Українське видавництво Creative Women Publishing, яке спеціалізується на феміністичній літературі, нещодавно перевипустило жіночий альманах «Перший вінок», який уперше вийшов 1887 року. Його видали письменниці та громадські діячки Наталія Кобринська й Олена Пчілка. Альманах мав стати повноцінним періодичним виданням, однак цього так і не сталося.
Головна редакторка видавництва Ірина Ніколайчук в етері програми «Культура на часі» розповіла про те, як зародилася ідея перевидати альманах, яке його значення та які були виклики у роботі.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Для початку розкажіть, чому вирішили перевидати альманах?
Після початку повномасштабного вторгнення одним із видавничих трендів стало перевидання української класики, тому що з’явилася потреба не тільки знайомити світ з українським контекстом, а й розповідати світові, хто ми такі. Ми зрозуміли, що самі дуже мало знаємо про себе, про свою літературу, про свої контексти і про дуже багато різних періодів. Шкільна програма по собі лишає багато прогалин, тому видавці взялися заповнювати їх і перевидавати українську класику.
Ми в Creative Women Publishing замислилися над тим, як могли б долучитися до цього тренду. Перевидання альманаху «Перший вінок» — фактично першого українського артефакту жіночої літератури — лежало на поверхні, але чомусь ми були дуже здивовані як невелике камерне видавництво, що жодне більше видавництво з більшими потужностями до цього досі не додумалось. Почали втілювати цю ідею та анонсували перевидання у грудні 2023 року, розповідаючи про наші новинки 2024 року.
Під час роботи над перевиданням з чим виникали труднощі?
Найпершою трудністю було знайти оригінальний альманах 1887 року. Це бібліографічний раритет, їх збереглося декілька по всій Україні. Наша артдиректорка Галя Вергелес їздила до Львова в Дім Франка, де пересканувала для нашого переведення той примірник, який залишився у них.
З цим оригіналом можна ще попрацювати в бібліотеці Вернадського. Але доступ до таких книжок достатньо складний.
У нас не факсимільне видання, а репринтне — ми вносили зміни в шрифт, вичитували його. Звісно, не вносили жодних редакторських правок, намагалися зберегти тексти такими, яки вони були в оригіналі 1887 року, але репринтне видання потребує ретельнішої роботи, додаткових зусиль та залученості команди.
Чимало дискусій було щодо дизайну. Спочатку ми думали лишити його без змін, але вирішили, що раз доносимо «Перший вінок» до сучасних читачів і читачок — то маємо зробити це видання доступним та сучасним і з дизайнерської точки зору.
От, власне, 140 років тому видати 49 творів сімнадцяти письменниць — що це означало тоді?
Це означало величезну кількість роботи, величезну кількість того, що ми б назвали сьогодні «нетворкінгом».
Ідея зародилася в Наталії Кобринської з моменту створення Товариства руських жінок 1884 року — першої української жіночої організації. Минулого року святкували 140-річчя українського жіночого руху, звідти все і почалося.
Наталія Кобринська була тією людиною, яка першою сказала знамениту фразу «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу». Вона прагнула видавати жіночі твори, прагнула робити жіночі голоси в Україні почутими, але для цього жінок-авторок треба було знайти.
У цей момент до ідеї створення альманаху приєднався Іван Франко. Він, як редактор літературних журналів, дуже допоміг Наталії Кобринській з контактами авторок та познайомив з Оленою Пчілкою, давши вихід на письменниць із Наддніпрянської України, які інакше не потрапили б до альманаху. Тоді почалася співтворчість.
Те, що зараз відбувається у вордівських файлах та месенджерах, майже 150 років тому відбувалося в листах. У книжці «Ті, що творили «Перший вінок»» розказуємо про видавничий контекст та про життя 17 акторок «Першого вінка». Якби хтось взявся це екранізувати, це були б українські «Бріджертони», не менше. Там багато перепетій, достатньо складних взаємин між людьми, які в це залучалися, що накладало свої обмеження.
Напевно, основна трудність, з якою стикалися тодішні видавчині, — фінансування. Проєкт жіночого альманаху дуже багатьом на той час здавався маргінальним: з причин світогляду на часі здавалися зовсім інші теми, а тут жінки захотіли видати свій альманах про свої жіночі проблеми. Наталія Кобринська очікувала залучити фінансування зі статутного капіталу Товариства руських жінок, але так не сталося. Решта товариства розпорядилася в дуже цікавий спосіб цими коштами: купили срібну тацю для нововисвяченого єпископа.
Наталія Кобринська була в шоці. Тоді звернулася до Івана Франка, і той, звернувшись до Олени Пчілки, залучив частину її коштів на видання. Іван Франко популяризував ідею жіночого альманаху, виступав промоутером видання.
Щоби видати наклад, треба було залучити кошти. Але також треба було знайти, де його зберігати, а також потребувало додаткових зусиль розпродати наклад.
Чи можна вважати «Перший вінок» феміністичним маніфестом свого часу?
По-перше, це доводить передмова Наталії Кобринської. По-друге, кожен із цих текстів доводить це у свій спосіб.
У книжці «Ті, що творили «Перший вінок»», яка вийшла під кураторством докторки філологічних наук, дослідниці жіночої історії Алли Швець, ми докладніше розповідаємо про особистий контекст життя кожної з авторок. Кожна з авторок вносить свою частину жіночого досвіду, жіночого голосу, жіночих проблем, про які не говорили до того часу. Часто це проблеми тих верств населення, до яких не сягала висока освіченість, інтелігенція. Зокрема, тут є текст неписьменної авторки Катерини Довбанчукової, яка надиктувала свій текст про життя селянок, про обряди, пов’язані з жіночим досвідом. Так він потрапив до альманаху.
Як видання «Перший вінок» вплинуло на життя жінок тоді?
Хотілося би сказати, що воно справило фурор і величезний вплив, але, на жаль, так не сталося. Його уявляли як масове видання: альманах, що буде доступний для всіх, хто має можливість прочитати. Але поставали перед труднощами з розповсюдженням альманаху. Частина накладу лишилася лежати. Тому «Другий вінок», на який Наталія Кобринська навіть вже зібрала тексти, так і не побачив світ. Іван Франко, який до останнього відстоював потребу жіночого альманаху, ідею «Другого вінка» не підтримав.
Це стало дуже великим ударом для Наталії Кобринської: вона так і не знайшла шансу видати «Другий вінок» і зробити альманах повноцінним періодичним виданням, яке б публікувало жіночі художні тексти, жіночу поезію, жіночі етнографічні розвідки, наукові розвідки.
Чи існує ця друга частина «Вінка»? Чи це просто спогади? Можливо, є якісь матеріали, які можна було б зараз видати частково?
Частина цих текстів була втрачена. Списки текстів дуже важко відновити, тому що це листування, яке так само фрагментарне, частково загублене. Щоб втілити цю ідею в життя, варто дуже заглибитись в архіви, що є дуже хорошою ідеєю. Ми не замислювалися над цим у нашому видавництві.
Наскільки «Перший вінок» актуальний зараз, чому він потрібен українському суспільству?
Передусім тому, що це перший дуже яскравий артефакт власне української феміністичної ідеї, що ще раз доводить, що фемінізм не є нав’язаною цінністю для України, що він розвивався паралельно, а часто і випереджаючи європейський фемінізм. Це питома українська цінність, яка зародилася в українському жіночому колі з тих цінностей, з того світогляду, носіями яких ми є як українці, як нація.
Другий момент — це те, що тексти свого часу не отримали належної ні літературознавчої, ні читацької уваги. Ми переживали про те, що може бути якийсь бар’єр, наприклад мовний або світоглядний, тому що пройшло 137 років. Цю літературу може бути складнувато читати широкому загалу, але ми помилялися. Успіх, який мають перевидання класики, які виходять цілими серіями в різних видавництвах, довів нам це. Те, наскільки популярним є перевидання «Вінка», і наскільки активно його читають, довело нам це ще раз.
Українська літературна жіноча традиція з огляду на низку історичних причин містить багато білих плям, містить багато перерваностей. Яку літературу ми мали б, якби не 1937 рік? Яку літературу ми мали б, якби в таборах не загинув Василь Стус? Це були б літературні школи, яких ми були позбавлені. З жіночою літературною традицією ситуація ще в рази гірша.
Нашим покликанням як видавництва ми бачимо відновлення цієї традиції та заповнення прогалин. Завдяки традиції, переданню досвіду, ми маємо величезний столітній багаж напрацьованих культурних цінностей, напрацьованих контекстів і напрацьованих абсолютно живих та яскравих свідчень того, що українська література — це європейська, повнокровна, повноцінна література. Всі цінності, які близькі західному світу, питомі для нас.
