Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

   

Рецензія на книгу Наталки Бабіної «РИБГОРОД»

 

Бабіна Наталка. Рибгород [Текст]: роман / Наталка Бабіна; пер. з білорус Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2013. – 272 с.

 

«Тепер я знаю, як буває…»

(Наталка Бабіна)

 

Чи є завузькими рамки сучасної прози, особливо, якщо ми говоримо про «жіночий роман»? Зізнаюся, це непросте і навіть, я б сказала, провокаційне питання прийшло мені в голову після того, як я неодноразово занурилась у тему: обговорювала поняття «жіночої літератури» з однією відомою дитячою письменницею й здригнулась від образи, коли іншу знайому, – мою улюблену одеську письменницю, назвали авторкою з суто жіночою прозою.

Щоб зібрати для цієї статті думки масового читача стосовно «жіночої прози», я користувалась методикою, що запозичила в свого знайомого на Фейсбуці. Його вважають гарним модератором. А методика нехитра: «запостити» провокаційне питання й дивитись, як народ висловлює думки в віртуальному просторі. Я не претендую на філософічні лаври, тільки-но на тимчасове звання відвертого модератора у цьому непростому питанні. Бо завжди переймаюся, коли постає на повістці дня категорія «жіноча проза», яку, на мій смак, більшість намагається загнати у якісь стандарти чи рамки. Причому, деякі, не ховаючись, роблять це з особливою насолодою, адже можна провести сегрегацію стáтей по такій специфічній межі, як літературна. І ось результат такого обговорення: більшість плутають жіночу літературу і автора-жінку. Згодні з тим, що жіноча література існує і наводять імена яскравих, на їхню думку, представниць цього напрямку. Плутають поняття статі та гендеру. При цьому не можуть парирувати, коли привожу приклади фемінної прози у чоловіків-письменників. До того ж чоловіки, у полум’я сперечань додають олії за рахунок фрази на кшталт «поводься як козак, а не баба». Але при цьому відзначають, що сучасна жінка стала сильнішою, мужнішою, самостійнішою, часто грубішішою. Придбала специфічний стиль в одязі, манері спікуватися та презентації власних досягнень. Але, як тільки справа стосується розмов про літературу, ні, у жінок-письменниць тільки «жіночий» стиль! Навіть не претендуйте на рівність! Коротше кажучи, свідомість і думки рамкові, навязані суспільним баченням премету.

Між нами… А що таке взагалі «рамки»? Це якісь нікому невідомі межі, ліміт чи певне звуження… При всьому різноманітті культур, філософських систем і підходів до визначення морфології та етимологіі я знайшла всього лише до десяти синонімів для цього слова. До того ж, найчастіше вони випливали заразом зі словом «нормативний». Тобто, коли ми говоримо про якийсь предмет, і літературу в тому числі, ми рухаємось в межах нормативних уявлень, які обмежують нашу свідомість, а частіше несвідоме, цими самими нормативними рамками. Що ще страшніше – бувають не просто «рамки», а своєрідна конструкція. Я би сказала не лише своєрідна, а внутрішньо приваблива для нас й тому небезпечна, – з нею ми рухаємось у рамках відносної вузькості рамок. Тобто, не помічаючи, від певних меж, ми переходимо навіть не до нормативності, а вже до шаблонів. А це дуже прикро.

Ще питання. Чи є синонімічними фрази «жіноча проза» та «автор прози – жінка»? На мою думку, це різні речі. У жінки-письменника може бути типово жорсткий стиль письма, а в чоловіка-письменника – жіночий. Тут можливі різні варианти, які залежать від гендерної ідентичності автора. Причому, під гендером я розумію не фізиологічну стать, а так звану соціальну стать, яка інтегрує в собі багато складових й є багатошаровою за своєю структурою. Я інколи граюсь у таку собі гру. Беру збірку сучасних оповідань різних авторів, та, позакладавши перші сторінки з прізвищами, читаю уривок тексту. Й намагаюся вираховувати, хто ж автор? Жінка? Чоловік? Не повірите. Помиляюся й вігадую «fifty fifty». А чому? Тому, що практично всі автори описують почуття та емоції, на які «наколюється» наша пам’ять. І стать та гендер тут ролі не грають. Почуття та емоції. Але тут може бути й пастка. Ще Ремарк писав: «...помилково припускати, що всі люди мають однакову здатність відчувати». Насправді, багатьох чекає розчарування. При спрямованій рефлексії може виявитись, що вони задовольняються в житті сурогатами без шлейфу культуральних конотацій, а не справжніми почуттями.

Написала про почуття й подумала, що проза Наталки Бабіної саме у руслі теми. Сучасна. Філософічна. Відверта. Тобто така, що надає нам рідкісну можливість зануритись у справжні тексти зі справжніми почуттями, які демонструють – ти або Людина, або її антипод. А це більше, ніж констатація того, чоловіча проза чи жіноча. 

Завдяки художнім рефлексіям авторки роману «Рибгород» читач має можливість отримати задоволення від спілкування зі справжніми почуттями різної тональності, іноді самому читачеві не те, що невідомими, але в такій концентрації – незвичайними. Адже спілкування читача з автором сам-на-сам – це важка праця. Особливо, якщо текст дозволяє «пірнути» в такі стани, від яких не чекають розваг, – підключитись до уяви письменника і переживати з ним вербалізовані картини одна за одною, уявляючи собі, в яких умовах і для кого це було написано… Що рухало рукою майстра, коли в його голові народжувалися ці образи, які ставали матеріалом для свідомості та підсвідомості.

Це самий благодатний спосіб пізнавання особистості автора, а не його статевої приналежності, – через його тексти. І самий непростий. Тому що, інтеріорізіруючи образи мислення творчої особистості, читач сам стає творцем. Перевірено на собі: якщо переживання ідентичні рефлексіям автора, то задум твору повністю втілений, і місія творця здійснена. Нехай то буде патетика, що демонструє тональність життєвої боротьби, або лірика, – яка, завдяки уяві майстра, не заганяє почуття всередину, а ніби  вихлюпує їх на загальний огляд, – ми заряджені енергетикою авторського змісту та піддтексту.

 

«Нори в часі – вони в тих місцях, де люди – Божі створіння чи нащадки мавп–зазнали якихось нелюдських (пробачте за каламбур) страждань»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

Особистісна історія життя героїв, яка проходить перед очима читача не в статиці, а в динаміці, дозволяє міркувати про честь і совість, страждати і сподіватися, адже безперечно через роман «Рибгород» Н. Бабіна веде діалог із цим світом не по-жіночому круто.

 

«Сюжети були звичайні. Здавалося, передачу робили ідіоти для даунів»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

Розпізнати культурний код Наталки Бабіної дуже просто: її текст не сприймається зі скепсисом, не відлякує символізмом без потреби, пустопорожньою «риторикою» чи стилістичними вивертами. Навпаки, завдяки тексту створюється ефект занурення в «вербалізовані інсталяції» самості і національної ідентифікації, в яких немає протиставленя індивідуального сприйняття сучасному сприйняттю світу авторського «графіті» образів, блискучих по своїй майстерності й настільки автентичних, що вони нагадують дороговказний курсор.

Ось до чого потрібно рухатися, щоб не розгубитися в світі сучасних літературних арт-форм. А не піддавати кольорів у полотно суперечки в рамках ментального статевого конфлікту «чоловіча-чи-жіноча проза». Річ не в тому, якої статі автор, а в тому, чи Особистість він. Чи може написати так, щоб, як у тому старому кіно, «наша душа згорнулась… а потім розгорнулась».

 

«Рани на душі боліли не менше, чим на руках»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

«Більше не живуть Добратичі, але ми поки живемо. Ми й це пережили. ..Ми були останніми; на нас закінчувалася історія нашого роду; наші діти, навіть якщо й носять наші прізвища – це вже інший рід, інша історія. Ми були останніми, хто бачив, чув і брав участь у тому, що становило сутність життя моїх земляків протягом кількох століть. Тепер починається нове»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

Герої Наталки Бабіної відверто говорять про свої почуття, не грають в життя, а проживають його. Може, з помилками, з біллю та тугою, але проживають, не перекладаючи відповіальність на інших.

 

 «…найбездомніша у цьому натовпі – я… що мій голод ніщо не вгамує й немає лікаря, котрий би мені допоміг…»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

Такого дивного ефекту автор домагається фірмовим своїм прийомом – за допомогою любові до своїх персонажів, створюючи неповторний простір, вібрації якого відкривають головне призначення людини й запалюють світло в серці кожного.

Можна навчитися техніці перебирання клавіш комп’ютера, будувати композицію літературного твору, ввести нові прийоми в свій стиль, бути віртуозом володіння словом, але якщо письменнику не дано любити своїх героїв, якщо він не розуміє всіх нюансів і можливостей аури любові в своїй роботі, – цього ніхто і ніколи не навчить.

Тексти Наталки Бабіної, наповненні кольором слова та почуття, говорять нам про своєрідність внутрішнього світу письменниці, задля якого не потрібно окулярів, щоб зрозуміти: майстерність автора у демонстрації своєрідних вербальних перформансів пов’язана з силою авторського голосу й уяви, які інтегровані зі смисловим рівнем, значеннями і знаками.

 

«Після смерті доньки, потому, як я зрозуміла, що більше не завагітнію, я просто зʼїхала з катушок і, щиро кажучи, мені все було до фені. У Мінську є заповідні місця, і хирлявітіні, які там тиняються, наділені купою справжніх людських якостей… Не думати про своїх дітей, які ніколи не народяться, бо ці навіки замуровані в мене зароки, яких ніхо не розбудить, мені вдавалося тільки в компанії моїх люксембурзьких тіней. Там знали рецепти»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

За допомогою віртуозного володіння словом, змінюючи драматичну інтонацію на ліричну і навпаки, письменниця досягає мети – розвиває любовно-архетипічну тему своєї творчості, яка, насправді, являє собою переосмислений контекст почуттів, й нагадує про справжнє, а не придумане життя в її різно-фарбах. Причому, тональність багатьох сторінок роману – скоріше розчарування, ніж оптимізм. Але розчарування не депресивне, а конструктивне, яке штовхає головних героїв на діяльну активність, а не лікарняні страждання. Адже насправді творчість – це вербалізація без прикрас авторських особистісних смислів. 

 

«Тоді мені здавалося, що цього достатньо, щоби жити»

(Наталка Бабіна «Рибгород»)

 

Ну що ж, варто захопитися такою відвертістю автора роману «Рибгород». Це своєрідне текстове «розширення простору боротьби» між життям і любов’ю, життям і вічністю, яке спрямоване на пошук способів персоніфікації емпірики в сучасному слові, схоже на авторськи скарби, які Наталка Бабіна виборює й справляється з цим блискуче, адже її творчість не інтоксикована маловір’ям і сумнівом, які є модними або прийнятними сьогодні в сучасній літературі. От ми й прийшли до висновку. Модерація питання, яке не є простим та одношаровим, яке інтегрує не тільки сильний та самостійний архетип української жінки у житті, але й фіксує його у літературній майстерності, показало, що основними все ж при оцінці прози є не стать та наші рефлексіі щодо власної емпірики взаємовідносин стáтей, а такі показники якості прози, як ідентичні рефлексіям автора власні переживання, справжні почуття різної тональності, які викликає читання тексту автора, якісні особистісні рефлексії, наповнені мотивуючими на конструктивну діяльність сенсом, блискуча персоніфікації емпірики, перенесена в слово. Й головне, щоб не ділилося по статі: потрібно бути майстром аури любові у своїх текстах. У будь якій формі.

…Перечитала. Складно. Неоднозначно. Як і сама тема. А знаєте, я зовсім по іншому хотіла почати статтю. Навіть перший абзац наснився. Красивий такий. Романтичний. Але все гарне, після пробудження забувається, залишається в пам’яті тільки горрор. Тому й стаття про «жіночий» стиль вийшла поза шаблонами. Зовсім не «солодка». Як і проза Наталки Бабіної. 

 

Ольга Рєпіна,

м. Дніпро

 

   
© nspu.com.ua