Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 
Божественний вітер

Безумовно, творчість Ігоря Римарука належить до школи київської поезії кінця ХХ століття… Але чи можна зараховувати його творчість й до школи львівської поезії?

 І так, і ні. Ігор Римарук, який народився 4 липня 1958 року в с. М’якоти Хмельницької області  і закінчив факультет журналістики  Київського державного університету  ім. Т.Г.Шевченка, навряд чи належить до львівської школи поезії. Але погляньмо на життя і творчість Ігоря Римарука з іншого боку. Він народився на Поділлі, майже двадцять років з кінця вісімдесятих жив у Києві, але останніх півтора року мешкав у Львові. Тут трагічно загинув і похований на Личаківському цвинтарі. До цього можна також додати, що він частенько приїжджав до Львова, очевидно, багато його віршів були задумані або написані у цьому місті. Він вжився у львівську літературну ситуацію, і творчість багатьох представників тутешньої поезії була б зовсім іншою без поетичної присутності Ігоря Римарука на львівських пагорбах. Наприклад, Олесь Дяк присвятив Римарукові свій вірш «Висока ріка».
        З усією впевненістю можна окреслити «бермудський трикутник» Ігоря Римарука в Україні – цей трикутник на двох краях закінчується вершинами львівських і київських пагорбів, а на третій вершині –  низинами Поділля і Волині на його рідній – Ізяславщині, де прожив першу половину свого життя. Зрештою, цей трикутник був визначальним не лише для Ігоря Римарука. Він став визначальним для усієї української поезії кінця вісімдесятих – дев’яностих років ХХ століття. Це впадає у вічі з першого погляду, навіть при простому перерахуванні імен найкращих українських поетів кінця ХХ - початку ХХI століття: Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Олег Лишега, Оксана Забужко, Ігор Павлюк…
         У третьому тисячолітті вийшли дві  основні, останні, збірки поезій Ігоря Римарука – «Бермудський трикутник» (2007) і посмертна книжка «Божественний вітер» (2012). Як пише Василь Герасим’юк у післяслові до «Бермудського трикутника»: «Кілька разів при читанні збірки я фіксував (для себе) такі стани ліричного героя (скажімо так), які передують молитві. Отже, це ще не пекло. Доки ще існує можливість молитви. До цього самого моменту. Я не буду говорити про спасіння, бо це не питання і не проблема. Це інше. Можна сказати натомість так: зцілення. І той, хто «завжди виходив за межі лірики», пропонує саме лірику як метод».
           Ігор Римарук обрав саме лірику – лірику мужню, свідому своєї щирості  і загальнолюдського значення. Адже, як зазначає Василь Герасим’юк: «У мистецтві запанувала клоунада. Прощалися весело з минулим, тобто з імперією, – навіть Шевельов критикував українських письменників, які постійно плачуть. Іронія, гротеск, сарказм – це теж лікувальні засоби. От тільки трапилися невеличкі «неув’язки». Не так легко, виявилося, розпрощатися з імперією. Вона виявилася чіткішою, ніж гадалося. Навіть для постмодерністів. Чіткішою і від Внутрішньої Монголії. І веселість без нового енергетичного джерела, не зовсім веселість, точніше, стало зовсім невесело».
             Римарук обрав лірику як естетичний метод художнього письма на противагу плаксивому, ура-патріотичному віршуванню та ницому експериментуванню юних  авангардистів і псевдомодерністів, які, зрештою,  справжнього модернізму і не знали, тому що в колишньому Совєтському Союзі не тільки «не було сексу», але й не було модернізму та  знання світової естетики і філософії.
           Він був ліриком не лише за покликанням, але й «завжди виходив за межі лірики», він став в Україні провідником у великій європейській поезії ХІХ –  ХХ століття: естетом в поезії і поетом в естетиці написання віршів. Фактично Римарук провів велику роботу з засвоєння європейських традицій і став засновником новітньої української поезії подібно до того, як Гійом Аполлінер став засновником новітньої європейської поезії.
           У Римарукових віршах зміст завжди гармонійно  поєднується з формою, інтонація його творів, їх рими, ритміка, образи і метафори завжди відповідають змістові та формі написання. Оригінальність ритмомелодики та звукопису його творчості призвела до того, що окремі його вірші уже за життя ставали класичними зразками неповторної поезії.
             Більшість віршів з названих збірок звучать саме як молитви до людей, молитви до Бога в межах Бермудського трикутника України на межі ХХ і ХХІ століть. Адже, «… аби дістатись до Бермудського трикутника, не треба далеко пливти» (Василь Герасим’юк).  Можливо, ще тоді ніхто не додумувався, але тепер чітко можна виокремити Україну в межах Бермудського трикутника між Росією, Європою та Америкою. Власне, Україна  стала полем бою для різних цивілізацій, для різних культур. І, як завжди буває зі справжніми поетами, ця метафора стала очевидною лише після смерті Римарука. У Бермудському трикутнику України, починаючи фактично з початку ХХ століття ще з початків Першої світової війни, загинув цвіт, майже вся еліта української нації. Зрештою, вже на початку ХХІ століття не оминула доля і самого Ігоря Римарука. Бо хоча й загинув він після трагічного випадку, але цей випадок укладається в загальну тенденцію невідновних (непоправних) втрат пророків українського народу на шляху до своєї незалежності і становлення державності. Так, Ігор Римарук був пророком. Принаймні пророком для української поезії кінця ХХ - початку ХХІ століття так, як Тарас Шевченко став найбільшим українським поетом ХІХ століття.
         Творчість українського поета увібрала в себе не лише традиції національної поезії від Котляревського  до Василя Стуса та російської – від Пушкіна до Івана Жданова, але й європейської – від Франсуа Війона до Гійома Аполлінера і Чеслава Мілоша та американської – від Уолта Уітмена до Едгара По і Томаса Еліота.
          Вірші Ігоря Римарука це молитви про спасіння українців в сучасній Україні, як в плані фізичному, так і в плані духовному:

                                         І реставруєш літери зникомі,
                                         й життя своє відчитуєш назад:
                                         немов у велетенськім паліндромі,
                                         в абсурді віднаходиш певний лад.
                                       
                                          То вічний сон, то  сніговій, то розчерк,
                                          то строфи, для світанку затісні…
                                          Про музику й поезію торочиш,
                                          розвішуєш картини на стіні.

                                          О племена мелодій, барв і літер,
                                          о марнославні маревні полки!
                                          У ваші вежі божественний вітер
                                          скеровує віки, мов літаки.
          «Божественний вітер» Римарукових поезій проймає душі українців, де б вони не були – чи в Україні, чи за її межами. Його поезія у«видіннях і відлуннях» сьогодні тріумфально проходить всією Україною:

                                          Ворушиться зелений мох
                                                           над черепом тверезим,
                                          сосною опівнічний Бог
                                                           скрипить немов протезом,
                                           найтонший голос – місяць-ніж,
                                                            легка й тонка чумарка…
                                           Ти під портретами стоїш,
                                                              як поминальна чарка,
                                           а музика тікає пріч,
                                                               безладна і відлюдна…
                                           Чи Божий день, чи глупа ніч, –  
                                                                видіння і відлуння.

           У його вірші постійно вривається «божественний вітер» інтонацій з творчості багатьох наших класиків, я би говорив навіть про певні діалоги-осмислення, діалоги-дискусії, наприклад, з Миколою Бажаном чи Євгеном Маланюком, як у такому вірші:
                                            Стилет і стилос –  повелось іздавна.
                                            Ба й нині очі в Музи –  крем’яні,
                                            Та що лункіш хода її державна,
                                            то з кожним днем милішає мені
                                            післяобідній відпочинок фавна…

                                            О, ти б перевернувся у труні,
                                            хоч раз почувши тирлище ревуче
                                            страждальців за вітчизну, Маланюче!

          Оригінальна ритмомелодика, багатство асоціацій та алітерації відкривається нам у першому вірші з циклу «Сни середньовічної зими»:

                                            Я довіряю снам –
                                            Твоїм.  Своїм – не вірю,
                                            тому що знаю: нам
                                            не присягнути звіру,
                                            бо чуєш плач звізди,
                                            бо носиш білі шати –
                                  
                                             завжди, завжди… Зажди:
                                             не треба поспішати,
                                             слова перегорни,
                                             щоб не розбити в січні,
                                             ці керамічні сни,
                                             ці келихи кармічні.

       Лірика Ігоря Римарука одразу впізнавана. Упізнавані навіть його інтимні вірші:
                                             Я так тебе  люблю, як риба любить зябра.
                                             Не дихає без них. І я без тебе теж.
                                              У річці сновидінь – задушлива макабра.
                                             Та в ранці знову ти, як джерело, течеш.

                                              Іде у монастир моя душа-монашка.
                                              За мною темний дощ біжить, як вовкодав.
                                              Твоя хода легка. Мені без тебе важко.
                                              Я навіть не беру того, що Бог подав.

                                              Про тебе шелестять кущі мокроголові.
                                              Про тебе дзеленчать уламки кришталю.
                                              Я плаваю в тобі, як у сльозі й у слові.
                                              Я так тебе люблю…

          Вірші поета впізнавані і за своєю іронією та гумором. У збірці «Божественний вітер» представлений оригінальний розділ «A la Villon», де зібрана іроніка поета з різних літ, здебільшого недрукована. Навіть у цих віршах постійно зринає львівська тематика, як наприклад, у «Кальварійському сонеті»:

                                                Але у Львові є гора Голгота,
                                                Але пивує галицька голота,
                                                Хоч не шанує ні мистців, ні лярв.

                                                Бодай я тут спіткнуся на бруківці,
                                                Але Петро мені на Личаківці
                                                Посадить при надгробку древо лавр.

         У цьому сонеті, який є не лише забавкою, поета, котрий бездоганно володіє поетичною технікою, обігрується не тільки тема видавництва «Кальварія» та лаврового дерева, але й різні львівські топоніми: гора Кальварія (латинська назва Голготи), ім’я головного редактора видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича та назва Личаківського цвинтаря у Львові. Римарук вдало обігрує і тему козацтва, а саме ім’я Байди Вишневецького,  у такому короткому вірші:

                                                 Я – Байда. Байдикую в гамаку.
                                                 А не на оттоманському гаку.
                                                 Уже сліди за мною замели –
                                                 Не прихопив ні шаблі, ні стріли.

        Навіть у цьому іронічному циклі Ігор Римарук двічі згадує про «читання Рільке», що вказує  на неабияку його зацікавленість цим видатним поетом. Зрештою, на всій творчості Римарука лежить і печать відтінків поетичних інтонацій самого Рільке. Очевидно, що в багатьох своїх віршах, в тому числі і в сонетах, Ігор Римарук так само віртуозно володіє технікою віршування, як Рільке.
         Подивляють образи і метафори у віршах Римарука, подивляють своєю точністю і неочікуваністю, як наприклад,  «Ліс напише опісля Христа епос білого хліба» або ж у такому короткому  вірші з розділу недописаних творів «Осколки»:

                                              …Цілуєш у праву бровинку
                                               Й в одне зі ста передсердь…
                                               Найкраща жінка – з барвінку.
                                               Найкраще алібі – смерть…

       Він шукав свої оригінальні образи і метафори і у природі, і в нашій історії, він наче відкопує їх, як вправний археолог у «недорозкопаних Троях»:

                                                 Кількоро днів – ніби кілька століть….
                                                 Я крізь осінню кулісу
                                                 Бачу: у сутінках струнко стоїть
                                                 Військо соснового лісу….

                                                 Ми ще побачим отих вояків
                                                 У золотих одностроях –
                                                 І не дочуєм пророчиць, які в
                                                 Недорозкопаних Троях.

             Римарукова поезія проникає в глиб віків і повертається до нас філософією сьогодення:
                                                 Мені до ніг прив’язані віки.
                                                 Виконуючи справу ритуальну,
                                                 Пливу, як самогубця за буйки
                                                 З надією на службу рятувальну.

             У його віршах в образах, порівняннях, метафорах проступає доля поета, як людини, яка виконує своє призначення. Він наче сторож біля Палацу поезії, і підсвідомо шукає «найліпше місце для Христа»:
                    
                                                Стоїш, як сторож біля дому.
                                                 З-під неба тиша пророста.
                                                 І вибираєш підсвідомо
                                                 Найліпше місце для Христа.

           Але й як справжній поет він може літати понад нічним містом в час «агонії літа» і «приземлитися», наприклад, біля костелу Ельжбети:

                                                Химери століть визирають із рам і свічад,
                                                А ми летимо понад містом, де вежі – як жала,
                                                Над прірвою серпня, немов би іще не настала
                                                Агонія літа: дощі, наче змії, сичать.

        І хоч «боляче знати, що ти не потрібен нікому – крім сутінку, снігу і Бога», поет передбачає свою долю, і ця доля пов’язана саме зі Львовом:

                                                 Хай винесуть виродки і вітри
                                                 Вперед ногами зі Львова
                                                 Мене. І – бувай здорова.

          Але поет вмів бути вдячним своїм малим радощам у Львові, вдячним за бездомність, і вдячним за притулок:

                                                Радощі минулого далекого,
                                                Білозуба посмішка білборда…
                                                Катуляє вулицею Лепкого
                                                Нетутешня похоронна морда…

                                                Світло – ніби з атомного розпаду –
                                                Вибілить дорогу вечорову…
                                                За бездомність – дякувати Господу.
                                                За притулок – дякувати Львову. 

         Ігор Римарук, наче «сам собі провідник», «пройшов усіма  колами», а його «прострілений простір звужується до вужа що влігся поперек стежки… не переступити ні вужа ні стежки ні слова».  Передбачаючи свою передчасну смерть,  він своє Слово заповідав нам:
                                                І побачить усміхнену смерть
                                                той, хто слово твоє берегтиме.
                                                                                                                 Олександр ГОРДОН

   
© nspu.com.ua