Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

У лютому ц. р. відбулася презентація книжки Михайла Сидоржевського «Час фарисеїв і героїв», до якої ввійшли публіцистичні статті автора, написані ним за останнє десятиліття, тобто у міжмайдання, починаючи з жовтня 2004 року.

Вражає сама палітра книжки: від полемічних статей до рецензій і інтерв’ю, в одному з яких письменник зізнається, що «Over and over» Френка Сінатри міг би слухати щодня. Багатьом з нас не зовсім зрозумілий феномен популярності та ваги Михайла Сидоржевського в загальноукраїнському літературному середовищі, яке він, як той маг, загіпнотизував своєю письменницькою та громадянською позицією. Порядність, принциповість і талановитість... Невже цього достатньо? Чи мало серед письменницької братії чесних і талановитих? Щоб віднайти відповіді на ці питання, спробуймо проникнути в творчу майстерню письменника та перейнятися його світоглядом.

Отже, кілька спостережень. Перше. Йому вдалося виробити в собі оту «точку опори». Здається, в Мейрінга є переконлива сентенція: «Вироби у собі таку точку опори, з якою нічого не зможе зробити зовнішній світ». Так ось, М. Сидоржевському, як на мене, вдалося виробити в собі оту «точку опори». А ось і приклад. Не зміг він в силу обставин вповні реалізуватися в «Літературній Україні», то знайшов у собі достатньо сил, щоб відкрити альтернативну літературну газету, що в професіоналізмі не поступається їй. Як на мене, то саме завдяки «Українській літературній газеті» він став трибуном нашого часу для частини українського суспільства, а не лише літературної спільноти. Став оглядачем, свого роду навігатором у літературно-політичному морі країни. І, без перебільшення, яскравим виразником національної ідеї. Це випливає з його перманентних полемічних виступів з цієї трибуни, хоча й не лише з цієї, на що вказує навіть сама назва однієї зі статей: «Тактика і стратегія націоналістичного руху». І якщо раптом хтось за окремими публікаціями цього не спостеріг, то саме книжка з такою промовистою назвою «Час фарисеїв і героїв» нам це красномовно доводить. 

Презентована книжка починається зі статті «На межі, яка є закликом до революції, побудованому на антитезі того, у якій країні «ти хочеш жити»: «Чи ти хочеш жити по-людськи, не плазуючи, не запобігаючи, не прини- жуючись, щоб твоя праця і твій професіоналізм були оцінені справедливо, належним чином? Хочеш цього? // Тоді не бійся. // Не мовчи. // Не залишайся осторонь. // Скажи своє слово. // Піднімися з колін. // Стань на рівні ноги. // Розігни спину. // Відкрий очі...» Я невипадково подаю цитату саме в тій поетичній формі, у якій вона надрукована, як доказ того, що ця публіцистика позначена не лише фромівською образністю, а й поетичністю, крайньою лапідарністю і влучністю вислову і навіть гіпнотичністю!

Друге. Хроніка з глибинним аналізом явищ. Спершу я подумала, що в цій книжці зібрана звичайна публіцистика. І жорстоко помилилася. «Час фарисеїв і героїв» у загальному його контексті – це не якийсь асамбляж сугестивно-медита- тивних візій і рефлексій. Це – хроніка становлення Незалежної України. Літопис подій, за яким, якщо хочете, можна писати історичні романи. Але це не звичайний часопис Нестора-літописця, а хроніка з глибинним аналізом явищ, філософським і психологічним осмисленням політичних подій.

Тут – Україна зі всіма своїми парадоксальними проявами. Її тяжкі будні і її герої. Її боротьба за відстоювання своєї незалежності. Боротьба з фарисейством серед українства, яке має свої витоки нерідко за її межами. І боротьба внутрішня між протилежними силами, які рухаються однією дорогою – врізнобіч, тягнучи за собою й Україну. З постійними загрозами несподіваних зіткнень. А головне – кожен зі своєю правдою і неправдою, тягнучи й країну за собою та піддаючи ризику розриву. Як розривають коні прив’язану до них людину. Бідна, бідна Україна! Бо не завжди дослухається до голосу істини з вуст своїх глашатаїв, як-от у Сидоржевського: «Саме національний дух – той потужний фундамент, на якому може постати еконо- мічно сильна держава. Держава, яка не буде для когось зоною впливу чи транзитною територією і так само не буде сировинним придатком для інших». (Зі статті «Ковбаса для духовних кастратів» за грудень 2005 року).

В іншій статті «Тактика і стратегія націоналістичного руху» звучать слова, актуальні й сьогодні. І пророчі. «Нещадна перманентна боротьба фінансово-політичних груп за зони впливу, остогидлива багатовекторність у зовнішній політиці і від того гіперболізована присутність чужих гравців на українському політичному полі, намагання потрафити всім – і «за- хіднякам», і «східнякам», і тому – практично повна відсутність державницьких орієнтирів в ідеології, і, як неминучий наслідок – хвора і слабкосила держава- покруч, котра змушена тулитися десь на краю Ойкумени, поміж двома світами». Ось вона – та дорога з двостороннім рухом.

Третє. Світ абсурду, і сміливість автора у розкритті його суті. Привертає увагу в цій книжці не лише спроба розв’язати проблему екзистенції людини у дегуманізованому світі абсурду, а сміливість автора у розкритті його суті. Відкидаючи бодай натяки на езопівську мову, він не просто коментує події, він оголює їхню сутність, і своїм словом, гострим і безкомпромісним, як стріла, воздає по заслузі творцям керованого хаосу! На це вказують навіть самі назви (не кажучи вже про те, що за ними криється), як-от: «У московський за- шморг»; «Інтер» і тіні його господарів»; «Привіт, кацапи і жиди!». З цих заголовків можна характеризувати автора не лише як іроніста, філософа чи політика, а й судити про його людські чесноти. Він і сам на це вказує: «Намагаюсь бути вільним – від холуйства, марнославства і заздрощів». Як казав Володимир Мономах: «У кого ризи чисті, у того й мова чесна».

Але заглянемо бодай за одну з назв, хоч і останню «Привіт, кацапи і жиди!» Цікаво, що ж там?! Не полінуюся подати таку розлогу цитату, бо вона того варта. «Прівєт, хахли» – саме так звернулися національно кастровані улюбленці «біомаси», учасники «95-го кварталу» до телеглядачів під час розважальної програми минулої неділі на телеканалі «Інтер». (...) Хахли радісно аплодували на таке почесне звертання... І ось подумалося під акомпанемент хохляцьких оплесків. Чи можна уявити, що десь, приміром, у Росії, на одному з провідних (та, зрештою на будь-якому) телеканалів привселюдно б прозвучало: «Привет, кацапи!» Або ж в Ізраїлі: «Привет, жиди!»? (...) Який би ґвалт зчинився тоді: та як посміли?! Образа національної гідності! Провокування міжнаціональної ворожнечі!.. Тим часом «Прівєт, хахли!» проковтнули всі, навіть не закашлявшись. Ніхто й уваги не звернув – ні самі хахли, яким цей мовний пасаж адресувався, ні кацапи, ні жиди, ні хохляцько-кацапсько-жидівська влада у цій країні без пам’яті, без честі і без майбутнього. 2009, лютий». Слово патріота пашить таким дошкульним сарказмом, що відлунює за межі самої України, і б’є навідліг холуям зло - правди.

Четверте. Детектив, де розшукуються вбивці цілої нації. Хочу відзначити й неабияку читабельність книжки. Вона сприймається, як детективний роман. Щоправда, тут розшукуються вбивці цілої нації. Крім образності, сарказму, влучністі висловів, автор вражає і своєю ерудицією та вмінням з неї користати. Взяти хоча б до прикладу статтю «Компрачикоси і манкурти» від травня 2008 року. Стаття, у якій ідеться про те, що українцям відбили пам’ять, змінили свідомість наші вороги, як колись робили з нормальних людей манкуртів... І твориться це руками п’ятої колони. Аби добитися бажаного ефекту чи впливу на читача, автор вдається до історичних аналогій, наводячи приклади з роману Ч. Айтматова про те, як робили з людей манкуртів, чи В. Гюго – про компрачи- косів. Згадує він також легенду про зомбі, народжену чи то на Гаїті чи в африканських джунглях. Єдине, що тут можна було б додати про те, як робили яничар із власне українців османи!

Володіючи всіма правилами еристики, автор застосовує аргументовану наступальну тактику, концептує енергію полемічного збурення довкола посутньої проблематики літературного та націо- нального життя. Він переповідає вражаючі факти про компрачикосів, які у Західній Європі викупляли немовлят і калічили їх, роблячи горбатими, косоокими, з розрізаними від вуха до вуха щоками, відтятими носами й продавали цей «товар» як клоунів для вельможних дворів чи мандрівних театрів. Саме з такими компрачикосами порівнює М. Сидоржевський гнобителів української нації. «Причому гострий ніж компрачикоса, верблюжу шкуру чи чаклунські ритуали жерців вуду з успіхом замінять засоби масової інформації, які наразі і є головним продуцентом політичних міфів – надзвичайно ефективного засобу впливу на масову політичну свідомість...», які щоденно «з усіх масмедійних дірок» виливають «відра інформаційних помиїв». «Сучасні компрачикоси, – з болем зауважує автор, — не шкодують ні коштів, ні зусиль для того, щоб ще більше, до не- впізнанності, понівечити стражденне тіло нації, перетворюючи її на позбавленого пам’яті і розуму манкурта...» Це все – болючі питання нашого суспільства, звернені до кожного з нас усередину: заглянь у себе і вичави манкурта.

П’яте. Це – неоціненний скарб для людей з майбутнього. Книжка Михайла Сидоржевського «Час фарисеїв і героїв» – це справжній щоденник нашої історії, вихопленої з самого виру життя у лаконічній, всуціль до лапідарності, формі. Це неоціненний скарб не лише для тих, хто пам’ятає і бере участь у подіях, а найбільше для тих, хто матиме змогу в майбутньому дізнатися про минуле з цієї хроніки, де правдиво та емоційно відтворені події Революції Гідності: «Це страшно. Це недопустимо. Але це – жах, який може стати реальністю!» – вигукує письменник. – За умови, якщо потужна і досі переважно стихійна сила народу не буде спрямована в організоване русло». Це не просто емоції автора, а його бажання спрямувати енергію народних мас у потрібне русло, з чим він звертається до політичних лідерів у своїй статті «Владу не віддають, владу беруть» від 24 січня 2014 року. А самі лідери? «Чи знають вони сьогодні, що робити? » — запитує він і сам відповідає: «Народ вимагає від вас, пане Кличко, Тягнибок і Яценюк, не патетики зі сцени Майдану, не ідіотських закликів про готовність іти під кулі чи лицемірного художнього свисту зі сцени, а рішучих і мудрих дій сьогодні, тут, негайно». «Українці – нація вільних людей. Українці – сильна нація, котру не зломили драматичні випробування часу. Ми – переможемо. Боже, бережи Україну».

Боляче часом читати про наше життя-буття, але куди подітися від правди, у якій ми змушені борсатися щоденно? Чи здатна нація, доведена до абсурду на чолі з «хворою» елітою, створити потужну об’єднавчу ідею? Адже Україна для свого одужання конче потребує нових героїв, символів, міфів. Чи здатна перебороти свій сервілізм преса, уподібнена до людини-півня при дворі англійського короля Георга ІІ, який завдяки операції на горлі кукурікав, оголошуючи час? І все ж – сontra spem spero, як казала велика українка.

Ось п’ять основних життєвих і творчих пріоритетів Михайла Сидоржевського, якими він, як на мене, керується у своїй творчості. Вони – як п’ять пальців, які він затискає в міцний кулак, щоб захистити свій народ, своїх героїв від сучасних фарисеїв і компрачикосів.

Антонія Цвіт

   
© nspu.com.ua