Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Анатолій Жикол належить до тих сучасних малопублічних поетів, які не прагнуть розголосу й не дбають про славу.

Протягом багатьох років пише вірші хоча й недалеко від столичної метушні, та все ж осторонь від неї, а точніше, на межі суєти й несуєти – в благословенному Приірпінні. На щастя, не в казенному Будинку творчості, а в скромній квартирі на четвертому поверсі звичайного будинку, до якої ми ще в двадцятому столітті  після новосілля щасливих господарів разом із незабутнім талановитим фантастом Олександром Тесленком внесли піаніно (раділи, що не рояль). Відтоді літературна доля з року в рік веде Анатолія Жикола отією незримою межею, на якій неминуче зустрічаються   буденна марнота марнот і неквапливість, ба навіть супокій життя як буття. Від нього – і постійне заглиблення в ще язичницьку праісторію, і перевисання до класичних надбань стародавніх Греції та Риму, і роздуми про долю рідного народу на вибоїстих роздоріжжях часопростору, зрештою, та одухотворена книжність образного розмаїття, яка виказує прагнення автора постійно перебувати в силовому полі вічних цінностей.

Коли ж  у це потужне поле все-таки вклинюється повсякдення, починають домінувати мотиви незахищеності, самотності й  тієї неприкаяності, що нерідко супроводжує ту чи ту творчу особистість поза  цариною її Божого дару.  Рятує й оберігає його хіба що інтенсивність внутрішньої духовної роботи й постійні втечі до славетної річки, оспіваної багатьма ліриками, в царство трав і птахів, які ніколи не зраджують свого тисячолітнього природного покликання – співають для всіх, хто вміє і слухати, і чути, або мовчать, коли хочеться німувати. І лише зозуля непідкупно рахує вимушені переходи від вселенського суголосся до соціальної та побутової дисгармонії, яку – воістину диво дивне сьогодні! –  спокійно чи й стоїчно, з епікурейською гідністю долає ліричний герой нової збірки Анатолія Жикола «Читання світанків» (Харків, «Майдан», 2014), де є такі промовисті  рядки: «Манна з неба тобі не впаде», – // каже мишка в кишені».

Ось така лагідна,  мовби навіяна народними казками,  іронія – постійна гостя лірика з  благословенного приірпіського краю.  Його ретельно прописаний контекст постає перед читачем і конкретикою сьогодення, і численними історичними  візіями, і тими болючими розламами, коли злагоджений триб поетичного сприйняття світу розщеплюється, ламається або й розбивається на друзки.  І тоді… І тоді починає вражати справжність самотності – не як вияв герметизму, замкнутості, відірваності від усього сущого, а як рятівна снага, живлюще джерело, зрештою, той філософський феномен, без якого поет – не поет, а пересічний мешканець  навколокиївських обширів. Саме там, на ще  не урбанізованих острівцях, вдається «збирати, неначе пилок,  неповторне // із дивної квітки, якої нема». Оце просте уточнення «квітки, якої нема» і пронизує душу, і спонукає думати про те, як багато втратила людина внаслідок нещадного втручання в  навколишнє середовище. А ще вдається «збирати пророцтва і  чорні, і білі» та не виживати, а жити, щоправда «усупереч, всупереч, всу…» (вірш «Збирати шовковицю…»). Зрештою, коли «на світі ніщо не втіша», залишається хіба що наївно прохати долю «відпустити… у чистеє поле» – не повести, а саме відпустити («Ані вина заморські…»).

Суто фольклорне «чистеє поле» аж ніяк не випадкове в збірці «Читання світанків», на сторінках якої, мов на світлинах, –  навдивовижу фотогенічні українські простори. І профіль вічності фотогенічний, а ось анфас її сина – швидкоплинного часу – не завжди привабливий: «Вимирає село. Вимирає до решти! //До німих бадилин, до коріння уже». А  було ж воно, « наче  із рук Фаберже». Ця гіпербола – одна з багатьох у збірці. Далі у вірші «Остання пастораль»  подано   цілу низку характерних для автора історичних аналогій – від  «золотої Атлантиди» й  Трипілля  до Трої та «клейнодів козацької слави». Принагідно згадуються мольфари, волхви й провидці, та загалом похмуру картину увиразнюють не їхні віщування, а промовисті  деталі: перша – «Випадково приб’ється до темряви птиця» (мається на увазі темні, тобто забуті, покинуті села) і  друга –  те, що не вони, а «кладовища цвітуть».

І все ж таки, попри численні викривальні пасажі та  всілякі саркастичні інвективи,  у збірці Анатолія Жикола  домінує витончена поетичність. Вона проявляється чи не в усьому: у топонімах, іменах, міфах, символах і знаках давніх культур, а надто ж – у відчутті вселенської гармонії та в дивовижній – воістину дитячій! – мрії бодай на кілька днів переселитися до… Стародавнього Риму, побачити все на власні очі, ба навіть почути, як виступає в сенаті «брутальний Брут» («В цім одеоні геній божеволів») і уявити, як діє «неримлянин у Римі». Образ цього «неримлянина»  навіває цілу низку асоціацій, насамперед про  Миколу Гоголя, котрий, можливо, єдиний «…унеможливив неможливе» (саме так називається  вірш, вибудуваний переважно за деякими приписами постмодернізму, тобто без ком, крапок і великих літер). Та «рветься нитка Аріадни», і вже не допоможуть ні «вино червоне в кінві //ані спротив сновидінням», особливо тоді,  коли такий спротив позірний і у цій мініатюрі зокрема, і в образній системі поета загалом.

Плетиво загадкових, за автором, «сріберних снів», таємничі видіння, поєднані з казковістю та безпосередністю так званого українського наївного мистецтва, значною мірою й витворюють вибагливу структуру багатьох віршів збірки. Часто-густо буденне, звичайне, виявляючи своє глибинне містичне начало, набуває сакральних властивостей, і тоді в померлій домівці, де на покуті – тиша, на білій цераті – глеки,  є й  «купальське клечання, либонь із Трипілля», в   пітьмі «розкриваються книги пророчі».  Які  вони, для кого, навіщо  шурхотять безмовні сторінки? Ніхто цього не відає, та «у хаті, де, власне, нікого немає, // таємна вечеря триває й триває».   У  вірші «Долонями…» є й інші багатозначні недомовленості: центурії, поторочі й тіні, що «по темряві йдуть, мов по стіксових водах».

Там, де у віршах відлунює глибинне язичництво, стає більше світла, проясненості, тепла. Саме тоді ліричний герой відчуває, «як диха у генах предківська земля» («Коли душі торкнеться стиха…»), й  він – самітник, любомудр та книжник –  постає перед читачем як  доглядач її простору, її трав, квітів, джмелів та бджіл…  Здається, що в таких філософських мініатюрах  забагато  пречистого озону – вони мовби аж задихаються, збиваються з ритму (звідси й короткі, «усічені» форми дієслів – «диха», «доганя», «торка»…). Саме тут маємо дивовижну прозорість духовної атмосфери, позачасове споглядання того, що таїть у собі начала вічної повторюваності, – небесне сяйво, течія води, обриси далекого лісу… А ще – «тексти етруські, біблійні цитати», зрештою, «долі клинопис» («Небо сьогодні»).

Так чи так,  а минуле  постійно дихає ліричному герою   в обличчя.  Звідси  –  і щире зізнання: «Крижанію від скіфської хуги», і  мовби дитячі видіння (тарпани в імлі), і  лелезька стріла, яка несе смерть («Крижанію…»). А ще –  плетениця згадок про дохристиянську Грецію: Харонів човен, печальний Аїд, Пілат,  труд Сізіфів, Пегас, зрештою, вималювана уявою степова Еллада.

Ліричний герой  збірки частіше мандрує в часі, ніж у просторі, тим-то утверджує  призабуту нині осілість, мудру відданість рідній землі: «Тут і жити, і вмирати //довік судилося тобі» (уже згадуваний вірш «Коли душі торкнеться стиха»). Крім Приірпіння, звичайно ж, на сторінках збірки розкошують київські  образні видива, зокрема Львівська площа, «лискучі води Дніпра», Байкове кладовище, Кирилівка, а ще «три східці», що колись вели до знаменитої кав’ярні, яку любив незабутній Микола Вінграновський. Його прізвища в книжці «Читання світанків» не згадано, але в попередній   збірці «Ковчег» (2013) є  прозоріша алюзія, пов’язана з іменем видатного поета, хоча згадується там  інше тимчасове пристановище навколохрещатицького бомонду – на розі Пушкінської та Прорізної. Йдеться в «Ковчезі» і про столичні фавели, яких, до речі, у збірці «Читання світанків» немає. Зате є ще один, не менш значущий, ніж Приірпіння, центр супокою, розради й цілющої самотини – степове село Бобрик, де «Довкола – ні душі. // Така глибока тиша. Мов із вати» («Мовчить мій сад»). Туди й вирушає ліричний герой, коли йому після міського стовпотворіння  навіть говорити не хочеться.

Тривале мовчання в забутій Богом місцині стає  своєрідним різновидом розмови з собою та природою, яка сприймає й освячує багатоденне безслів’я. Навіть  під час «кістлявої бобрицької зими»  бачиться, як «світає степ» (мініатюра «…і досі витіка з артерій») та  з   філософською  гіркотою  уявляються відшумілі епохи, куди можна повернутися лише уявою, а також  краї, куди не вдалося поїхати. Тоді й народжується у вірші «Обійшов сто земель…»  іронічна гіпербола: «Сто доріг перетнув, переплив сто морів» та її акцентований варіант: «Перебрів сто річок, сто парсеків пройшов». Насправді ж ліричний герой, який «купався не в золоті – в діжці дубовій», верстаючи лише українські шляхи, «у темному пралісі самої самоти»  по черзі звертається до  трьох каменів із простим запитанням: «Куди мені іти?». Кожен камінь радить по-своєму, та остаточний вибір має визначити «камінь наріжний у тобі». Сентенція давня, однак вона починає світитися до читача оновленими гранями (філософська мініатюра «У темному пралісі…»).

Те, що «наріжний камінь» міцний, засвідчує загалом невеликий, але вагомий творчий доробок Анатолія Жикола.  На його становлення як журналіста вирішальний вплив справив не просто Харків, а Харків український, зокрема його молодіжне інтелектуально-духовне крило, а як  вимогливого  лірика  автора кількох помітних поетичних збірок  сформувало добірне київське літературне середовище. Саме воно утвердило засади незмінної відданості образному слову, виробило потяг до втеч від суєти суєт й утвердило вміння за будь-яких умов залишатися самим собою.

У збірці «Ковчег» є  щемкий вірш, присвячений сестрі Галі, з такими щирими рядками: «Кажу часові: мені ніколи // зазирати в твою безодню, // бо чимало ще справ у Жикола // у майбутньому. Та й сьогодні». Це справді так, якщо брати до уваги не лише конкретику реальних, очевидних дій, а й свідоме щезання в нетрях  позацивілізаційних німоти та глухоти, містичні мандри в минуле або уявне торування як нескінченних «ста доріг», так і неозорого  бездоріжжя. Отож «плуганюся пішки», «якщо не до храмів Риму, // то до бобричан добрів» (маються на увазі мешканці улюбленого села Бобрик»), « і куди його йти, на ніч глядячи?», «версту за верстою місив я розкисле і згибле // безпуття»… Цитати – з різних віршів, але мотив один, на жаль, сумовитий: «грузлий чорнозем хапав кирзаки і в’язав, наче путо». Втім, автор і тут знаходить світлий, для ліричного героя воістину сакральний сенс: «Немов не хотів відпускати від рідної хати мене» («Спогад дороги»).

«Читання світанків» насичене гіперболами –  цей художній прийом навіть згадується у вірші «Іти…».  Є  й  несподівано точні порівняння (скажімо, «кіт зледачілий згорнувсь, як валторна»), і вивірена в’язь епітетів, і шовковий плин пластичних метафор, які ушляхетнюють душу,  та, коли потрібно, саме гіпербола розбурхує її: «Об колючі сузір’я рамена скривавив» ( це стосується й назви вже згадуваного  вірша – «Обійшов сто земель…»). Не цурається лірик і риторичних запитань: «Хто вогонь з пітьми послав, // із безодні?», «Хто там ходить поднесь //небесами?» («Знак Господній»), «Цікаво: як другий потоп розіллється, // чи місце для нас у ковчезі знайдеться?» («Око ковчега»). Загалом же образна палітра книжки  багата на різноманітні художні прийоми та засоби, якими автор  користується продумано,  вміло, професійно. При цьому слід наголосити, що йому чуже гуляйпілля без рим, ритму й тверезих думок. Якщо легколетний хорей, то це таки хорей, а ямб – це дзвінкострунний ямб, а не глевке  тісто прози або, навпаки, дизентерійні муки словопотоків,  які дехто величає верлібром.

Поетичне мислення Анатолія Жикола строге, вивірене, думки чіткі, нерідко афористично огранені: «Нема у нас минулих берій // й минулих сталінів нема», «самоспалення – справа інтимна» чи «якщо є пустеля десь, то між нами»… І все ж таки, хоч перо автора досвідчене, впевнене, рядки зберігають своє дитинне, подеколи  наївне «я», мовби плекають ту, вже власну, самостійність, яка не залежить від  волі зрілого автора: це і згадувана «мишка в кишені», і «тріпотіли зірки замість риби у вершах», і… Думається, прихильний читач знайде сам чимало схожих прикладів, а уважний – помітить у  збірці й деякі недогляди. Отож навіщо йому підказувати? Краще побажаймо шанувальникам  поета  відкриттів   нових граней його творчості під час  вдумливого «Читання  світанків», адже воно, за Анатолієм Жиколом, «схоже на читання інкунабули // нічних небес // Біблії Пулюя»,  тиші Дикого Поля й польоту птахів, а ще – «читання людей і галактик // татового калібрування дичок // грузького чорнозему на чоботях доярок», а ще – «світла туманів і снігів // гадання на вранішній каві»… Тут можна було б, перевівши подих, поставити крапку. Але ж поетичні «гадання»  у вірші не  завершуються, бо він як  своєрідний епіграф до однойменної книжки лише розпочинає і читання часу, і сповідь на його нинішньому березі,  і повернення в  юність, і споглядання невпинної течії Дніпра, і…  Перелік можна продовжувати, та краще вдатися до трьох крапок, які  часто-густо  з великою естетичною насолодою використовує Анатолій Жикол у новій збірці «Читання світанків».

Микола Славинський, «Українська літературна газета»

   
© nspu.com.ua