Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Проза учасника Тернопільської регіональної наради молодих авторів Олександра Костюка

 

Дайте вгадаю, ви не згадаєте, коли вперше збрехали. Ніхто не пам’ятає. Ні я, ні мої батьки, ні будь хто, у кого мова складається зі слів. Брехня для нас стала звичним. Звичним як цукрувати напої, як спати, як дихати. Казати правду вже стало болючим, настільки болючим, як вигинати коліна у внутрішню сторону. У людей, які робили це занадто часто, брехня вривалась у реальність і ставала реальним об’єктом. У когось стала м’якою шовковою хусткою, яку ніколи не могли зняти, у когось панцирним обладунком самурая, який не дозволяв торкатись іншим тіла, у мене ж стала справжньою шкірою. 

Коли багато брешеш про щось, наприклад скільки ти заробляєш у свої 22 без диплому та досвіду роботи, то в цьому місці «брехлива» шкіра - наче мозоль. Натерта, блискуча, добротна, із запахом грибниці, валеріани та смоли із вишневого дерева. Кожної ночі я відчував цей запах, і він допомагав мені скоріше заснути, провалитись у марева від ідей: кому і як збрехати, від кого відгородитись, кого змусити відчувати більш жалюгіднішим, ніж я є сам. 

В той особливий день я не міг заснути. Звук дощу, звук ходьби водяного бога по черепиці міста проривався у мій сон. Він проривався туди і забирав мої сновидіння, а натомість приносив свої. Я пам’ятаю, який був його витвір у той день. 

«Залита світлом кімната без дверей. Голі стіни, що соромились цегли із пліснявою від вологи того бога. Роздута дерев’яна підлога від слідів того бога. Старий розхитаний стілець, покритий мохом того ж самого, уже ненависного мені бога. Я сидів у світлі, болючому світлі, сидів на стільці і розглядав свою несправжню шкіру. Розглядав, наче це було вперше, наче ніколи незнайоме. Від усієї тієї вологи, від присутності бога там утворились тріщини, глибокі та поорані. Розлитий на стінах та стелі голос підказував мені, що треба хапатись за краї моєї шкіри та відривати її. Без болю, із відчуттям, що так потрібно. Відривав великими псоріатичними бляшками. Навколо мене стало брудно, я повсюдно бачив риб’ячу луску, куряче пір’я і пластівці болота. Неймовірна спрага у горлі. Стінки наче злипаються, наче ось-ось приростуть одна до одної. Підколюю інсулін у живіт. Хвороба спраги, хвороба божества.»

Я прокинувся. Прокинуся без запаху, який не є моїм, але дуже давно вважав власним. Перестало дощити: він пішов і забрав мою шкіру, весь цей непотріб, це дрантя, цей бруд. Сьогодні я розучився брехати.

 

   
© nspu.com.ua