Авторка надихалася «Алісою в Країні Див» Льюїса Керрола, тож її книга — подорож Країною Див, іноді доведена до абсурду. Це історія про дружбу і розлуку, пам’ять і забуття, війну і все, що вона приносить та забирає.
Анастасія Никифорова разом із видавництвом «#Книголав» для Суспільне Культура запрошує у цікаву, а іноді до жаху реалістичну мандрівку книгою «Упіймати кролика».
Початок: стрибайте в нору за білим кроликом
Сару затягує в нору проти її волі. Вона виїхала з Боснії, як тільки закінчила університет. І робила все, щоб туди не повернутися — вступила на магістерську програму в Дубліні, знайшла хлопця, роботу, вирощує авокадо в горщику, не спілкується з родиною, не говорить рідною мовою. Але Лейла руйнує 12 років намагань не згадувати «дім» одним-єдиним дзвінком.
Вони були найкращими подругами, разом складалися в щось єдине й цілісне — Сара-з-Лейлою. Розлука знищила колись глибоке переконання, що це триватиме вічно. Проте щось сталося ще до цього. Щось у спогадах Сари, які вона так відштовхує. Та так продовжуватися не може, бо голос подруги з телефона просить її повернутися. Лейла каже, що її брат мешкає у Відні. Він зник під час Боснійської війни, всі вважали його мертвим, окрім дівчат. Армін був першим коханням Сари, вона й Лейла понад усе прагнуть його відшукати. Сара вирішує стрибнути в нору на пошуки білого кролика, але він не залишиться головним героєм і рушієм оповіді. Історія — в руках Сари, а всю її увагу полонила Лейла.
Чи можна склеїти те, що розбилося? Чи може триденна поїздка автомобілем компенсувати 12 років відсутності? Сара приїжджає до Мостара, задає в навігаторі маршрут до Відня, готується до подорожі батьківщиною, і водночас власними спогадами, які бувають дуже оманливими.
Жінка їде крізь свої перші спогади про Лейлу: уроки за однією партою, як вони разом купили білого кроля, а згодом його ховали, як отримали перший сексуальний досвід, грали у відгадування цитат із книжок, викликали духів, разом приховували таємниці одна одної. Але Сара — ненадійна оповідачка, Лейла пам’ятає все зовсім по-іншому. Згадувати спогади — це як ходити по тонкому льоду на озері взимку й дивитися крізь маленьку тріщину на воду. Каламутну, мінливу й недоступну.
Продовження: невидимі травми війни
Для Сари повернутися в Боснію — те саме, що звалитися в Країну Див. І завітати на Божевільне чаювання, тільки годинник зупинився не на шостій вечора, а на 1992–1995 роках.
Боснійська війна. 100 тисяч загиблих, геноцид мирного населення, майже половина мешканців змушені покинути домівки. Це призвело до колективної травми, яка замовчується, наче щось неважливе, але впливає на кожен аспект життя громадян і громадянок. Суспільство залишилося розділеним. Найперше вас ідентифікують — ви боснійці-мусульмани, православні серби чи католики хорвати. У Боснії три президенти (відповідно трьох національностей), різні свята, етнічна сегрегація.
Можна оминати й не згадувати війну, але це не означає, що її не існувало, що вона не залишила глибоких шрамів. Чеширський кіт сказав: «Ми тут усі божевільні: і я, і ти». Є речі, які діти не розуміють, але, вирісши, все одно зберігають їх як частину культурного коду (і травми). А є такі, які розуміють краще за дорослих.
Війна застигла, залишилася повсюди. У старих пам’ятниках, які зовсім не поважають, на які клеять жуйки, на яких вчаться цілуватися… Але міцніше вона засідає у свідомості: буде передаватися з покоління в покоління, виражатися в дрібних повсякденних діях, давати про себе знати в найнеочікуваніші моменти, згадуватися тоді, коли начебто треба радіти.
Лейла й Сара були дітьми, коли війна тривала, але вона не щадить своїх жертв. Вона приходить і змінює життя назавжди. Вона забрала Арміна. Війна залишиться з ними.
Закінчення: руйнування, відродження й знову руйнування
Наскільки мало ми знаємо навіть про тих, хто нам найближчі? Ми ніколи не зможемо зрозуміти когось повністю — весь біль, думки, історію. А люди постійно змінюються.
Дублін і Мостар розділяє 2479 кілометрів, але справжньою прірвою між ними виявилася сутність дружби героїнь. Вони були зв’язані, не могли існувати одна без одної, але одночасно були занадто різні. Лейла дуже імпульсивна, безвідповідальна, безсоромна, ніколи не думає про наслідки. Сара хоче все контролювати, бути в усьому найкращою, намагається подобатися людям, підлаштовуватися під них.
Дитяча прив’язаність переросла в залежність. Вони постійно вели маленькі битви «хто краще». Сара заздрила, не розуміючи своїх привілеїв. Вона сербка в районі, де переважно живуть серби, її тато — поліціянт, вона ніколи собі ні в чому не відмовляла, не голодувала, не була об’єктом булінгу. Лейла — боснійка й мусульманка з небагатої родини, чия етнічність та релігія ставлять під загрозу її життя. Ще в дитинстві вона змінила ім’я й прізвище на більш православні: з Лейли Бегич на Лелу Берич. Згодом фарбує волосся, носить кольорові лінзи, інакше вдягається, щоб не видати, ким вона є. Але насправді, на відміну від Сари, вона нічого у своєму житті не обирає.
Сара ж настільки боїться втратити подругу, що їде геть першою. Але магія Лейли працює навіть через стільки років: Сара повертається до неї за першого ж прохання. Хоча вони обидві роз’їхалися, створили нові версії себе, стали іншими людьми, їхня зустріч — можливість повернутися в минуле й хоч трохи побути собою. Без ідеально вибудуваних образів солідної європейки чи боснійки-бунтівниці. Вони вирушали, щоб знайти Арміна, але можуть знайти тільки одна одну. Вони можуть тікати, але знають, що Боснія ніколи їх не відпустить. Звідси неможливо втекти. Вона залишається з тобою як минуле, теперішнє і майбутнє, навіть якщо ти цього не хочеш.
