«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (21)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
ПРИГОДА
Щойно те слово – одразу подих нашої давнини, до чогось не позиченого, свого: год («Як не згину, то вернуся, / через три года…»), година («Зродились ми великої години…»), згода («Де згода в сімействі…»), годиться («Мені жінка не годиться…»), пригодитися («Де народився, там і пригодився»)… Цей ряд можна продовжувати й продовжувати; щось і від себе приточити: «Трапляються пригоди й за гарної погоди»… Бо іменник «при-года» – з відтінком чогось не лише несподіваного, а й небезпечного, клопітного: «На козака пригодонька, / Козак зажурився»… Згадане ж «годитися», «не годиться» («гоже», «негоже») веде нас до відповідних термінів морально-етичної філософії античних: грец. «prépon», лат. «décet» (личить), чи «fas», «nefas» (щось згідне з приписами богів, а щось – гріховне)…
Синонімами до «пригоди» у словнику Святослава Караванського – подія, випадок, історія, приключка, інцидент, причта, притичина, придибашка, придибенція, халепа, пригодонька. Коли вже «випадок», то варто б приточити й оказію (лат. те, що випадає, падає перед нами): «…трапилася з ним така оказія»; а коли «інцидент» (лат. «incídere» – впадати у щось), то можна – й «припадок», «трафунок» (з нім.). Що ж до «халепи» (з грец.), то при нагоді згадаймо й ряд інших запозичень, що єднають нас з еллінами: «криниця», «колиба», «калабаня» (що вже казати про музику, гармонію, хори, космос, десятки й десятки інших?).
Та годі заглиблюватися в науку (що далі в ліс, то більше дров). Звернімо на житейські стежки, де так багато всіляких пригод, оказій, історій, яких мало (найдавніші, найдивовижніші – Одіссеєві). У кожного вони свої, а також – почуті з розповідей, прочитані (пригодницька література), надумані, особливо мисливцями. Мені ж, коли чую «пригода», одразу спадає на думку Горацій: він, кажуть, – на всі випадки життя, бо ж ніколи, як сам про це, не наставав описувати життя в усіх його барвах. А йдеться про оду (пісню), яку поет адресує своєму другові, «любителеві міста» Арістієві Фуску (І, 22).
Творча засада Горація – сміючись говорити правду («ridendo dicere verum»). У цій оді – всміхаючись (у сатирах поет таки сміється). «Правдою» тут – всепереможна сила любові. Аж диво бере, як поет зумів найповажніше, філософське, поєднати з грайливим, серпанковим, усміхненим, ба й легковажним: його улюбленка Лалага (звуконаслідувальне la—la…) говірлива, співуча, все щось наспівує, ля-ля-ля, як в іншій оді (І, 17) – Тіндаріда (вчувається наше тіньді-ріді-дана). На таку співучість налаштований і поет: закоханий, оспівує свою Лалагу – «легким вогнем горить».
Так він, співаючи, непомітно для себе заглибився в ліс. Тут – і пригода. Втім, послухаймо самого поета. Склав він цю поезію у нелегкій для перекладу сапфічній строфі (мова ж про любов); перекладаючи, я дуже старався (варіантів – не зрахувати), щоб тих труднощів читач не зауважив – просто читав:
Хто не чинить зла, свого щастя повен,
Нащо лук йому чи списи маврійські,
Нащо сагайдак і тягар у ньому –
Стріли маврійські?
Хай би мав брести через Сирти спечні,
Хай через Кавказ, негостинні землі,
Хай би йшов у край, де Гідасп казковий
Злизує берег.
Раз і я забрів, було, в ліс сабінський –
Про свою співав говірку Лалагу,
Раптом, бачу, – вовк, і, хоч я без зброї,
Втік він од мене.
От же був хижак! Не сплодив такого
Ні той Давна край, ті дрімучі дебрі,
Ні земля суха, що годує левів, –
Юби посілість.
Кинь мене туди, де весняний легіт
Не дихне життям, де німотна стужа,
Де край світу, ген, де Юпітер млою
Все вповиває,
Чи під ближчий жар колісниці Сонця,
Де й житла нема, – я і там Лалагу,
Сміх дзвінкий її і солодку мову
Буду любити.
Читати – неважко: зупиняємось на цезурі (паузі) посеред кожного рядка, вловлюємо подих строфи, її «зітхальну» кінцівку, ритмічно суголосну безлічі наших висловів («Ой ти, дівчи́но…», «Краю мій милий…», «Думу дума́ю»…). А щоб увійти в світ реалій географічних, історичних, збагнути, що таке єдність «форми» і «змісту», взагалі «зжитися» з незвичним, на те – посторінкові коментарі в найновішому (2024) повному виданні творів Горація. Бо це – переклад.
Сила любові тут – не в огненній, що спалює саму себе, ірраціональній пристрасній жазі, як у Катулла («Odi et amo» – люблю й ненавиджу). Це наче закоханість у красу, якою дихає Природа (для стоїків – божество); те, що вже в наші часи скаже Жорж Санд: «Любов, це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме лиш незначному числу людей». Це вміння відчувати цю красу, «Божу красу», й у найменшому листочку (Шевченко).
Шукаючи тих, хто б «відчував однією з ним душею», Горацій (Овідій, Тібулл, інші поети) марив саме такою, невіддільною від пісенного слова, «цивілізованою» любов’ю, яка не спалює, а ніжно гріє, протистоїть усякому злу. Саме через високе, не осквернене брудом пісенне слово – стежка до тієї любові, про яку Жорж Санд, наш Кобзар і наша пісня: «Ой вийди, вийди́, серце-дівчино, / Та промов до мене слово»…
Така світла любов – противага до темряви (пристрасті – «темні»), до первісної дикості, стисло кажучи, – до бездушності. Тож навіть хижак, відчуваючи щось геть йому незвичне, відступає або впокорюється, лагідніє; та й ліс перестає бути глухим. Згадаймо перейнятого любов’ю Орфея, за яким, зачаровані струнами його ліри, його співом, ступали дерева й дикі звірі… Згадаймо, це вже християнська доба, пророка Даниїла в ямі з левами: перемагає – світло. А світло – це любов, якою людина покликана дихати, як дихає, щоб жити, – повітрям…
*
Отож слово «пригода» провадить мене до Горацієвої оди. А ця, через десятиліття, – в Київ, на Лівобережну, де в одній із п’ятиповерхівок на другому поверсі – помешкання професора Андрія Олександровича Білецького, філолога за покликанням, справжнього філо-лога, який любив слово тією великою, що мала б об’єднувати людей, любов’ю до слова (були б усі люди такими «філологами» – не було б воєн).
Був він, якщо латиною, «mente velox», бистрий на думку, що не раз дивувало його приятелів, учнів. «Перекладіть, Андрію Олександровичу, ось таку фразу…» – «З якої на яку?..» – одразу ж уточнював. Почувши і фразу, й «з якої – на яку» – миттю озвучував переклад. Така ж миттєва (її не описати) й усмішка: заяснівши – враз і згасала.
Про що б не бесідували ми з Андрієм Олександровичем, розмова неодмінно заходила про Горація і, вже напевно, про оду до Лалаги. Тут усмішка професора, широка усмішка, справді вражала своєю миттєвою ясністю. Я здогадувався, що стояло за нею: геть не стрункий, з помітним черевцем і ще менше войовничий короткозорий поет (знаємо з автопортрета) – і вовчисько, що стрівся йому в глухому лісі.
Здогадуючись, я озирав безліч речей у заставленій книгами й паперами професоровій кімнаті (про це – в дописі «Колекція»), поки погляд не зупинявся на особливій «колекції» – доброму оберемку всіляких чудернацької форми дрючків (як науковий керівник чи опонент дисертацій, буваючи в різних місцевостях, Андрій Олександрович знаходив час і для прогулянок десь у гайках чи лісах, звідки й привозив ті природні «артефакти»); видно, хотів ножом увиразнювати своє бачення тих форм, та не доходили руки. Ось тоді я по-своєму відчитував професорову усмішку: любов – звісно, велика сила, але, коли прогулюєшся в лісі, добрий дрючок (у нас казали «біяк») таки не завадить…
Так-ото рік за роком, десятка за десяткою, не розлучаючись із Горацієм, захотів я переспівати ще й цю його оду. Досі я перекладав її (навіть у цьому варіанті є зміни, покращання). Захотілося, під настрій, – переспівати собі, як кажемо: поспівати собі, щось почитати собі. А ось «поперекладати собі» сказати не можна, бо праця перекладача – важка; перекладає він не собі – читачеві. Отож захотілося переспівати, а чи скласти щось своє – за мотивами.
Хто, в серці повен чистого чуття,
До світла йде, навстріч своїй любові,
Тому ніщо хвилин його життя
Не потурбує вже: любові повінь
Його підніме над усі страхи,
Просвітлений, він буде понад ними,
Усе – святковим стане навкруги,
Не нудитиме буднями нудними.
Так от і я пішов, було, у ліс,
Побрів наосліп, а душа – співала:
Лалаги милий образ в собі ніс –
Мною вона тоді владарювала,
Така вже щебетлива, що й мені
При ній, а чи без неї, щебеталось.
Порозвівалися думки сумні,
З журби в душі й осадку не осталось.
Я чув її… волосся пестив шовк…
У дебрі йшов із піснею новою.
Та враз завмер: переді мною – вовк,
За крок, а чи за два, – сягнуть рукою.
І що?.. Повім, та хто повірить в те,
Що той хижак… утік у темні хащі…
Така-то міць – те почуття святе,
Оружжя проти темних сил найкраще.
Зайве казати, що переспів хай і сподобається, та читача далеко не поведе. Переклад – вестиме; що далі, то й подобатиметься більше, бо пізнаватимемо; не тільки поета, а й добу, в якій він жив. Перифразуючи Горація, який вказував поетам-початківцям, що є запорукою справжнього вірша, можна висловитися й так: «Лиш в пізнанні – джерело й запорука справжнього щастя». Тим паче, коли пізнаємо подих минулих часів, а в них – душу людини…
