Січень
Січень сіє світло слова, –
Схимник, скальд, славіст снігів.
Сад скоцюрбивсь сивобровий,
Спить собі. – Солодких снів.
Сніг сота світ слова свіжо,
Справіку – сакральний скарб.
Силует скресає сніжний,
Серце скрикне, – скельце смальт.
Ся стихія суголоса
Сколихне сльозу свічі.
Спомин стямивсь світлобосий,
Сплів сонети. Сів спочить.
* * *
Волхвують, віщують вітри:
Вітчизно! – відлуння вогненні.
Вина… Відголосся всі втрім,
Віднині вік волі воскресне!
Вже вкровлена Віщого вість:
Відстояні вина – всемудрість,
Відпиймо!
Влагоджено вісь,
Веселці в’яжімося в вузлик.
Вели́кодень!
Ввірмося вкрай,
Вкарбуймо вселенську вістину.
Весни вербодзвін – водограй,
Возславимо велич Вкраїни!
* * *
Душа допряла
домотканність дум долинам,
Дзвінкоголосий день
доллє Даждьбожих див.
Досвідчу днесь:
дідизна дорога, дослівна –
Державу дбать,
догранить діамант дарів.
Дощами Даждьба
допою душі джерела,
Допіру духом дорівняюсь до дубів,
Дотичність донесу
довірливим деревам…
Довершуюсь досказаністю днів.
Пам’яті Василя Стуса
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
Василь Стус
Вінок волошково-сонячний
впав Василеві в волосся…
Влігся,
врісся вселюдською
вічною вдячністю,
всепам’яттю вкраїнського
всенародного витязя вимови.
Василечки впліталися
в велемудре, вільне всеслів’я –
виболене, вигострене,
вистраждане вкрай,
викохане вільнодумством
во врем’я визвольних воєн Вкраїни,
виголошене вустами
вкраїнця-патріота.
Версифікатор вкраїнської виразності,
виокремленості,
відстоював волю втраченої Вітчизни.
Волелюбна, вроджена,
висічнена Василева вдача –
виклик валуєвській владі.
Важко видихував вимордовування,
випробування:
віроломно веригами в’язали,
вкидали в в’язницю-табір,
вгинали, вигноювали
вірноленінці-великодержавці…
Вересень Василевим відлетом
відшурхотів…
відгукується…
Вернувся вселюдським вшануванням,
волошкою в вишитті
вселюбові вкраїнської…
Мазепа мислив майбутнє
Мазепа мав мрію,
мислив майбутнє – малоросії? –
Многорусії! – многовікової, многоликої!
Мав мрію: мундир московський
Материзні муляв.
Межа мечем мітиться,
мир мечем міряється.
Міра миролюбства московії – мізерна,
маліше мізинця.
Мироточить мукою минуле…
мироточитиме майбутнє
матьтотакою, матнєгубою москвою.
Марив Мазепа, маятником метався:
множаться муки, могили,
минуле моторошне…
морозно… молитви марні.
Московщина мародерна, мстива
мальовничу мою Материзну
множить мертвецькі…
мла могильна…
Мантачмо мечі!
Москалі мурзаті «медом» мажуть,
метають мошвою.
Мурлопархат московський мстив,
мичав мерзенно
мирознеславлення* Мазепі…
Меншовартісні мовчали,
мовчечки мирилися,
медяники-мідяники москальські мняли.
Мамаємось-маємось ми,
майдани мандати мережили,
міняйли, міняємось масками…
Морока.
Москаль-мерзотник-мірошник
меле малоросів,
медоноси медвяні милокраєм.
Медодоноси москві мовострочили:
Мазепа мрію має, москву минає…
Петро поразкою під Полтавою помстився,
порізав, покатував «мазепинців»,
потопив, понищив, підкорив,
поневолив…
Підданство прийняли,
присягу порушили,
покинули Мазепу,
малодухи…
Мазепу, Материзну…
маловусі махнули – міняли меч
мискою манни московської?
Маловірні, милосердні, малієте,
маківки марноголові.
Мара, мана… мла могильна…
Мироточимо малокровію.
Місяць Мазепа млів, мінився,
місцями маскувався,
манівцями минувся мерти…
Мазепа мислив майбутнє…
Маємо?..
ШЕВЧЕНКОВІ ШЛЯХИ
Шевченкові шляхи – шрами шпіцрутенів…
широкомовні,
широкополі, шорсткі,
шарпані шарварком, шершаві…
шкарубка шкоринка…
Шелестіла шелюга Шевченковим:
«Приспані, приневолені,
панщиною пригнічені,
пригноблені, пробудіться!..»
Шпориш шепочеться:
«Шукав шлюбу, шлюбну-любу шукав…»
Сьогодні сумний сніг, синочку!
Світлій пам’яті сина Володимира
у дату його з’яви у цей Світ…
спала?.. сновидою сновигала
сама собі…
споночіла світлиця схлипує
сама собою спасаюся…
світло світильника скаче
списує стіну сюжетами старого…
скривавлений серпень
скрегіт
свист смерті…
сину
синочку
сніг сьогодні
сніг-сніжок стелиться
сріблиться стежкою
ступаю
серце стужавіло сумом
Світ – суцільна сльоза!
стрічають стурбовано сосни
співчувають
стукають сухими суглобами
спурхують сніжинки
сповиті співпереживанням
спасибі світлі сестриці
сум світлішає…
сьогодні снився СИН
солодко сміявся
стій сину!
спи-ни-и-и-сь…
серце стука
систоли скачуть…
Сонце сполохало сон світанком
спомин стерся
стуманився
сльотаво
спішу
скрипить сніг
старішаю
сивішаю…
спромоглася –
стрічай синочку страдницю-матусю
стрілися
скучила
стою
свинцевий свічник спалахує
свічка світить…
спалюю себе
сльозу-скорботу
списую словами серця
сіро-білий ситець снігу …
смикаюсь стогну
схиляюся
скнію
схиляється Світ
скімлить склепіння Сварги…
сину
синочку стомилася
сіла
самотній стіл
спекла солодощі
сама спеклася синочку…
струною скрикую
скипаю
сплакую
сумно…
справа сіла синичка
скоса споглядає
скльовує стигло-калинний сум…
сиджу
свічку сторожую
сколихуюсь
секундами стікаю…
скільки солоних слів…
скільки снів-Світів стоптало серце!?.
сепія сьогодення
сховалося Сонце…
сніг синочку
сніг спікається сивиною
сповідуюсь:
спомини склала – стоси
схрестила синьо-жовтою стрічкою
сльоза – сургуч…
сорочку сину сховала скриня
стереже
спогляну-спогляну
скроплю сльозою
сховаю…
сталося страшне –
страшніше страшного:
сусід сходу скаженіє
скреготить
страхом сповнений
сиплються смертоносні снаряди
суцільна стрілянина:
скривавлені
скалічені
страчені
схоронені…
сценарій – стерти
спустошити схотів стерв’ятник
самодур самодержець
свистить снаряд
сьорбатиме судну смерть свою!
сказано: скарається смертю
сотворящий смерть!
свобода сину – сила!
сам сповідував свободу!
спіткнулося слово –
сигнал сирени…
стиснувся Світ…
стислося серце…
скоринкою схопився сніг…
схололи скроні
спазм судин…
спливають секунди
спокійно
скараскуюсь страху
Сварга свіне серцем Сварога
спалахує свірка*
скидає світальськіти**
сповиваю свічечку
собою сповнюю синів сон
спи спокійно синочку…
світиться світлина
синовим сміхом –
спиваю
сціловую…
спідсподу
сочиться сльоза – синова!
свічка станула
сповзла…
слідом сіюся снігом…
солоним снігом…
Задвір’я
Зажевріло, заясніло.
Збудилося.
Зголодніло заґелґотало,
заджерготіло,
заквоктало, закукурікало,
засичало, занявкало,
закублилося, закушпелилося,
задзявкало, залепетало
здружено задвір’ям:
звідусіль загавкало, замукало,
заремигала Зірка,
зажувала звечора занесене
зелене зілля, злинку з заріння,
зизооко знічев’я зиркнула задвір’ям –
залишилася задоволена.
Ззаду захрюкала заспана Зоська,
заремствувала.
Задобрили з’їжу здором.
Заклопоталося злагоджено,
завертілося задля зажитку.
* * *
Повисла павутинка пам’яті
побілілими полинами…
Піймалась,
погойдуюсь посивілою повнею…
Переживаю пережите,
перебираю пальцями пройдене –
прісна пустеля,
просипається піском…
Прибіг, повис,
поглядає павучок – присвідчує,
павутинки пряде прийдешньому,
приторочує попід
пошлюбним портретом…
Пожурилася піснею перелітних птахів…
Прозріваю,
пробудилася передбаченням
поглядів…
Пробачаю…
прощаю…
Павутинка пам’яті…
прядеться…
Живописне жнивування
Жевжикуватий жайворонок
жваво женихається:
жив-жених, жив-жених.
Жарко.
Жахтіє жито.
Жевріють житини.
Житом – жайвороння!..
Жу-жу-жу! жу-жу-жу! – жужить жук,
жужикає жученятко.
Жужелиця жадливо жує житинку.
Житом жовтіє жовтоцвіт…
Жнива.
Женьчарі жнуть жито.
Жахалися жовтопузи*.
Жінки-жниці жужмили жмути жені**.
Жито – життєвість* життєдайна.
Жменя житинок жарка.
Живописне жнивування …
* * *
Намерз неспокій – насуває
Неласку-ніч, невтішну ніч…
Нагідки нагість навівають,
Нам, Небо, ніжності наклич.
Наклич!
Намріюю надію
Навстіж,
навперейми,
навхрест…
Ніщо… ніякий…
Не наспіє
Навстріч.
Неладна нить небес…
Катерина – коса-краса
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди
Роблять лихо з вами.
Т. Шевченко
Квітневою квіткою
квітувала Катерина –
красуня,
коса-краса красна,
квітувала – колихалась,
клечанням калиновим клалась,
коло криниці кохала
кароокого кацапа-москалика…
Коротке кохання, короткі клятви…
Картається Катруся, кається,
кличе коханого,
квилить – кигиче: кинув…
кінець квітуванню-дівуванню…
Кінь комонника копитами клацнув –
кільцями курява куриться…
Катерина криється крита,
кра́йсвіта ковиляє,
ковтає
каламутні крижинки
колишнього кохання…
Багатомовне барвноквіття
(Квітник-духівник)
- Гайдамакуватий гладіолус
Гладіолус гайдамакуватий
гонористо гойдається
(гадки гадає:
гвоздики гарні, гожі):
гармонія, грація,
гаптує гладдю
глиняний глечик господині.
- Маки – метеори
Мені маки* – метеори
метаморфоза…
мартирологи
маківки минулого…
Милостиві мироносиці
миром мастять
мовчки моляться
маминими молитвами
між молодими могилами…
Материна мука – мовчуща…
малюнок могилок – макімоно*
мироточить маками …
- Феєрверки флокс
Фестиваль форм, фарб!
Феноменальні флокси –
флакони фіміаму,
фотографічні,
фламінгоподібні фігури,
формують фасонну формулу,
феєричні фортелі – фонтанами,
фламенкові феєрверки,
фортепіанні фантазії Ференца…
Фаворити феншуй.
- Ромашкова рапсодія
Рано-раненько рум’янок розкривається,
радіє, резонує ранку,
розв’язує, розправляє,
розгортає рантухи;
розсипаються разки рос.
Ромашки – ромен-зілля –
рими Рами, рідкісні рими Ромен,
Романтичні ритми РА-Дажбога.
Римлянки? –
рахманні радниці ріднокраю,
розніжена річечка рай-пелюсток,
райдужки РА-оченят радять РАдіяти;
розсудливі,
рішуче розгадують ребуси розчарувань,
розрадять рвані рани розлучень…
Ремінісценція…
Ромен-зілля – ріднокоренева родина,
розжалоблюся: розбадьорить,
розмовонькою розвеселить,
розвіє розпачливі роздуми…
Розшию ромашками рамена,
рукава Радогосту –
радіння родині.
Розсиплю римами –
родиться романс-рондель
рідному Ромену!
…Ромашкова рапсодія ранку!
- Майорці – мазепинці
Майорці – мазепинці,
малиново мерехтять мені,
магічно медитують,
мріють майбутнім –
минуле – моторошне…
Милуюся, мислю,
метикую між майорців
мадригал Мазепі…
- Іконостас ірисів
(Триптих)
1.
іч іриси ізвечора
імлисті ігранками інтимними
імкну* ідіоми
іскряться ірреальністю
ідилією
іще ігристі істоти
інколи імідж іронічних
2.
іриси – ізмарагди*
іменую іконописцями*
імпульси іскрилися
іконною істиною
іконність ірисів істверджую
3.
ірисів іконостас – ідеальна
ілюстрація історіографії
іскрометні
іконопоклонствую ірисам!
- Жоржина – жриця
Жоржина – жриця,
жагуча жирандоль,
життєдайна, живильна.
Жевріє жагота жадання жони,
жайворе, жахтіння жадай, –
животворимо життя!..
Жменя жоржинових жаринок –
жіночий життєпис…
- Хористки Хорса
Хризантеми – хористки Хорса,
хорошулі, хвилюються,
холодком хороводять;
холодокровні
художньо-естетичні хупавки*
храмують хвалу Хорсові –
хвалебний херувимський хорал…
Ховають хронотоп хоку.
Хочу хризантем.
- Ажурні арабески
Арії айстр – абсолютні,
архангельські!
Амарант – акторський акомпаніатор.
Аранжую акордами акордеону –
ажурні арабески Аріадни,
алегоричне алегрето.
Анотую: апріорі айстри –
астрологи, астрали,
аристократичні арійки,
акуратистки.
Апробовую аромат – амброзіальний.
Абажур альтанки, айстри –
актуальна акварель…
- Чорнобривці – чураївни
Чорнобривці – чемні чураївни,
червоногарячі, честолюбиві,
чуються чародійницями,
чепуряться чеснотливі,
чарують черленою чалмою,
червоними червчатками*,
чижемками-черевичками;
чорноброві чаклунки чарують
чорновусих чоловіків чарами,
чар-зіллям частують,
черленять чай…
Путівець
Путівець, притрушений пилюгою,
притомився, примовк.
Притулитись плеча переліску
(прохолодою припрошує,
приколисає)?..
Почепилася підвечірку повня,
поблискує,
попливла понад Пслом.
Притихають порухи природи,
піє припізніла пташка.
(Пугач?.. )
Перепочине,
порсається;
пожнивною піснею
підперезаний присмерк;
погідним поглядом переймає,
причісує пшеницю, поле…
Притомився Путівець,
приліг під подорожниками,
подрімує…
Косач – Квітка
Кохала квітка
красу квітника (короткочасну).
Климент Квітка кохав красиво
квітку – Косач!
кожною клітинкою –
космічно, квітково!
Квітколоже колихав,
кетяги калини клав королівні,
крильцями книжок крутився…
Красиві: Климент – Косач!
Косач – коса, камінь, криця!
Код коріння козацького,
каменецвіт краю!
Крига, крик,
клекіт короговний,
кипіння капищ калин,
краяного, катованого краю…
Кохав-колихав кохану
Климент, кипів коло квітки;
коралі кохання
котилися Колодяжним,
Кримом… Косівщиною…
краєм королиць*…
Поле – доля…
(Диптих)
1.
приснилося покошене поле
почерствіле
поодинці переходимо
пополудні
посіріла порожнеча просторюється
прісна прохолода пече плече
пополам переломлена пісня
передвісне похмуре почуття постраху
путівець поквапливо присох –
попереду прірва –
полоснуло почавленістю
прокричала
прокинулась…
передбачене пережила…
порятунок – поКОНи предків
2.
полю приснилися перші пагони
поринуло потуманеним поглядом
поруч порижів
помарнів полин
пижмо прилаштувало
погони пенькам –
пап’є-маше пластику
підпадьомкають перепели
переливається пісня
поКОНами предків
полечко-поле пожнивувало…
попідруч переходимо поле-долю
поживемо…
* * *
мовчали могили…
мовчання мудре…
миготіли метелики
маргаритки – маленькі мольфарки
медитують між могилами
метикують мудри
мовою мертвих…
медоцвіту
материнки море
майори – мітки –
межі минулого-майбутнього…
міраж:
мерехтять многослізно
молитви матерів…
Від Вія… відвоюємось!
(Диптих)
1.
Віддивилося, відхрестилося вікно
(впало віко)…
Віджилося вербі
(визолом випала)…
Віджурилось видолинкам
(вирви виють)…
Відвечерялись вечори
(відспівали від вікон)…
Відплакали вишні
(вітрами витерлись)…
Відчорніла весна
(віття витріпалось)…
Відсміялась веселка
(вгрузла вицвіллям)…
Висять вільхові весла
(вітрила вихолощуються)…
Відкремсали видноколи
(вибухи виросли)…
Від’ярілися вишиванки
(ворог виторочив)…
2.
Виторочив? –
Второпай, виродку,
відвіємося від Вія,
відвоюємо Волю.
Воля – вічний вогонь!
Вихлюпнеться – встигай вистрибнути,
вхопитися, вижити…
Вижаті відморозки великодержавності,
вєлікіє?!. – вєлікорускіє,
вірусом вождизму вражені.
Вижнемо, враже вас,
виженемо, вандали,
вістрям волі,
валом викотитесь,
випалимо вітром відваги,
визолом вляжетесь!
Вгноїтеся в видолинки вкраїнські.
Вистоїмо!
Відважні вої вичистять
Вітчизну від вас, визволять,
варвари-недолюдки,
возвістять, встановлять Волю!
Воля Вкраїни –
Всевишнього Воля!
Возвеличимось!
Коліївщина…
Київщина клекотіла
кликала коліїв
клепалом клепали колії-ножі
коси кували кувалдою
клялися клятвою козаки…
квиління кобзи котилося краєм
козацькою кров’ю кропленім…
ковила конем комонника
колошкана
коливається коло козака
китайкою критого…
корогва кривава…
клейноди криваві…
Київ… Кодня…
керівників козаків-полковників
карали карабінери
корнинські козаки
Кречетников*
колесовані…
катовані… кастровані…
кількарічні каральні катівні **…
квилить кобза…
Символи скорботи
Сибір. Соловки. Сандармох –
символи скорботи,
страшного сталінського сатанізму…
Солоними слізьми скроплені сосни…
сніги списані скривавленим
сліпучим словом –
спідсподу сочиться…
стигми…
Списки страчених синів –
сила-силенна,
струшує свідомість!
скам’янілі серця…
совістять сплячих сьогодення:
СеРеСеР – сусід скажений,
соціалістичним сталевим серпом
стинав, стинає… стинатиме.
Стійте сміливо!
Сила – спільність, соборність!
Слово Свободи – сила!
Бабусин барвінок
Барвінок – бабусине багатство.
береже багато бабусиних балачок.
Бабуся біля барвінку,
було, балакає баєчки,
буркотить, бідкається:
боліли бабусі безрадісні,
безпросвітні будні…
Біда, болячки…
Божуся: барвінки бачать,
бабусю бережуть.
Біля бабусі барвінець
брався безліччю бурштинок,
бавив блакитноцвіттям бджілок…
Бідна бабусенька,
білолебідно билася,
будувала, бідувала…
Боялася блискавки, бурі:
було, біля божника
благає Богородицю:
бережи, Благая…
Борозни, борозни буття…
Було, бовваніє босоніж біля берези
(береза ближче будиночка,
бузком білений),
блимає білим більмом
(біле більмо – бемолем бринить),
барюся, біжу бабусеньку бавить,
бадилля, батожки бур’янцю,
ботвину беремо Білочці.
Бігаю, белькочу біля бабусі,
бабусенька благодушна, балує:
бантики барвисті, бублички-баранці.
Баняк борщику, булькає бараболька,
бурячок…
Було… була…
Бракує бабусиного борщику…
Барвінкам бракує бабусиної балачки…
Бабуся Богу балакає…
Барвінки блакитно божаться…
Сакральна сила слова
Сакральна сила слова –
сплав санскриту –
Сопрано серця. Спалах.
Сполох.
Спазм судин…
Сентиментальна стріча.
Святотатство. Синь.
Сакральна сила…
стерпла словом.
(Согрішити!)
Сюжет: страх спогадів,
сім соль – сюїта.
Спасибі, Сварго!
Совість сторожка́ спасінь…
Сакральна сила слова –
сплав санскриту –
Сопрано серця.
Спалах… сполох…
Спазм судин….
Вкраїна воскресне!
Втаврований визолим віск,
Вглибаймося венно в Вкраїну,
Випалюймо ворога виск
Вустами-вогнями віднині.
Вітають всеквіттям вінків
Визвольників-воїв відважних,
Велична во віки віків
Вкраїна!
Відплатимо, враже.
Відкинемо ворога, вірте, встоїм!
Відродимось волею весен.
Вербового віття вломім,
Великднем Вкраїна воскресне!
Світ співає славень Сонцю
(Диптих)
І навіки сонцю, волі присягніть.
Олександр Олесь
1.
Світанок.
Сурма Сонця славить Світ.
Сопілка серця славить Сонце.
Славний солоспів!
Слово сотає себе Славою.
Слава сіється святим Словом.
Священнодійство словотворення!
Соловей співає Світанку.
Світанку солов’їні співи – свято!
Святкуймо, співаймо!
Спиваймо сонячну Славу
Світлої Сварги!
Присягаймо Пресвітлому,
Премудрому ПершоТворцеві!
2.
Світиться Стяг сакральністю символів:
Сонце сяє соколом – стрілоперим!
Сокіл спиває синь стягів.
Священно серцю, стокрило!
Сягаймо Слави Сонцеликого Сущого!
* Московські попи піддавали анафемі Мазепу – відлучення від церкви, прокляття. Проклинали, осуджували, таврували.
* Свірка – ялина.
** Світальськіт – мінерал, знайдений на Криворіжжі; яскраво-зелені лусочки.
* Жовтопуз – велика безнога ящірка, нижня частина тіла якої має жовтувате забарвлення.
** Жень – те, що зжате.
* Моральна сила людей агрокультури – у нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання.
* За народними віруваннями мак – це символ пам’яті й печалі.
* Макімоно – малюнок на папері або шовку, що зображує якийсь історичний або релігійний сюжет, з пояснювальним написом; найстаріша форма ілюстрованої книги в Японії та Китаї (з 11 ст.).
* Імкнути – зрозуміти.
* Ізмарагди – літературні збірники релігійного змісту, пам’ятки східнослов’янської літератури 14 ст..
* іКОНи – певно слово творене від КОНИ – звід божественних життєтворчих ПРАВил, моральних принципів, які зараз заховали ЗА КОНами. (авт.).
* Хупавка – гарна, ошатна жінка.
* Червчатка – плахта-червчатка , заст. – шовкова плахта яскраво-червоного кольору.
* Королиця – багаторічна дика трав’яниста рослина, що має жовті чи білі квітки з жовтими осередками; польова ромашка; білий ромен. Роменщина – край ромену, звідки родом Климент Квітка (село Хмелів).
* Остаточно повстання надвірних козаків було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. російським генералом М. Кречетниковим.
** Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні близько 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.
