Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Проза учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Яни Кібкало

 

 

Лідочка

   То було в лікарні. В домі скорботи, як сказала би ворожка. І мала б рацію – скорботи тут вистачало. Люди приходили сюди, або їх приводили, або привозили – але всіх об’єднувало одне – хвороба. Вже тиждень я мусила знаходитись у цій будівлі, пропахлій залізом і сіллю, і за цей час дізналась багато людських історій. 

   Але лише одна навіки залишиться в моєму серці. Історія, яку не можливо передати словами, і навіть за спробу я картаю себе… Але згадую ясні блакитні очі, в кутиках зморшки, сліпучо-біле кучеряве волосся. Вона усміхається, і я бачу що очей її ледь торкнулись зморшки. То Лідія. Згадую, як вона вставала з ліжка, звично опиралась на майстерно виточений ціпок, і йшла, тягнучи за собою ліву ногу. 

- Скільки мені років, як думаєш? – спитала вона якось, схиливши голову на бік.

Вдивляюсь в кругленьке обличчя, дивлюсь на рівну білу шкіру…

- 45? – Питаю.

Вона сміється, рада відповіді.

- Отак всі, - говорить, - а мені вже 62.

Здивування своє я приховати не могла, а вона відвернулась до вікна. 

Я запитала в розмові (а в лікарнях люди люблять говорити, як ніде більше), що з нею сталось. 

- Мені було 4 роки, - почала вона, і подумки вже була в 1958 році. 

То був літній день, коли в повітрі стояв солодкий запах ромашки і молока. Невелике українське село жило і дихало, хоча складалось враження, що небесне світило бажає випалити все живе. Над дорогою колихався жар, як невагоме марево в пустелі.

Маленька Лідочка допомагала татові. Мама пішла на череду, а вони залишились на господарстві. Мама вагітна, і скоро у Лідочки буде сестричка, чи братик. Вона вже любить її чи його і сильно чекає. 

Тато тесав стільця. Лідочка спостерігала за його руками, і великі її очі здавались ще більшими від того захвату, який вона відчувала. То була дошка, а тепер – гарненька і гладенька ніжка. Він ласкаво її шліфує шкірочкою, і сарай сповнюється запахом вологого дерева. Чудовий, солодкий запах…

А ближче до вечора, коли зазвичай червонясте сонце йде за обрій, здійнявся вітер і приніс хмари. Стало темно, як вночі. Лідочка допомогла татові зігнати каченят – ще жовтопузих і малесеньких, як вона сама. Запах дощу поширився в повітрі, запах свіжості і холоду.

- Нарешті, а то земля вже суха, мов камінь, - зрадів тато. А Лідочці було страшно. Мама на череді, і все не йде додому. Чому? І вітер все сильніше, і хмари все густіше… 

Наче невідома сила насувалась на невеличке село і поля навколо, грізна сила, сила природи. Лідочка біжить на дорогу, маленькі її ніжки швиденько тупотять. А дорога пуста-пустісінька. Нікого немає, не видно череди. Лиш пил, багряний і пекучий, мов червоний перець, підійнявся над дорогою. Тисячі маленьких пилинок, гонимі вітром, ріжуть їй очі. 

- Мама! – кличе вона туди, звідки та мала б прийти. І кашляє, бо до рота теж влетів пил, вона надихалась ним, і він шкребе тепер всередині. Їй виступили сльози, бо здалось, що мама не прийде. А як дощ? Зараз почнеться дощ… І вітер все сильніше, хоч розкладай руки, мов крила, і лети!

Вона біжить в той пил, назустріч матері. Їй страшно, і сльози печуть на щоках. Лідочка не любить плакати, але якось воно саме… 

Маленьке янголя, казали на неї старші жіночки. Але янголя це, що дивилось ясно, не мало крил. І певне та сила, що бачить все згори, не вподобала ту несправедливість. І дала крила. Біжить янголя, і вітер доганяє його. Два потоки, що збились в один, закружляли в шаленому вирі і утворили смерч. З кожною секундою, з кожним подихом він все сильнішав, і доганяв маленьку Лідочку.

Може, то дійсно крила?.. Вона ж полетіла. Несамовита сила підкинула її в гору, підняла своїми сильними руками. Безпомічне янголятко боролось з першим і останнім польотом, роззявляючи ротика для крику, і намагаючись за щось вхопитись. Але нічого, крім вітру, не було. А за вітер не вхопишся, лиш він сам може вхопитись за тебе. 

Крила обірвались. Янголя впало з неба за якісь невідомі гріхи, і вдарилось в дорогу всім маленьким тільцем. Ніжка захрустіла, і гарячий біль вразив її. 

***

Кажуть, в смерчах літають джини. Вони здатні керувати силами природи, і вітер слухняно кружляє навколо їхніх ніг, несучи їх куди тільки побажають. Чим сильніший джин, тим сильніший смерч. 

Напевне, Лідочці треба було б звинуватити джина… Це незбагненне міфологічне створіння. Зненавидіти його, бажати мстити. Але вона ненавиділа лише одну істоту у всьому світі. Себе. 

Коли їй складали до порядку переламану, розтрощену ніжку, то перерізали сухожилля. Лідочка залишилась калікою. Кінцівка тягнеться за нею, волочиться, як мертве м’ясо. Коли наступає ніч, і вона одна в своїй постелі… Вона б’є собі ногу, б’є собі голову і тягне волосся. Білі фіранки хитаються від ненависного їй вітру, і цілий Всесвіт зазирає через вікно до її кімнати. Вона дивиться туди з пекучим і болючим питанням: «Чому?!». Прекрасне її біле обличчя пухне від сліз… Весь вік вона плаче, а віку їй вже 14 років. Тримається сильною, бо мусить. Бо тяжко її хворій матері дивитись на те, як Лідочка не може ходити. А як плаче, то взагалі неможливо. Їй жаль чутливого материнського серця, жаль і татка, який так посивів... Наче іній вкрив йому голову. І себе жаль, жаль до шаленого крику. 

Вона ненавидить милиці, що стоять біля ліжка, вона ненавидить той проклятий день 10 років тому. 

Звичайно, то було так давно, що вона звиклась і навчилась жити і з тим. Є надія на операцію, яка дасть їй шанс ходити, але вона мало в це вірить. Бо скільки лікарів вона бачила за цей час, і всі одностайно хитали головою з боку в бік. «Ні, - говорили вони, - Ліда. Ти не підеш. Так, неправильно зрослись кістки, їх ми перекладемо як потрібно. Але проблема не лише в тому. Сучасна медицина не здатна тобі допомогти». Ці слова її мати розцінила по-своєму, і все бігала по храмах і монастирях, падаючи на коліна перед іконами, і слізно молила простити їм всі гріхи і дарувати доньці здоров’я. 

Чомусь святі були глухі. Дивились німими очима, і Марії здавалось, що нічого в цілому світі не допоможе її біді. 

Але Лідочці виповнилось 16, і 12 років відчаю і 5 спроб закінчити життя вже, і не страждати далі, залишились позаду. Їй зробили операцію, заново переламали ногу, і склали все по-новому. 

Через півроку Лідія рівненько стала перед дзеркалом. У склі була прекрасна дівчинка, лебідь, що виріс з кривенької качечки. Блакитні очі мали срібний відблиск, пишне і густе кучеряве біле волосся сягало пояса. Струнке її тіло милувало око, і стоячи отак рівно вона вже і не бачила тих шрамів на нозі. Вона стояла, і це було найкраще відчуття на цілий світ. І це був лише початок.

Вона сприйняла це, як шанс на нове життя, і усмішка не сходила з її обличчя. 

Вона мріяла боротись проти зла, скільки себе пам’ятала. І вона знала, що те ненависне зло живе в людях. Тих, що ходять кожного дня поряд, і продають тобі хліб. Зло дивиться з їх очей, зло живе в їхніх серцях і харчується їхніми думками.

Лідочка відчувала зло в собі, згадувала ніж в своїй напруженій руці, занесений над тонкими своїми венами… І зробила те, що завжди було неможливим. Неможливим для маленької заплаканої дівчинки, солодкою мрією для маленького янголятка. Подвигом для каліки.

Професія, яку вона обрала собі, це професія слідчого. Чи варто говорити які труднощі вона пройшла? Але пройшла! Сила волі і духу скувала всередині неї міцний залізний стержень. 

Погони на плечах, довге волосся в пишній косі. Одна дівчина серед чоловіків. Бо хіба то жіноча професія? 

Лідочка виявилась стійкішою за них. В морзі вона спокійно роздивлялась тіло, і жодної емоції не було видно на її обличчі. А чоловіки (відомо, що психічно вони слабкіші за жінок), тихенько повзли по стіні вниз. 

Роботу Лідочка обожнювала, і віддавала їй всю себе. 

На які звірства лишень здатні люди!.. Коли побачиш на власні очі, ніколи не зможеш переконати себе в тому, що людство стоїть вище за тваринний світ. 

Матір втопила новонародженого сина у відхожому місці. Інша – кинула трьохмісячну дитину в смітник, як непотріб. Хлопець з допомогою друга вбив, кинувши до криниці, власну стареньку бабцю, бо та не дала йому грошей. Чоловік зарізав жінку і забив головою в стіну дворічного сина. Дівчина задушила свого хлопця уві сні. За зраду. Чоловік, пошматований поїздом. Його скинула туди власна дружина. Хлопець 16 років, задушив свою матір уві сні. Але найбільше поміж того її лякали самогубці. Вона до останнього сподівалась, що те розтрощене тіло на асфальті просто виштовхнули. Бо звинуватити когось було легше, ніж визнати, що людина сама пішла на той крок. Сама, бо пізнала щось страшніше ніж смерть.

І це ще не глибина, і далеко не найгірше, на що здатна людська істота. А говорять про еволюцію людського духу, про піднесення духу і розуму над інстинктами. Людина вбиває, і робить це для задоволення… Те, що вважали торжеством і шляхом до ідеалу, виявилось кривавою дорогою в нікуди. Лідочка перевертала напівгнилі тіла, оглядала втоплених і застрелених, і завжди спокійно, з холодним розсудом, шукала причину. Її слідство було досконале до дрібниць. Так буває, коли людина працює за покликанням.

Але дівчині пощастило, і вона зустріла його. Того, який запропонував їй стати його дружиною. І вона, затуливши тоненькими пальчиками очі, погодилась, і затремтіла від щастя. 

Вона була найщасливішою жінкою і відчувала себе так, начебто щось світле і прекрасне вселилось в неї. І нога майже не боліла, коли вона ступала на неї. Але все ще мусила кульгати. 

   Лідочка завагітніла, і чоловік тепер просив її лише про одне – піти з роботи. Йому ніколи не подобалась її професія, а історії, які оповідала йому його красуня після роботи, змушували шлунок стискатись. Свою вимогу він підкріплював криком, і стуканням кулака в стіни і стіл.

***

Пройшли роки, як завжди проходять – в моменті. Годинникові стрілки вертілись навколо золотистого цвяшка, кожен рік лелеки прилітали в своє гніздо на стовпі електропередач. Лідочка народила 5 синів. 

Їхній будинок в селі був достатньо великим, щоб помістити в собі цю зграю. Хлопці росли, клопоти не полишали жіночих рук, та кожну ніч перед сном вона згадувала свою роботу, як найкращі часи в житті.

Померла мати, через півроку і батько. Лідочка плакала, дивуючись, що ще може це пережити. Вона відчувала, наче її серце зачерствіло. Вона ненавиділа смерть, а та наче спеціально ходила за нею, дихала їй в плечі, кидала під ноги свої жертви. 

Ліда цілувала гріб, і чіплялась за нього руками. Їй так хотілось, щоб там лежала вона, а не її мати, і не її батько. 

Від стресу вона почала сильніше кульгати. 

Але ніхто, крім чоловіка і синів не бачив того і не знав. На людях її гарне обличчя завжди виглядало свіжим і хорошим. 

Сини порозбрідались з дому, хто куди. Материнське серце божеволіє і жме їй в груди вночі. Середній син, Денис, щось зовсім нещасливий по житті. Старшому, Борису, поки що все вдається. Знайшов собі дівчинку, і хоче вже женитись. Не подобається вона їй… І у молодших є дівчата, але то такі, надто молоді, надто шалені. Ні одна не зможе оберегти її птахів, як вона. Вона давала всю любов, а від тих рум’яних створінь вони матимуть лише клопоти і сльози. 

«Лідіє Іванівно! – казала обраниця Миколи, другого сина. – Ви не хвилюйтесь! Все у нас добре, ми любимо одне одного і щасливі!».

А їй не вірилось. Не хотіла вірити, бо здавалось, що такі ж вони, ті жінки, як і ті що душили вночі своїх чоловіків.

Їй 45. Чоловіку погано з серцем. Виснажлива праця дала про себе знати, і тепер на тумбі коло ліжка ціла торбина кардіопрепаратів. Син її Денис неймовірно радий – дівчина, яку він так сильно кохав вже багато років, тепер згодилась зустрічатись з ним. А Лідії неспокійно і тривожно… Бо не та вона, не та.  

Їй 47. Зима. В ту ніч було особливо холодно… Серце її коханого останній раз заболіло, і більше не стиснулось. Він вмер на її руках, а вона не змогла заплакати. Може тепер дійсно вже скам’яніла?

Їй 49. Скоро ювілей. В Дениса трагедія – його кохана зрадила йому. Ліда знову сказала щось не те… Сказала, що попереджала, і по тій дівчині одразу було видно… А він встав, сердитий, і вийшов. І з нею говорити більше не бажав. Ще двоє її синів готуються до весілля, і вона вже покірно з цим погодилась, і навіть спробувала полюбити майбутніх невісток. 

Їй 50, її День Народження. Вона запросила величезну кількість гостей – родичі і друзі,  колишні колеги. Прокинувшись зранку, вона переконливо подивилась на своє відображення у дзеркалі. Сьогодні буде лишень радість, ніякого суму. Вона плакала весь вік, весь вік хвилювалась… Але вже недоспані ночі позаду, позаду колискові, позаду сльози. Все, що можна було втратити, вона вже втратила. І тепер дивилась у свої блакитні очі з полегшенням. Все, Лідочко, тепер все буде добре. Тепер її черга дожити, і покинути цей світ. Ця думка придала їй ще більше сили і впевненості, і вона усміхнулась, по-справжньому. 

Час близився до обіду, вона з подругами поралась на кухні. Гостей буде багато, проте ідея святкувати в ресторані їй не подобалась – Ліда обожнювала кухню, і могла зготувати що завгодно. Чоловік говорив, що руки в неї золоті… Тепер вона згадала ті його теплі слова, і їй здалось, що вона відчуває його тут же, на кухні. І стало їй спокійно і хороше.

Обернулась, щоб взяти зі столу сіль, і завмерла від переляку – в дверях стояв Денис. Зайшов нечутно, і вона зовсім не сподівалась побачити його тут. «Найкращий день» - подумала вона, і кинулась обійняти сина. Вона мало не заплакала від щастя, ота сувора жінка зі сталевим поглядом, що нікому не показувала що її болить а що тішить. Так і роблять зазвичай жінки…

Син подарував їй щось в пакеті, і пішов на вулицю до братів. Вся сім’я тут, тішилась Лідія, і навіть невістки не злили її… Тепер її серце любило все навколо. 

Пройшло 20 хвилин, і їй всередині похололо. Дурне передчуття… Щось тисне в шлунку, і жме до горла. Вона зблідла, і долоні вкрились вологою. Здалось, що пройшли вже години, а сина немає. Вона визирає у вікно, і біла фіранка коливається, погладжуючи її обличчя. Є троє синів коло саду, є чоловіки… Є зграйка дітей і невістки. Дениса немає. 

- Миколо! – крикнула вона сину через вікно.

- Так?

- Денис був з вами?

- Ні.

- Де він?

Спитала, але для слідчої питання було зайвим. Наче кришталики льоду кололи їй з потоком крові… Вона кинулась до кімнати, і двері виявились зачиненими.

- Ламай! – кричала вона до колишнього колеги, і той, розуміючи, що її може чекати за дверима, секунду повагався… А потім зніс двері з двох ударів. 

Вітер вирвався з кімнати на волю, і колихнув бездиханне тіло Дениса. Повісився.

Жінки кричали, але вона не чула їх крику. Вона перша кинулась до мертвого сина, і стала розв’язувати петлю. Хтось протягнув ножа, і відточеним за роки слідства рухом, вона перерізала мотузку.

Мотузку він вибрав тонку, і та врізалась йому в шию. 

Він сиділа на землі, а він лежав у неї на руках, як любив лежати колись в дитинстві. Тоді вона цілувала його в кучеряву голову, і співала колискової… Або розказувала казку про джинів  і драконів. А тепер вона хитається, як тоді, співаючи… Тільки замість пісні з горла її рветься страшний рев. 

То не він. То вже був не він. Невідома сила змусила його піти в петлю. Та сила, що мучила його стільки часу…

Ті, що їхали на ювілей, прибули на похорони.

                                                          ***

Це теплий літній вечір. Лідочка стримано посміхається. В руках у неї книга – кримінальний детектив, бо від себе не втечеш. Біле її волосся коротко острижене, але все одно в’ється. Кругленьке її обличчя виглядає свіжо і молодо.

Я дивлюсь в глибину її блакитних очей, і бачу тепер те пекло, яке вона носить у собі. Бачу тисячі питань, що залишились без відповіді. 

- Ті хлопці, які виросли, не схожі на моїх синів, - каже вона, задумавшись, - жінки керують ними. Який же то чоловік, коли ним керує жінка? Таке враження, що я виростила безвільних ганчірок. 

- І всі вони вже одружені?

- Всі, але ніхто з них не мужчина.

- То ви живете одна…

- Одна, - каже, і тінь смутку лягає на її обличчя. – Буває, беру фотографію його… І розмовляю. Розповідаю, плачу… Кричу до нього, нащо то було… Знаю, схоже на божевілля, але коли пустота, то з ким говорити? Не з собою ж… Відповідаю собі, наче то він мені відповідає. Така рана не заживе ніколи, скільки б часу не пройшло. А та дівчинка, через яку то все… Потім ридала, просила в мене пробачення. А що вже зробити? Голову не пришиєш назад. Отак і живемо… А взагалі, така тепла погода. Я б вийшла на вулицю. Або хоча б до вікна… На вулицю не вийде, не хочуть мене для прогулянок ліфтом спускати.

Лідочка встає, спираючись на виточений дерев’яний ціпок, і йде з палати, ледь стаючи на м’яку і викручену ногу. 

Чи може на долю однієї людини випадати стільки страждань? Чи може людина залишитись в своєму розумі?

Лідочка змогла. Маленька крихітка Лідочка, маленьке янголятко, яке вибігло на дорогу в бурю назустріч матусі… Вона залишилась в тому дні. Бо те дитя, що жило щасливо, піднялось в повітря. А дівчина зі скаліченим життям упала вниз. Не бачила я ще сильнішої усмішки, не бачила більш твердого і впевненого погляду. Не бачила я більшої впертості і жаги до життя. 

А Лідочка дивиться з вікна в небо, і те яскраве небо відображається в її зіницях. І підносить їй дух… Сказала, розповіла. Вона зітхає, бо стало легше. Наче відпустила з душі щось тяжке і остогидле. 

І білі фіранки теплою хвилею кинулись їй в обличчя.   

   
© nspu.com.ua