

Бо щось не формат серединка.

 

Ти намагаєшся встояти на землі,

Але тебе несе в небо.

Я зриваюся в небо,

Бо інакше не встою на землі.

Ти прагнеш, аби всі довкола

Почули твій крик серед ночі,

І тоді я божеволію мовчки,

Бо ти кричиш моїм голосом.

Ти пишеш, коли тобі райдужно,

Коли відверто паскудно,

Я – коли задихаюся,

Коли боюся, що можу не встигнути. 

Ти любиш того, кого обираєш,

Кого обираєш, того сотворяєш.

Я – сотворяю, потім обираю,

А люблю – як вистачить сили.

 

Обожнюю ці розбіжності,

Ненавиджу нашу схожість.

А ти – схожість оспівуєш,

Розбіжності ж – люто ненавидиш.

Ми вродилися близнюками.

Це – прокляття.

Чи ні?

Це – щастя. 

 

***

Після кожної зустрічі все догори дригом.

Догори ж уже якось, жаринко моєї любові,

бо й об'єкт, і предмет давно вже спалено,

бо на попелищі співають попсу й танцюють тверк.

А ти все кажеш мені – я вірю, знайдеться той,

хто скакатиме босоніж на воскреслому жаровинні,

хто не схоче гасити, перед тим як упасти під дерево спати,

хто не боїться згоріти за ніч 

разом із деревом, під яким заснув,

хто не...

Хто б не був – тільки не я.

Розумієш – тільки не я.

Попіл – моє друге "аз єсьмь".

Якщо не він, то – інтоксикація й кілька місяців на крапельницях.

Після кожної зустрічі все догори дригом. 

Єдино можливий вихід – припинити ці посиденьки.

Але для цього треба розбити дзеркало,

А в мене десь зник молоток

І звук розбитого скла може налякати сусідів.

Хряснути раз і назавжди, та щоб друзки по всій кімнаті.

Але кімната, на жаль, не моя, і господарі ніколи не оцінять

такого революційного кроку.

Адже я не збираюсь кожному 

розповідати про нас із тобою.

 

***

«Мене вбивають», - ти кажеш.

Але ж стріляєш першим – 

Просто щоб перевірити зброю

(«А що ж мені буле, якщо таки влучу?»)

«Мене обманюють», - а сам носиш маску,

Яку зриваєш перед бранкою, 

коли вже, знесилившись у карцері власних бажань,

вона готова на все заради тебе.

«Вони ріжуть мені крила», - показуєш широким жестом

На тих, хто ще вчора люляв би тебе на руках,

Аби лиш мали трохи більше тілесної моці...

Як вони можуть різати, коли ножиці – в твоїй кишені?..

Можеш проклясти мене, можеш поширити мої голі світлини,

оголосити мене на всю країну тим, що в воді не тоне.

Я стою на тому, що кожен із нас – Мюнхгаузен,

і мусить сам себе витягти за чуба з багнюки.

 

   
© nspu.com.ua