Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

У рамках проекту «Перша книжка автора» знайомимо вас із творчістю прозаїків-переможців. Сучасний письменник Сергій Феодосьєв продовжує традиції української малої прози. Його оповідання оригінальні, мають динамічний сюжет, ліричну напругу, тонкий гумор та іронію. Їх герої часто роблять помилки, іноді абсурдні вчинки, але разом з тим викликають симпатію у читача своєю енергією та життєстверджуючим началом. Для шанувальників українського слова читання оповідань цього цікавого автора принесе приємні та незабутні хвилини.

 

Смерть одного театру

Мені здається, що свого друга Юрія я знав усе життя. Згадую той день, коли ми прийшли до школи в перший клас і нас обох посадили чомусь за однією партою.

Так ми з ним познайомилися і пронесли вже не знайомство, а справжню чоловічу дружбу упродовж багатьох років. Вже пізніше, пригадуючи усі його вибрики, я дійшов висновку, що Юрко був справді неординарною особистістю – не таким як усі.

Протягом навчання Юрко в нашому класі грав роль клоуна, дотепного коміка і, треба сказати, досить успішно, бо про нього досі згадують не лише однокласники, не лише вся школа, але й учителі і навіть деякі начальники районного відділу народної освіти. На одній з нарад директорів шкіл розглядалося навіть питання про вивчення історії в деяких школах. На випускному екзамені перед поважною комісією на запитання: «Хто переміг у Великій Вітчизняний війні?» (а це запитання, як ви зрозуміли, було адресоване Юрію), він без жодного сумніву відповів: «Степан Бандера і генерал Власов!». Наш бідний вчитель історії ледь зі стільця не впав, почувши таке. Представник районного відділу народної освіти запитав: «Чому Юрій такої думки?», почув у відповідь: «Тому що жовто-блакитний прапор Бандери і російський триколор Власова майорять сьогодні над схилами Дніпра і над баштами Кремля». Члени комісії, потупивши голови, миттєво зробили вигляд, що нічого крамольного не почули. Щоб якось врятувати ситуацію, один з них задав додаткове запитання Юркові: «Які кольори російського прапору?». Мій друг, мабуть, аби добити екзаменаторів до кінця, не змигнувши оком, сказав: «Кольори прапора склалися історично – з одного боку червоні, з другого білі а посередині голубі». Зрозумівши, з яким «фруктом» мають справу, його чемно попросили вийти з аудиторії. Звичайно, Юркові поставили якусь оцінку і дали атестат, аби більше його не бачити, бо «печінок» він своєю поведінкою, своїми подвигами виїв педагогам чимало. 

У нашій школі був самодіяльний театр, яким керувала вчителька-пенсіонерка. Його репертуар складався, в основному, з творів українських радянських класиків. Зазвичай це були короткі мізансцени, які показувалися як окремі номери в концертах на свята чи після якихось чергових комсомольських зборів. Юрко був артистом трупи цього театру і це якоюсь мірою дозволяло виплескуватися його творчій енергії.

Пам’ятаю, в часи так званої перебудови, коли Радянський Союз тріщав по швах, наш славнозвісний театрик вирішив показати «накатану» мізансцену на основі вірша Володимира Сосюри «Бій відлунав», ще відомого як «Комсомолець». Якщо хтось не пам’ятає цього вірша, чи не знає його, я нагадаю. Славетний український поет писав таке:

«Бій одлунав... Жовто-сині знамена

Затріпотіли на станції знов.

І до юрби полонених

Сам курінний підійшов...

Аж до кісток пропікає очима...

Хлопці стоять перед ним, як мерці...

П’яно хитається смерть перед ними,

Холодно блима наган у руці...

"Є комсомольці між вами! Я знаю!..

Кожного кулі чекає печать!" – 

Стиснуто губи в останнім одчаї, 

Всі полонені мовчать...

«Всі ви такі ж, як і я, чорнобриві!

Жалко розстрілювать всіх!.. 

Гляньте навколо - і сонце, і ниви... » – 

Відповідь – сміх...

"Ну так пощади не буде нікому!

Вас не згадає замучений край!"

Вийшов один і сказав курінному: «Я комсомолець... Стріляй!...»

Вірш геніальний. Нема слів. На сцені він «оживав» наступним чином. У кутку стояла група «полонених», одягнутих вони в подертий одяг, з перев’язаними головами, в червоних плямах, начебто від крові. Щоб показати крайню виснаженість, полонені хиталися і підтримували один одного. До них підходив пихатий «курінний», типаж - українець з довгими вусами, одягнений як козак, і виголошував свої слова. Потім з юрби виходив «полонений» (його завжди грав Юрко) і з фанатичним виразом обличчя голосно кричав: «Я комсомолець! Стріляй!». Потім опускалася завіса і публіка плескала в долоні. От і все! Дешево і просто.

Слід сказати, що на початку буремних дев’яностих була повна анархія, влада вже нічого не контролювала, одні ще жили в СРСР, інші ходили під жовто-блакитними прапорами і на майданах кричали «Ганьба!», треті почали втікати за кордон, а найрозумніші тишком-нишком крали усе підряд і на тому заробляли мільйони. 

До свята Великої Жовтневої революції, тобто, більшовицького перевороту, яке відзначалося в нашій школі, як згодом виявилося, востаннє, дирекція вирішила знову продемонструвати цю мізансцену. У Юрка звідкілясь взялися самовпевненість і переконання, що Галина Петрівна (так звали вчительку, яка вела наш театральний гурток) «стара маразматичка», яка нічого не розуміє в театрі. Напередодні вистави він зібрав тих учнів, які були задіяні у ній, і категорично заявив:

«Те, що ми грали до сьогодні – повна дурня. По-перше, хоча б тому, що Володимир Сосюра служив не в Червоній Армії, а в петлюрівській і все, про що він пише у своєму вірші було, але з точністю до навпаки. Це ж зрозуміло навіть коню (Про службу Володимира Сосюри у військах Української Народної Республіки Юрко прочитав напередодні в якійсь газеті Народного руху і це так вплинуло на нього, що він поклявся собі відновити справедливість хоча б на сцені). Потів він щось говорив про реалізм у мистецтві (перебуваючи під впливом якоїсь телепередачі) наголошуючи, що коли мова йде про мистецтво, яке має величезну силу впливу на людину (в нашому випадку театр), то публіку необхідно завжди чимось приголомшити, вдарити її чимось важким по голові, і зробити це таким чином, аби у них всіх (тут, звісно, Юрко мав на увазі пересічних глядачів) щелепа відвисла. «Це метод Станіславського!», - якось таємниче і з виглядом великого знавця справи закінчив він. 

І ось настав день так званої прем’єри. До актового залу набилася сила-силенна учнів, їхніх батьків, інших гостей. Початок вистави дещо затримувався, але публіка, як годиться в таких випадках, поплескала в долоні, завіса піднялася і глядачі побачили на сцені групу переляканих і, судячи із зовнішнього вигляду, здичавілих полонених, одягнутих у лахміття. Серед цієї маси особливо виділявся Юрко. І виділяло його навіть не те, що він був одягнутий у старезний засмальцьований дідівський кожух, знайдений десь на смітнику, (у той час, коли його друзі по нещастю були одягнуті по-літньому), а непропорційно великий живіт. Він мав вигляд баби, тобто жінки без талії, десь на дев’ятому місяці вагітності, яка має народити мінімум троє дітей. Напрошувалася думка, що так задумано, аби показати, що він спух з голоду. Це потім глядачі зрозуміли, чому полонений мав такий дивний вигляд, а поки що сиділи зачаровані в очікуванні видовища. І це, слід сказати, публіка одержала сповна. За задумом Юрка, все мало бути реально, як у житті і, вбити публіку наповал він задумав так - комісар не розстрілює найсміливішого полоненого з нагана, а протикає шпагою, і з живота починають вивалюватися кишки. Це аби вразити публіку натуралізмом. Це були, звісно, кишки не Юрка, а льохи, яку напередодні зарізав його сусід. 

І ось вистава почалася. Голос з гучномовця за сценою промовив:

«Бій відлунав. Червоно-багряні знамена

Замайоріли на станції знов.

І до юрби полонених

Сам комісар підійшов... 

Ну, а далі пішла якась дивна «отсєбятіна», написана самим Юрієм. Комісар почав несамовито кричати, звертаючись до полонених:

«Єсть націоналісти среді вас, я знаю, увєрєн в етом!

І не просто націоналісти, а украінскіе буржуазниє націоналісти! 

Настоящіе виродкі, ізменнікі родіни, поліцаі, шпіони і діверсанти, бандєровці, фашісти, руховци и прочєє націоналістіческоє отребьє!

Каждого із вас надо вначалє замачіть в сартире, а потом убіть!»

Актор, який виконував роль комісара, був одягнений відповідно – чоботи, штани галіфе, чорна шкіряна куртка, на голові такий же чорний кашкет із п’ятикутною зіркою. На носі пенсне. Вилитий Льова Бронштейн, тобто Троцький. Але в руці він тримав не наган чи парабелум, як до цього звикли, навіть не шаблю, а справжню мушкетерську шпагу вісімнадцятого століття, що, погодьтеся, виглядало дещо кумедно.

 

Потім він знову продовжив свою тираду дебіла:

 

«В странє революція, разруха, голод, а ви прінялись воплощать маніакальние ідєі всяких Донцових, Грушевских и прочіх Петлюр! Заманілі в свої ряди вєликого данецкого пролєтарского поета Володю Сосюру і он вместе с вами, вмєсто того, чтоби пісать стіхи, ударился во все тяжкіе! Один только проскуровский погром чего стоит! Возмущению всего прогрессивного человечества мира нєт прєдєла! Дезорієнтіровалі человека труда, а также огромную часть населенія великой матушки Рассіі! Ето уголовщіна! За такіє действія по голове не гладят!»

Голос за сценою:

«Всі полонені, стиснувши зуби, мовчали, ніби набрали води до рота».

 

Комісар:

«Ви же всє такиє, как і я!

Также любите деньги, водку и дєвок!

Жалко расстрелівать всех!

Посмотрітє вокруг. 

Всю есть –

И солнце, и вода, и воздух живі і наслаждайся!

Зачем вам ета жовто-блакітная Украіна?»

У відповідь усі полонені почали голосно сміятися і показувати комісару непристойні жести.

«Ах так! – вигукнув комісар. «Ну тагда пащади не будєт нікому! Нікто нікагда вас не вспомнит в вашей рагульской странє!»

Після цих слів з натовпу «полонених» вийшов Юрко і твердо та голосно крикнув до комісара:

«Я націоналіст. Український, пролетарський, буржуазний і космополітичний націоналіст! Україна понад усе! Стріляй гад!»

Усі глядачі чекали на постріл (на минулих виставах робився він зі спортивного стартового пістолетуа) і вже навіть затулили руками вуха. Але сталося по-іншому. Комісар раптом сказав: - «Чєм же я тєбя застрєлю, єсли у меня нет огнєстрєльного оружія? Ха-ха-ха! Вчера перед боем пропил я свой наган, обменял єго на каністру самогона у одного моряка из нашей доблестной красной конніци, товарища Буденного. Вот из оружія імею только ету шпагу». 

З цими словами комісар артистично, жестами справжнього досвідченого спортсмена-фехтувальнка проколов пузо Юрка. Пакет зі свинячими кишками луснув, як та повітряна кулька, і вони почали вивалюватися назовні. В залі запанувала тиша. 

Юрко дещо розгубився, але,як вже досвідчений актор, взяв себе в руки і почав імпровізувати – він спустився зі сцени до залу і пішов, стогнучи, повз ряди з глядачами, скорчившись від уявного болю, і тягнучи за собою кишковий ланцюг. Дійшовши до кінця зали, він зрозумів, що «це ще не все» і знову повернув назад. Нарешті, дійшовши до сцени і піднявшись на неї, він тільки тоді «опорожнився», відчув, що кишок в пакеті більше нема, і впав. (Це вже після вистави Юрко дізнався, що кишківник свині в десять разів перевищує її розмір. Льоха мала, мабуть, до трьох метрів. Ось і рахуйте). Заграла якась пафосна музика, і завіса опустилася...

 А тим часом в залі відбувалося щось неймовірне. Частина глядачів блювали, не лише від побаченого, але від різкого запаху свинячого лайна. Його десь рік по тому не могли вивітрити. Чого тільки не робили, якими тільки засобами не мили підлогу! В дверях виникла скажена тиснява, бо кожен хотів якнайшвидше покинути приміщення. Була справжня паніка. Когось придушили, і він несамовито кричав не своїм голосом. Затуливши хусточками носа, всі кудись бігли, як ті щурі. Крик, гамір, плач. Але було багато й таких, хто дивлячись, що відбувається, дико реготали. Інші плювалися і на чім світ стоїть лаялися. Люди, які спостерігали це видовище на вулиці, не могли зрозуміти, що відбувається і чому всі тікають з концерту навіть через вікна. Думали, що сталася пожежа. Одним словом, у нашому містечку сталася ПОДІЯ, дарма що театральна, про яку ще довго говорили і про яку ще довго будуть пам’ятати. Я не знаю, як викрутився з цієї історії Юрко, але те, що в нашій школі після цієї вистави більше ніколи ніякого аматорського театру не було – це факт. А мистецтво, як не крути, щоб там не казали, то велика сила! Тут не посперечаєшся.

 

   
© nspu.com.ua