“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Героїчний епос давньої Русі зазвичай ототожнюють із героїчними колядками (зокрема, про похід києворуського князя на Царгород) та билинами (збереженими на півночі в русифікованому вигляді) – але це далеко не вичерпне розуміння. Найважливіші тексти музичного героїко-епічного жанру зафіксовані літописами (іноді у видозміненому вигляді, через що підлягають реконструкції).
Іван Франко (стаття «Найстарші традиції Київської землі») обстоює думку про те, що «Початкова часть нашого найстаршого літопису… містить ряд поетичних переказів, який можна вважати місцевою традицією Київської землі, списаною в віршованій формі коло половини ХІ в. на основі давніших переказів із VIII–Х вв., що, може, й первісно, для пам’яті при усній передачі, мали вже віршовану форму». В іншій праці «Причинки до критики джерел деяких староруських пам’яток» Франко поділяє найдавніше українське літописне зведення («Повість врем’яних літ») на чотири композиційні частини:
до смерті Святослава Хороброго в 972 р. – епічний період (наголошено на відмінностях літописної художньої оповіді від документальної, зокрема, на прикладах подорожі Ольги до Царгорода та походів Святослава, описаних і візантійськими джерелами);
до смерті Володимира Великого в 1015 р.;
до смерті Всеволода в 1093 р.;
до вокняжіння в Києві Володимира Мономаха в 1113 р.
Володимир Великий, упорядкувавши в 980 р. язичницький пантеон, міг упорядкувати й усно-епічне літописання.
За попередніми поглядами (Іван Франко, Василь Яременко), літописна поезія – нерівноскладова та неримована, але з уніфікованими початками рядка (як біблійна ритмічна проза: І сказав Бог… І сталося так). За нашою моделлю, літописна поезія – і рівноскладова (зорієнтована насамперед на восьмискладниик – чотиристопний хорей), і римована (але без уваги до кількості складів після останнього наголошеного – римованого – складу в кінці рядка), що не виключає й початкових рим. Збережені літописами поетичні тексти дозволяють виділити три жанри – слави-славні князям, плачі-думи за загиблими князями-воїнами та пісні про походи й битви.
Уславлення князів-героїв
Слава князям-засновникам Києва
(реконструкція)
*Се же суть имена
къняземъ Кыєвьскымъ
къняжившимъ въ Кыєвє
до избитья Батыєва.
*И быша брата триє
єдиному имя Кыи
а другому Щекъ
а третьєму Хоривъ
и сестра ихъ Лыбідь.
И сідяше Кыи на гόрі
къді ныні оувозъ <*възвозъ> Бόричевъ
а Щекъ сідяше на горі
къді ныні Щековица
а Хоривъ на третьєй горі
от него же Хоривıца.
И сътвориша себє грáдокъ
въ имя старіишаго брата
и нарькоша и Кыєвъ.
И бяше около града
лісъ и боръ велии
и бяху ловяще звіриє.
Бяхуть бо мудрі й съмыслени,
нарицахуться Поляне.
от нихъ же суть Кыяне
и до сего дьни.
Слава Олегові Віщому та Ігореві Старому
(Воскресенський літопис під 862 р., без реконструкції)
Возрастшу же Игореви,
и бысть храборъ и мудръ;
и бысть у него воевода,
именемъ Олегъ,
мужь мудръ и храборъ.
Слава Святославові Хороброму
(реконструкція)
*Легъко ходя акы пардусъ,
воины мъногы творяше,
возъ по собі не возяше,
ни котьла ни мясъ варя[ше],
но по тонъку изрізавъ[ше],
конину ли, звірину ли,
на угльхъ испекъ <їдяше>,
ни шатьра [не] имяше,
нъ подъкладъ постьлавъ[ше],
а седьло въ головахъ (главахъ),
посылаше къ странамъ,
[рькучи]: хочю на вы идти.
Слава Володимирові Великому
(реконструкція)
*Нача къняжити Владимúръ
въ Кыеві городі одинъ,
и постави кумиры…
въні двора теремьна
Перуна деревяна,
а глава (его) серебряна…
Цей текст нагадує
а) відоме місце з «Ходіння Богородиці по муках», наявне в перекладі, але відсутнє в оригіналі:
все богы прозваша,
солнце и місяць,
землю и водоу,
звіри и гады,
тосетьне
и человіцьска имена
та оутрие Трояна
Хърса, Велеса, Перуна
на богы обратиша,
б) графіто Києво-Софійського собору, де бачать силабічний вірш:
Олтаръ пломяны,
А церквы ледяна…
Слава Володимирові Мономаху
(реконструкція за Галицько-Волинським літописом під 1201 р. – можливо, уривок зі «Слова о полку Ігореві»)
Півъше давьню Мономаху,
пивъшю Донъ златомъ шоломомъ,
бивъшю поганы Полόвьцы,
загънавъшю Измаилтяны,
окаяньны Агаряны,
за Желізны за Ворота,
изгънавъшю въ Обезъ Отрόка
и възємшю ихъ землю вьсю.
По Володимерє съымрьти
оставъшю у Сырьчана
гудьцю одину Орéви
посъла ú въ Обезы река:
Въладимеръ умерлъ єсть,
а въратися мои брате,
поиди въ землю свою,
молви же єму словéса,
пои пісни Половьичьскы.
Оже ти не въсхочеть,
даи єму поухати
зелья именемь євшанъ.
Оному же не въсхотивъшю
въ землю свою въратитися
ни съывіта послушати
и зельє єму (въ)дасть.
Оному же объухавъшю
и въсплакавъшю рьиче:
«луче въ свої землі лечи,
неже въ чюжі славьну быти».
И приде въ отьчю землю.
Отъ него бысть Коньчяку зълу,
йже пішь ходя сънесе Сулу,
котьлъ нося на плечеву.
Слава Романові Мстиславовичу Галицькому
(реконструкція)
*устремилъ бо ся бяше
на половьцы яко и левъ,
сердитъ же бысть яко и рысь…
храборъ бо бяко и туръ.
Слава Данилові та Василькові Романовичам
*Піснь славьну пояху има,
Богови помогъшу има.
И придоста съ славою
въ землю свою,
наследивше путь отьця своего
великого кънязя Романа.
Літописна пісня про Ігорів похід на половців
Для реконструкції використано оповідь про похід Ігоря на половців за Єрмолаївським списком Іпатіївського літопису.
*Въ тотъ же годъ
Святъславичь Игóрь, вънукъ Ольгóвъ,
поєха йзъ Новагóрода
(місяца априля въ 13 день), (во вторникъ – Іпат.)
поимя съ собою брата
Вьсеволода исъ Трубчьска
и Святъслава Ольгóвича,
сыновьця своєго
з Рыльска города,
и Володимера, сына своего,
с Путивля города,
и ў Ярослава испроси
помочь Олстина Олексúча
Прохорова вънука
с ковуи с черніговскими
(явна паралель до съ черніговскими былями «Слова»!).
И тако идяху тихо,
събираючи дружину.
Бяху бо в нихъ и кони
вельми тучьны.
Идущимъ же имъ къ Доньцу
въ вечернюю годину,
Игорь же възрі на небесе
й виді солнце, яко місяцъ,
рече бояром своим
и дружині своей <…>
Плачі-думи про загибель
князів-воїнів
Плач за Аскольдом і Диром
(реконструкція за Воскресенським літописом під 882 р.)
*и несъше єго на холмъ,
и погребоша Асколда,
еже Угорьское,
идіже есть дворъ Олминъ,
на томь холмі постави Олма
церковъ святаго Николу,
а Дира могыла úна –
за святою Ириною.
Плач за Олегом Віщим
(реконструкція за Іпатіївським літописом та Новгородським 1-м літописом молодшого зведення:)
*Иде Олегъ к Новугороду,
и оттуда въ Ладогу.
И уклюну змія въ ногу,
и съ того погыбе;
есть и могыла єго
въ Ладозі (Кыєві?) гόродє
и до сегό дьни,
словеть могыла Ольгόва.
(Устюзьке літописне зведення, без реконструкції:)
Сей же Ольег къняживъ лєтъ
тридцать триє, и умьре,
змиемь ўяденъ, йдя йсъ Царьграда,
прешедъ море, пойде полемь
на коніх.
Преже сихъ літъ призъва Ольигъ
волхъвы своя и глаголе:
«скажите ми, что смерть моя?»
Они же ріша: «смерть твоя
от твоего мила коня».
Бе же у Ольга конь любимь,
всегда же їздяше на немь.
И велі отрокомь своимь,
да изведше его (далече) в поле,
и отсікуть главу его,
и поверъгуть ú самого
звірямь земьнымь
и пътицамь небесьнымь.
Идя отъ Царьграда полемь,
и наїха главу суху,
и рече боляромь своимь:
«солъгаша ми волсъви наша;
въ Киевъ побью волхвы,
яко изъгубиша милово коня».
И сълізъ съ коня своего,
хотя възяти и лобъзати ю,
понеже съжалися по немъ;
и изыде изъ главы змий
и уязви Ольга въ ногу
по словеси волховъ его,
ему же прорекоша умьрети
от своего любимаго коня.
и разболєвъсє и умьре;
и есть могыла его
в Ладозі городі,
слове могыла Ольгова
и до сего дьни.
Плач за Ігорем Старим
(реконструкція)
*и не послуша ихъ Игόрь
и (ис)шєдъшє изъ гόрода
Ис Коростєня Древляне,
и ўбиша кънязя Игόря
и дружину вьсю єго
бі бо ихъ немъного.
и погрєбєнъ бысть Игόрь
и єсть могыла єго
оу Коростиня гόрода
въ Деревіхъ и до сегό дьни.
Радикальніша реконструкція дає досконаліший текст:
*И / погыблъ / єсть / Игόрь,
И / могыла / сьдісь / єго
У Коръстіня города
Въ землі Древьсті до сегό дьни.
Закінчення плачу за Ігорем Старим явно взороване на закінчення плачу за Олегом Віщим – за явної близькості літописних оповідей про завершення їхніх князювань. Очевидно, може йтися не тільки про стандартність описів князівських біографій (як пізніше – християнських житій), а й про ритуалізованість самого життя язичницьких князів, що не виключає ритуального принесення і Олега, й Ігоря в жертву відповідно до моделі вбивства старого сакрального царя Дж.Дж. Фрейзера.
Плач за Святославом Хоробрим
(реконструкція)
*Пойди около на коніхъ –
Печенізи въ порозіхъ.
и не послуша Святославъ
и поиде въ лáдияхъ.
посълаша Переяслáвци
къ Печенігомъ глаголячи:
идеть Святославъ въ Русь,
въземъ иміньє мъного у Грікъ .
и има бєщисленъ полонъ.
а с дружины (воискомь?) маломъ.
слышавше же Печенізи,
и заступиша порогы.
приде Святославъ къ порогомъ –
не бі лзі пройти пороговъ.
ста зимовать въ Білобрежьи.
нє бі въ нихъ брашьна…
Приде Святославъ в порогы.
и нападє на ня ворогъ
Куря кънязь Пєченєжьскыи.
и убиша Святослава,
и възяша єго глáву,
и во лбі зділаша чашю .
и лобъ єго оковавъше…
Плач за Олегом Деревлянським, братом Володимира Великого
(реконструкція:)
*И погребоша єгó
на місті у гóрода,
зовомаго Въручьєгó;
єсть могыла єгó
у Въручьєго гóрода
въ Деревіхъ и до сегó дьне.
Моделлю плачу явно слугував плач за Ігорем Старим. Щодо фоностилістики звернімо увагу на римування близькозвучних іє – іе
(у Въручієго – въ Деревіехъ).
Плач за Мстиславом Хоробрим
(реконструкція за Іпатіївським літописом під 1034 р.)
*Бі же Мьистúславъ дебелъ тіломъ,
чьрмьнъ ликомъ, съ очи великома,
храбръ на ратú и милостúвъ,
любяше дружину повелику,
иміния не щадяше,
ядіния не браняше.
Рима Мьистúславъ – тіломъ промовисто засвідчує українське прочитання ятя. Звукова організація помітно складніша за попередні плачі й засвідчує розвиток поетичної техніки. Можливо, це Боянова пісня.
Плач за батьком Ігоря Новгород-Сіверського Святославом Ольговичем
(під 1164 р., наша реконструкція)
*Ольгъ їха къ Чьрнігόву
Не заста отьця живогό,
Таишя бо съмьрть єго
До приїзда Ольгόва.
Тут наголошення виразно поетичне, пісню організовано подібно до плачів за Олегом Віщим, Ігорем Старим та Олегом Деревлянським (стилістику епічної традиції збережено впродовж двох століть!). Згаданий Олег – старший брат Ігоря Новогород-Сіверського.
Плач за Володимиром Глібовичем Переяславським –
перша літописна згадка назви Україна
(реконструкція за Київським літописом під 1187 р.)
*на томъ поути разбόліся
кънязь Володимеръ Глібόвичь
тяжькою бόлістию
єю же сконьчася…
и по немь плáкашася
вси переяслáвьци…
О немъ же Украина
мьного (немало?) постона
Плач за буй-туром Всеволодом братом Ігоря Святославовича Новгород-Сіверського
(реконструкція:)
*Въ тотъ же годъ въ Олгόвичехъ
преставися кънязь Всеволодъ
Святославичь братъ Игόревъ.
И спрятавше тіло єгό
вься братья въ[о] Олгόвичехъ
съ великою честию
и съ плачемь и рыданиемь
понеже бо въ Олговичехъ
вьсихъ рожаємъ удáліє
и възрастомъ и добротою
и можьственою доблестью.
Інші зразки героїчного епосу
в літописанні
Похід Ігоря Старого
на Царгород
(без реконструкції:)
Се слышавъ царь [*Грьцкы]
посла ик Игόреви
лутьшиии бόяры
моля и глагόля.
Сутичка Ігоря Старого
з деревлянами
(без реконструкції:)
И ріша дружина Игореви:
Се далъ єси єдиному (мужеви) мъного;
отроци Свєнельжи
изоділися суть оружьемъ
и порты, а мы нази.
Да поиди, княже…
И приспє осень,
и нача мыслить на деревляны,
хотя примыслити (*яти?) болшую дань…
И послаша къ нему глаголюще:
Почто идеши опять?
Поималъ єси всю дань!
И не послуша ихъ Игорь.
И шедше изъ города
Искоростєня древляне
убиша Игоря
и дружину єго.
Перемога княгині Ольги над деревлянським князем Малом
(реконструкція за літописцем Переяславля Північного)
*Кънязю весельє творящу
къ браку и сонъ чясто зряше
(Деревлянскии) Малъ князь:
се пришедъ Ольга даяше
пръты многоценьны чьрв[м?]ены
вси жемчюгомъ иссаждены
й одіяла єму чръны
съ узоры зелеными
и лоди, въ нихъ же несенымъ
быти, смольны.
Тут використано монорим (усі рядки мають ту саму риму з урахуванням носового звучання юсів) як особливий засіб гармонізації словесно-музичного твору.
Перемога отрока-кожум’яки над велетнем-печенігом
(реконструкція за літописом під 992 р.)
*Ніту ли такаго мужа,
иже бы ся ялъ съ печеніжиномь
(можлива вимова йже бы сь ялъ съ печеніжиномь)?
Й не обріте ся никъдеже.
Приїхаша печенізи
приведоша свои мужь…
Поча Володиміръ тýжити…
Приде старъ мужь къ кънязю
И рече єму: Къняже…
И придоша печенізи
почаша зъвати: Ні ли мужа…
Тут так само використано монорим.
Лиственська битва 1024 р.
(реконструкція)
*и бысть січа зъла и сильна,
и посвітяше мъылнья,
и блисташася оружья,
и бі (бысть?) великая грόза.
Бачимо монорими на початку й наприкінці рядків. Звукова організація нагадує плач за Мстиславом – можливо, літопис цитує уривки з епосу про нього. Поетика також нагадує «Слово», де згадані співи Бояна Мстиславові. Очевидно, це ще один уривок із Боянового епосу.
Похід князя Ярополка на половців
(Лаврентіївський літопис під 1116 р., без реконструкції:)
Въ томъ же літі Ярополкъ
ходи на землю Половьчьску
къ ріці зъвоміи Донъ
и ту възе многъ полонъ
и городы Половьчскы,
Галинъ, Чешюевъ и Сугровъ.
Фоностилістика нагадує усно-епічний опис Ігоревого походу на половців, цитованого Іпатіївським літописом.
Угорський полководець, переможений Руссю
(реконструкція за Іпатіївським літописом під 1217 р.)
*Выиде Филя, древле гордъ,
объяти землю и море,
съ мьногими <свои> Угры,
«єдинъ камень», говоривъшю,
избиваєть горньцевъ мъного»,
слово друго рекъшю гордо:
«мечь остръ, конь борзъ – мъного ворогъ».
Усі рядки пов’язані моноримом.
Датування, мова, поетика
Відповідно до моделі виникнення українських народних дум як первісно плачів-слав за загиблими героями (а також до билинного вислову славу поють на позначення загибелі навіть негативного героя – наприклад, Соловію славу поють), можна припускати виникнення зафіксованої літописами усно-епічної поезії так само по свіжих слідах. Те саме стосується слав-славнів князям та поетичних описів походів. Вершинним прикладом є «Слово про Ігорів похід» – оспівування тих подій за короткий час перестало бути політично актуальним (змінилися князі, а згодом настала монгольська навала).
Звернімо увагу на літописний виклад легенди про відвідання Київських гір апостолом Андрієм – реконструйовано поетичну форму не тільки з єдинопочатками-анафорами (И въсхоті… И приде… И оттолі – Іван Франко), а із рівноскладовими віршами та римованими закінченнями рядків:
*Видите ли горы сия?
На сихъ горахъ въссияє
Божия благόдать,
Имать быти великъ городъ…
И въсшедъ на горы сия,
И благослови я…
И съ сея гόры слізе,
Йдеже бысть Кыєвъ посліже,
И пойде по Дъніпру гόрі,
И прииде въ Словены къ морю,
Идеже ныні Новъгόродъ… (реконструкція наша; тут ідеться про озеро Волхов, яке могли називати морем – порівняймо море-озеро в оповіді про Ігорів похід).
Тема цього уривка поетичного епосу – явно християнська. Іван Франко у статті «Найстарші традиції Київської землі» датує виникнення легенди часом до князювання Володимира Великого («коли варязький шлях був іще безпечний і не перегороджений степовими ордами» – апостол Андрій мандрує від устя Дніпра). З другого боку, археологія датує початки Новгорода 930-ми роками (хоча готський історик Йорнанд-Йордан описує місто Новієтунум «Новгород» за кілька століть до того і словами, дуже подібними до літописного опису заснування Новгорода). Сказане дозволяє датувати епос про подорож Андрія Х століттям – тим самим часом датуємо й епоси про Олега Віщого, Ігоря Старого та Святослава Хороброго. Це було, очевидно, усно-епічне поетичне літописання, хоч і не цілком язичницьке, але ще до значного поширення християнства та кирило-мефодіївського письма.
Інша датувальна ознака – церковнослов’янські (неповноголосні) форми, закріплені римами: грáдокъ – брата (слава засновникам Києва), постьлавъ[ше] – въ главахъ (слава Святославові Хороброму), Святославъ – въ лáдияхъ – Переяслáвци, въ Білобрежьи – брашьна, Святослава – глáву (плач за Святославом Хоробрим). Однак і в цитованих піснях давньоукраїнські (повноголосні) форми значно переважають церковнослов’янські (неповноголосні), а деякі пісні взагалі не містять церковнослов’янських форм. Це означає, що неповноголосні форми – лише художній засіб (можливо, ознака «високого стилю»). Наявність таких форм варто пов’язати з присутністю в Києві болгар-християн, можливою в різні часи від Олега до Володимира. Болгари могли виконувати роль посередників між Руссю і Візантією (назви Дніпрових порогів у Костянтина Багрянородного в середині Х ст. мають окремі болгарські риси). Оцінюючи дискусійну версію про Бояна як болгарського співця, слід мати на увазі відсутність у тогочасній болгарській літературі світської тематики. Але молодші діти Володимира Великого Борис і Гліб дістали християнські імена тогочасних болгарських правителів Романа і Давида.
Літописання репрезентує ту саму епічну традицію, що й «Слово про Ігорів похід» – варто відзначити початок оповіді «Повісті врем’яних літ» в обох редакціях (Се начнемь повість сию) та літописні рядки про Двину (И нарекоша ся Полочане рікы ради, яже втечеть въ Двину именемъ Полота; А Двина изъ того же ліса потечеть), близькі до тексту «Слова».
Загальними рисами літописної поезії є використання римованих рівноскладових (еквісилабічних) рядків із тяжінням до цільнослівних рим із численними асонансами й алітераціями, однак із меншою вагою в римованих словах звуків, розташованих після наголошеного складу. Можна виділити дві фоностилістичні течії – одна («загальноепічна») зорієнтована на «зовнішні» (прикінцеві) рими (більшість досліджених текстів – від епосу про засновників Києва до віршованої літописної оповіді про похід 1185 р. на половців), інша (насамперед опис Лиственської битви та плач за Мстиславом як можливі залишки епосу про Мстислава Хороброго, можливо, належного Боянові) фонетично складніша, з «внутрішніми» й точнішими римами, звуковою організацією ближча до «Слова про Ігорів похід» (автор якого взорувався на Боянів епос).
Епос полян і етнічна самосвідомість
Зафіксований раннім літописанням епос – виразно полянський. Про це свідчить насамперед поетична оповідь про заснування Києва, записана, на думку Івана Франка (стаття «Найстарші традиції Київської землі»), «десь у початку ХІ в.» (або й наприкінці Х ст., у перші роки князювання Володимира Великого), що становить «найстаршу місцеву сагу, первісно зложену віршами». Епічна пісня містить такі рядки: Бяхуть бо мудри и смыслени, // И нарицаху ся Поляне, // От нихъ же суть Поляне // Кияне и до сего дни. // (…) И по сеи братьи // почаша дѣржати // Родъ ихъ княжениє в Поляхъ. Ужите тут слово держати, спільнокореневе з держава, означає «владарювати, правити». Пісня утверджує тяглість полянського князівського (первісно – вождівського) правління від засновників Києва. Легенда про Кия та його братів збереглась у трьох варіантах – слов’янському («Повість врем’яних літ»), іранському – скіфо-сарматському (вірменський літопис) та германському – гото-скандинавському (готський історик Йорнанд-Йордан), що віддзеркалює взаємодію слов’ян (пізніх праслов’ян), сарматів та готів на Київщині у ІІ-IV століттях н.е. – саме цього періоду має сягати легенда про трьох братів та сестру. Від тих самих сарматів походить і назва Русь (іранське рухс «світлий»). Нарешті, назву племінного союзу поляни літопис виводить від полів, хоча на Київщині – ліси та гори. Її можна пов’язати з карпатськими полонинами та болгарськими горами Стара Планина, але також – із легендарним сином Скіфа на ім’я Пал, від якого походило плем’я палеїв. Варіант цієї назви – спали або спалеї. Не виключено, що поляни – слов’янське переосмислення сарматської назви. Варто згадати й сакральну династію перших іранських царів – Кеянідів.
Розвій епосу тривав і в часи аварського поневолення слов’ян близько середини VI – початку VII століть. (Важливо підкреслити розташування в літописі сюжету про аварів після сюжету про Кия, що дозволяє уточнити датування). Зі слів літопису (Но веляше вопрячи 3 или 4 или 5 женъ в телігу, И повести Обрина. И тако мучаху Дулібы. Бяху бо Обри тіломъ велиці, А умомъ горди) можемо реконструювати фрагмент епосу: Но въпрягъши женъ в телігу, // тако мучаху Дулібы. // Бяху Обри умомъ горди, // а тілесами велиці.
Традиція усно-епічної історії жила й наприкінці ІХ століття. Під 898 роком літопис фіксує повідомлення про мирне проходження угорців: Їдоша Оугре мимо Києвъ горою єже ся зоветь ныні Оугорьскоє. Звідси можемо реконструювати *Идоша Угре гόрою // мимо Кыєва города // єже ныні Угорьскоє (ритміка та сама, що й в оповіді про засновників Києва). Пізніше тут був похований Аскольд (Осколд), а місцевість цю називали і Угорське, і Олмин двір (на честь угорського вождя Олмоша, чия ставка могла бути тимчасово розташована тут), і Аскольдова могила. Припускають, що тут була і резиденція Аскольда, як у середині ХІІ ст. – великого князя Київського Ізяслава Мстиславича.
У літописі серед племен Русі поляни названі першими. І далі першими описані полянські звичаї, протиставлені деревлянським, радимицьким, в’ятицьким, сіверським, кривицьким. З літописних рядків
(А Радимичи и Вятичи и Сіверо Одинъ обычаи имяху: Живяху в лісі, якоже всякыи звірь) можемо реконструювати епічні рядки: А Вятичи и Сівери // Живяху яко звіриє. Такі грубі інвективи можна датувати часом перед консолідацією давньоукраїнських племен у межах Русі Х ст. Адже вже наступні сторінки літопису засвідчують перехід від осмислення розділених слов’янських племен до нової єдності – великої давньоукраїнської держави під назвою Русь, Руська земля, ядром якої виступали Київське, Чернігівське та Переяславське князівства, чиї землі доходили до місця розташування москви (котрої тоді і близько не існувало).
Літопис засвідчує три етапи історії державності з центром у Києві – епоха Кия та його нащадків, доба Аскольда і Діра та часи Олега, Ігоря та їхніх нащадків, й усі ці три етапи закріплені відомим із літопису давньоукраїнським усним героїчним епосом.
Отже, поляни виводили себе і своє племінне княжіння (вождівство) з київської археологічної культури пізніх праслов’ян, де сформувалася легенда про народження Києва. Після розділення в V столітті праслов’янської єдності існували дві гілки слов’ян, іще доволі близькі між собою мовно, – західні (пов’язані з празько-корчацькою археологічною культурою) та східно-південні (пов’язані з пеньківською та колочинською археологічними культурами). Спільність племінних назв поляни для України і Польщі, а сіверяни для України і Болгарії підтверджує версію сучасного археолога Олексія Комара про формування волинцівської культури сіверян на основі пеньківської. З другого боку, за новітньою концепцією мовотворення Олександра Царука українська мова посідає проміжне становище між західними і східними слов’янськими, будучи за сукупністю рис ближчою до перших. Це цілковито відповідає походженню лука-райковецької археологічної культури від празько-корчацької. Північні (новгородські) слов’яни, антропологічно пов’язані з балтійськими, до примусової московізації також репрезентували західну гілку слов’ян – псковсько-новгородські говірки від часів Київської Русі демонструють виразні паралелі з західнослов’янськими й українською мовами. Є й археологічні свідчення зв’язку Новгорода з західними (полабськими, поморськими, балтійськими) слов’янами, що корелює з версією про запрошення на Русь не скандинавів, а балтійських слов’ян племені вагрів (переосмислених як варягів під скандинавським упливом), гілки ободритів (імена ободритських князів уживали й у Новгороді). Столицею вагрів було місто Старигард, від якого міг походити Новгород. Іншими містами ободритів були Рерик (порівняймо ім’я легендарного Рюрика) та Волин, чиїми мешканцями були… волиняни! Запросити на князювання близьких родичів було значно логічніше, ніж чужих за мовою та культурою данців або шведів.
Зафіксований початковим літописом полянський епос поряд із іншими писемними відомостями, археологічними пам’ятками та мовою дозволяє синтетично змоделювати ранні етапи історії давньоукраїнської Київської Русі.
Юрій МОСЕНКІС,
почесний громадянин міста Києва, почесний академік Національної академії мистецтв України
«Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
