Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

 

Насиченою дискусійною проблематикою виявилась квітнева лістудійна зустріч. Очікувані весняно-романтичні теми, окреслені космічними і передвеликодніми обріями, раптово «наїжачились» підтесктами і позатекстовими розмислами. 

Зокрема, про доречність відвертої любовної лірики (на кшталт: «шаленію від твого погляду, хлопчику мій...» і под.) з вуст людини так званого поважного віку (і чи не межує такий дискурс з ейджизмом, модною нині «цариною суперечок»), а також – про межі оригінального авторського стилю і стилізацій під усталені (читай «застарілі») стилі. 

Слухаючи твори, які прозвучали російською мовою, і пізніше перечитуючи їх очима, не можемо не звернути увагу на вкраплення українізмів, такі милі нашим вухам і очам. Як-от,  дієслово «тулитися», що його вжив Ярослав Кондратюк: «домишки друг к другу тулятся». Утім, деякі слова лише прикидаються українізмами, маючи насправді спільні корені з лексемами інших слов’янських мов. Ось, наприклад, дієслово зі словосполучення «стол куняет» (Наталья Гончарова) за тлумачним словником Даля визначається так: «КУНЯТЬ южн., зап. дремать сидя, кивать головою, клепать носом от дремы. В сумерки куняется. Куняла об. кто куняет. Кунять и кунеть нередко смешиваются: Выкунять, выспать, выдремать, получить что, не ведая как и почему; выкунеть, перебраться шерстью; перемытиться, возмужать» (видання 2012 року). Як бачимо, таки корисно для поета частіше зазирати до словників!

Ще одна дискусія виникла довкола поезії Інни Прокопович «Пліснява криє стелю, // Кути, одвірки, проростає крізь вуха...», в якій авторка зачіпає складні філософські концепти, зокрема, пошук сенсу життя, засилля умовностей світу людей, коли напівмертве (без «живих» емоцій) існування вважається цілком прийнятним, усталеним, мало не нормою. І той самий мотив (цінності неповторних митей справжності, непідробності людського щастя) в поезії І. Прокопович «Весна минає...», у якій авторка вдається до недомовленостей, еліпсизму, аби розповісти читачеві про «той день, що неповторним...», і, водночас, деавтоматизує поетичний штамп «крилатого слова» (пригадаймо хоча б контекст поезії Ліни Костенко «Крила»), що має також дзьоба ( а не самі крила), а отже, є джерелом небезпеки, у даному ракурсі – енергетичної, духовної.  

Може скластися враження, ніби ми весь вечір розумували, вдаючи псевдонаукові зібрання інтелектуалів у «вежі слонової кістки». Але ж ні! Радше віджартовувались від глибокодумності і пихатості сучасного літдискурсу, воліючи будь що радіти весні, тримати у пам’яті переважно приємні спогади, смакуючи «спалахи прагнень» у «теплому вихорі», здатному творити дива, попри «літній сум і непевність ранкову», спричинені неграбним і завзятим дощем, як закликає лірична героїня поезії Антоніни Спірідончевої «Сіє дощ».

Додаючи і свою барву до цієї поетичної палітри, зичу нашим читачам повноти буття та естетичної насолоди, зокрема – й від сучасної поезії, адже #життя_прекрасне! 

 

Вікторія Осташ

 

___________________

Інна Прокопович

 

***

 

Весна минає,

Хтозна як!

Той день, що неповторним..., – 

не озветься.

Про що б ти не кричав,

Бо слово – з крилами. 

Й щілинами дме протяг,

Тими, що обрάзи дзьобом продовбано.

Не приховати, 

Хоч би що утнув.

Біжи в світи і вір,

В те, що весна триває

Лише день,

І мусиш навпрошки –

Без слів. 

Хіба що про любов:

Вона триває вічність –

У весні.

 

 

Наталья Гончарова

 

Чехлы

 

Пухнет пуфик, в чехлы зачехлённый,

Тяжко чахнет закрытый диван,

Стул куняет, чехлом оплетённый, –

Всё опутал чехольный обман.

Так сверкает балкон застеклённый – 

Да, пенаты в чехлах хороши!

Только гаснет светляк зачехлённый

В темноте зачехлённой души. 

Ведь чехлы душѝ стирают грани,

Сердце оплетают. В их броне

Не видать звезды полей в тумане,

Не скакать на розовом коне.

Лучше звуки музыки хрустальной!

Крылья песен без чехла легки.

Не давите только звуков тайну,

Не топчите ласковой строки.

Сбросить бы мещанские вериги!

Из всего, что можно зачехлить,

Сохранить бы абажур да книги,

Без чехла, так просто сохранить.

Если мебель зачехляют сразу,

Жизнь и сердце зачехлят потом:

Два чехла среди чехлов безглазых

Смотрят телевизор под чехлом.

 

 

Ярослав Кондратюк

 

Прокатите меня по городу

 

Прокатите меня по городу...

Примощусь на заднем сидении

И, засунув в окошко бороду,

Позабуду совсем о времени...

 

Покатайте меня по Харькову,

По Днепру, Запорожью, Ривному

В пору летнюю, но не жаркую,

Чтоб тепло было по-Мальдивному...

 

Повозите по узким улицам,

Что не знают асфальта нового,

Где домишки друг к другу тулятся,

Как опята у пня соснового...

 

Прокатите меня проспектами

С горизонтами бесконечными,

Где гирляндами разноцветными

Разгоняют потёмки вечером...

 

Провезите мостом над речкою,

Что в окно швырнёт брызги свежие...

Там вода кругами-колечками

Обнимает кувшинки нежные...

 

Покатайте меня по городу...

Или вы приезжайте первыми,

Уверяю вас – это здорово –

Примириться немного с нервами,

 

Отдохнуть с другими пейзажами,

Позабыв свою песню грустную...

Эта мелочь доступна каждому:

Хоть на день, на два – на экскурсию!

 

 

Антоніна Спірідончева

 

Сіє дощ

 

Сіє дощ несподіваний розпач,

Літній сум і непевність ранкову.

Різнобарвами райдуга-обруч

Обіймає плече сонцелову.

 

Дощ періщить незграбно й завзято,

Аж із неба змивається колір.

І вологи солодкі зернята

Засіва в золотистому полі.

 

А галявка розлога й грудаста

Синьоокому небу на втіху

Своє тіло, до пестощів ласе,

Убирає кульбабками сміху.

 

 

Вікторія Осташ

 

#життя_прекрасне

 

я вже не напишу про літо як колись 

не напишу про смерть як істину повчальну

птахи моїх надій таки злетіли ввись

і дивляться звідтіль здивовано-печально

 

я не прикличу їх... летіть собі летіть

до вирію пташкового вигнанці!..

я не зроню й сльози як на межі століть

не заболять мені страхів протуберанці

 

до всього що було і що збулось аби

забутися мов листя перепріле

не приросла душа і серце не свербить

за втраченим – всуціль перегоріло

 

та вже не розберу литаври чи тавро     

(дзвенить чи пропікає)... наче згасло

те полум’я вини в гонитві за добром

й лишилося життя непафосно прекрасне

 

 

 

 

   
© nspu.com.ua