Відео  

   

Анонси  

   

Наші партнери  

 

 

   
   

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

«Всесвіт сховався за небом

і лезо часу 

навпіл січе

цю істоту минуло майбутню»

Олександр Косенко

 «Кванти пам’яті перебираю…»

Олександр Косенко

 

Останніми роками ми зрозуміли одну малоприємну річ. Відомі закони в наш час – ще не остання інстанція. Є щось, що сильніше цих законів – це якийсь Над-закон, що керує сучасністю без нашої персональної на те згоди.

Специфічна філософія нашого стрімкого століття та безпросвітна самотність сучасної людини стали тією перешкодою, яка проводить лінію розділу між нашими бажаннями жити певним чином і нашими можливостями жити так, тобто тим, як ми живемо в дійсності.

Таке враження, наче в нас вселилася якась сутність, яка підло нашіптує на вушко: «Будь гірше, ніж ти є насправді... покажи свій темний бік... стань цинічніше й брутальніше, ніж інші... наділяй брутальними формами всі свої позитивні і людські поривання...»

А що ж є противагою цьому, запитаєте ви. Вона взагалі існує в нашому житті? На мій погляд, так, існує. І, звичайно ж, вона пов’язана із системою виховання й цінностями, які культивуються в суспільстві, істинним прогресом і цілепокладанням всієї нації. Провідниками (своєрідними камертонами) цієї інтегральної системи є люди творчі, оскільки їх інтереси пов’язані, насамперед, з тим, щоб навчити нас, своїх читачів миттєво розпізнавати фальш або перекручення істини, яку звертають в непорушні аксіоми посланці «сучасного ментального пекла». Одним із таких сучасних українських митців-камертонів є Олександр Косенко, який у своїй книзі поезій «Гартування води» майстерно піднімається над цинізмом сучасності, втілюючи в своїй творчості ідеали добра як засобу досягнення блага. Його гуманістичний раціоналізм ґрунтується на загальнолюдському постулаті любові й боротьби, яка загартовує не  тільки природне, але й найприродне  – Душу.

 

«А що, коли нагартувати душу

Може тому

І трапляються люди

З холодними лезами 

Замість очей»

 

До речі, а чому саме гартування води? На мій погляд, таке психологічне явище як ідентифікація прямо співвідноситься з назвою книги. У хімії вода всього лише прозора рідина без кольору і запаху. Але... при нормальних умовах. Змінюються умови – змінюються властивості та структура води. Вже не хочу нагадувати майже тривіальне – без води немає життя. Це аксіома. Мені здається, що автор через назву своєї книги вивів певну змістовну тезу: гартування особистості митця йде через змінені умови. Розчиняючи Добро і Зло, торкаючись «холодних лез» та переробляючи отримане від світу за допомогою творчого потенціалу, загартована вода авторської думки стає фактично провідником істини на землі.

 

«ми  лише вода

від мізерної дещиці Бога»

(«Гартування води»)

 

У віршах автора поетичної збірки немає старанно вибудуваної доказової бази абстрактного поняття добра і зла. У віршах Олександра Косенка поєднується не штучна чеснота, помножена на шаманські завивання хаотичних звуків і рядків, а рідкісне в наш час поєднання несподіваного погляду на світ і персоніфікації досвіду.

Втім, у цьому випадку, мене як критика, найбільше хвилює проблема світовідчуття, яке, переповняючи автора збірки, несе його потоком до читача. Хвилює тому, що не кожен з реципієнтів готовий бути уособленням всепоглинаючої губки щодо високоморальності автора.

 

«Що єднає їх з моєю душею

Під чиїми пальцями вона сонцеструнно

бринить

Коли я сміюся

Хто годує гіркотою мій плач

Де сила

Котра тримає над прірвою небуття»

 

Так, втім, сам автор про це, мабуть, знає, оскільки деякі його строфи просякнуті якщо не отрутою гіркоти, то сумом точно. Дійсно, в основі світовідчуття кожної людини споконвіку лежать основні правила, які важко заперечити. Але світ багатоликий та різноманітний і не тільки в генетичній площині. Область духовна також піддалася великій трансформації, і ці ментальні брили знаходяться в безперервному русі. Це завжди нагадує мені тектонічний струс геологічних формацій, які, напираючи одна на одну, протягом мільйонів років формують нові структури. Тільки є питання: а чи відведено ці мільйони років людству? Тому така тональність у віршах Олександра Косенка викликає схвалення за спробу фіксації стану камертоном душі. Фіксацію того, що тисячі пасіонаріїв намагаються довести своїми вчинками, нам, своїм співвітчизникам.

 

«Є Зло

Є Добро

Та різниця тепер несуттєва

Бо кара ПІЗНАННЯ

Коротка

Як помах крила»

 

І це не замусолені й заяложені істини, які характерні для містечкового самовпевненого розуму. Це міркування нашого сучасника з приводу того, як без пафосу й щодня потрібно будувати наше майбутнє, адекватно сприймаючи відчай і зло, які оселилися в нашому житті.

 

«Ми у життя пішли із дому

Як у святилище,

У храм!

Тепер

Нічого!

Мрійна вічність

Від горя нас не вберегла.

А ще траплялось пити відчай,

Із муки пити,

Та із зла»

(«Доніно-Кам’янка»)

 

Але є особливості текстів, які впадають в очі після перших же сторінок. Олександр Косенко пише про те, чого фактично немає в матеріальному вимірі, –  про час. Час в різних його проявах і одиницях – один з напрямних в поезії автора. Причому, автора жоден критик не зможе дорікнути за традиціоналізм у сприйнятті часу та його пролонгацію в минуле й майбутнє, у прірву небуття чи вічність, добу чи епоху. Бо є в образі часу у автора поетичної збірки «Гартування води» якийсь шарм, натяк, напівтон, які демонструють нам ще одну відмінність майстра слова. Це та впевненість (але в ній немає й тіні панібратства), з якою поет оперує цією непростою філософською категорією, описуючи психологічні стани людини і смисложиттєві одиниці людського Шляху.

 

 «мить зупинити

і всесвіт позбавити муки

з мук та ілюзій»

(«Гартування води»)

 

Уявлення про час для нього не жарт і забава, це істина, до якої,  на жаль, нас мало вчили прагнути. Автор так точно визначає витікання часу в життєвому просторі, що хочеться допомогти йому зловити час ... На жаль, це під силу тільки одній людині – самому авторові.

 

«І тим доба женеться за собою,

Що долю треба випити до дна.

Не повернути щастя ворожбою,

Бо з понеділка почалась весна»

(«Перше березня. Понеділок»)

 

Як перевірка загадки про час з’являються певні істоти, що, на думку автора, є  категорією позначення неможливого, непоєднуваного, незбутнього… Щастя? Кохання? Мрій?

 

«Примари

Химери

Фантоми

Лише пригадати

Заснули твої сторожі

Бо що зостається

Лише пригадати

Епохи по тому

ЕПОХИ ПО ТОМУ

Лиш ДУХИ

Бридкі плазуни

Укріплені в душі прокляття»

 

 

«…ще до веселок 

душі відлетять

але тому вина не тільки старість

і не знайти в минуле вороття

де мрія напина строкате сарі

летять лишень хвилини та дощі

і цілять в нас дрібниші від гороху

щоб за негоди кутатись в плащі

щоб за кохання забувать потроху»

 

Автор не прищеплює нам як ідеал приборкання почуттів або свідоме їх уникнення. Навпаки, він надає можливість упевнитися в тому, що ми часто ставимося до важливих речей, як до другорядних і випадкових… а це робить наше життя якщо не нестерпним, то непомітним або незначним для самих себе. 

 

« Я відчуваю 

Вічність на порі

Прийшла зібгати всі мої чекання

І сови обживають димарі

І кожен день приходить як востаннє

Стомився я блукать межи людей

І душу рвать

За міри

Межі

Грані

І знову ніч

І знов за нею день

Як привиди не білому екрані»

 

І десь у центрі цього «білого екрану» Самості  Автора  зливаються дві вічні категорії  –  сенс життя і час. 

 

«…будемо брести 

без душі

по межі межиствіття

щось

та напишуть на небі

дерев верховіття

щось та напишуть

для вічності то неважно

здохне іще один день як собака на сіні

певно не з тої ноги ми ступили у всесвіт…»

Ольга Рєпіна

м. Дніпропетровськ

 

   
© nspu.com.ua