“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
ПАМ’ЯТІ ПИСЬМЕННИКА
Складний «своєрідний синтез засобів художнього мислення» (М. Жулинський) Валерія Шевчука (ключове слово тут – своєрідний, тобто спричинений яскравим, неповторним ідіостилем) випливає з уміння редукувати різнорідні етико-художні системи, синергетично витворюючи із їхньої суми нову художньо-естетичну якість, переважно алегоричного смислового наповнення, яка не завжди підпадає під чітку класифікацію й стильову диференціацію. Художньо-стильова синергетика Шевчукової прози ввібрала себе широку амплітуду cтильових тенденцій антропоцентричного спрямування, крайні межі яких можна визначити таким чином: від прози реалістичного наповнення до виразних виявів постмодерної поетики. Однак навіть реалізм письменника має кілька етапів своєї еволюції й позначений відсвітом постмодернізму й мусить маркуватися як своєрідний фотореалізм (достовірна людина в достовірному буденному світі) або ж модернізований реалізм, відмежований від традиційного реалізму, що виражає себе у форматі неореалізму (людина з народу в складних умовах середини ХХ ст.: звичайні людські вчинки забезпечують героєві гідне життя), психологічного реалізму (людина постає відповідальною особистістю, її духовний світ має заповнювати культура відповідальності за довколишній світ і реальне повсякденне життя), інтелектуальний реалізм (щаслива тільки та людина, яка творить добро; довколишня реальність не сприяє щастю; чи існують шляхи олюднення світу?), а також магічний реалізм («нова реальність» або надреальність, що синтезує сучасність й історію, природне й надприродне, паранормальне й буденне). Відчуваючи вплив неомодернізму з його наскрізним відчуттям тиску світу на людину (в найрізноманітніших формах – від тоталітаризму до урбанізму), письменник вдається до експлікацій сюрреалізму (знічена людина в таємничому й непізнаваному світі), експресіонізму (відчужена людина у ворожому світі), екзистенціалізму (самотня людина в світі абсурду) з досить помітними елементами імпресіонізму (імпресіоністична гра кольору, звуку тощо), травестії, бурлеску та ін. Власне, таке нерозмежування й спричиняється до однозначних присудів з приводу того чи того стильового напрямку, тоді як насправді маємо специфічний і неповторний синтез (ідіостиль) модифікованих напрямків, що репрезентують В. Шевчука як модерного письменника другої половини ХХ-ХХІ ст. світового рівня. Історичні параболи, як ще називають дослідники твори В. Шевчука на історичну тематику («У пащу Дракона», «Біс плоті», «Закон зла (Загублена у часі)»), адсорбують поетику фантастичного, демонічного, містичного, готичного, мають всі ознаки необароковості та постмодерністського письма – останні два різновиди поетики потверджуються використанням принципу метатексту, що базується на віртуозному й органічному для цього письменника автокоментарі. Амплітуду від барокового принципу до постмодерністського світобачення визначає, зокрема, цитата (розмисли Кипріяна Мотовила з «Розсіченого кола»), що відображає, відповідно, оптику необарокового й постмодерного світосприйняття: «Скільки світ світом, у ньому жили поспіль взаємозаперечно дві мудрості: визнана й гнана – і завше вони одна одну поборювали, часом аж так, що визнана переходила у гнану, а гнана часом вививалась у визнану. Так вони й гойдаються у світі, як на шибениці (гойдалці – ред.): чи одне чи друге вгору йде й поринає. Той, що вгору йде, сильний стає, а той, що донизу, – кволий, і це так, як денні істоти й нічні істоти: сильні у дні пробувають, а кволі – у тьмі, щоб схоронитися. Отож одну маю зброю й риштунок – таємницю, яка єдина їх боронить…». Так релігійні, морально контрастні (дуалістичні) переживання героїв, властиві бароковому світовідчуттю, апелюють до постмодерністської домінанти відмови від ієрархії, що дає можливість авторові розгорнути емблематичну символіку розсіченого кола: «хід», як називає це письменник, людини до «досконалого» «обставлено таємницями, які згодом людина чинить явними, – Господь про те подбав, щоб коло ніколи не було замкнене, а завжди розсічене, – і це ніби вікно у темниці світу нашого, але те вікно на семи замках, до яких треба виготовити й підібрати ключі». Використання барокового й постмодерного принципу лабіринту щонайкраще віддзеркалює (на рівні символіки) тяжіння письменника до інтелектуалізму, пригодницької фабули (інтелектуального ребусу, до якого слід зважитися відшукати семеро ключів, і тільки один виявиться істинним). Лабіринт постає або звивистим шляхом до істини, або спокусливим путівцем до гріхопадіння – вся справа тут у виборі системи координат: «Люди шукають істинного й неістинного в житті, і в цьому їхній найбільший блуд, бо істинного й неістинного (церкви, віри, надії, любові, розуму, чуттів) не існує, всі вони істинні, коли наявні в цьому світі, і неістинні, коли вмирають. Отож немає істинного і неістинного, а є живе й неживе, а в живому – доброносне й лихоносне чи змішано: добролихоносне; в мертвому ж – ніщо, з якого, як початок, і виростає живе, щоб потім до нього повернутися».
Заломлення первісного синкретичного мислення в художній свідомості прозаїка, спроектоване на християнську проблематику, дає той зразок поетики пластичного переходу від реального до ірреального, яка інтригує вже самим цим світоглядним поєднанням.
Уся ця досить екзотична вибухова суміш відкоригована потужним бароковим світобаченням із відвертою настановою автора на моральний дидактизм, до якого чи не найбільше надається універсальна притчева форма оповіді, що належить до однієї з улюблених у В. Шевчука. Перехрещення барокового дискурсу з індивідуальною авторською манерою якраз і витворює той ідіостиль, який засвідчив тяжіння В. Шевчука до універсальних тем і вічних уселюдських проблем і який поставив його в перший ряд сучасних українських письменників. В основі творчих зацікавлень письменника впродовж десятиліть перебувають поетично-риторичні, філософські та морально-етичні знаки барокової культури. Як результат – проза В. Шевчука багата на видимі й підтекстові трансформації, модифікації барокових тем, мотивів, образів, більше того – жанрів, що засвідчує проникнення філософсько-світоглядних, релігійних, морально-етичних базисних постулатів бароко в ідейно-світоглядну спрямованість художньої прози, підживлення його інтелектуальних інтенцій та художньої свідомості поетикою попередніх художньо-стилістичних епох. Давні художні методи, напрями, наративні моделі, міфологічні структури, жанрові інваріанти, архаїчні образи й символи – все це стало підґрунтям тієї глибоко індивідуальної поетики й ідіостилю, що вирізняє В. Шевчука з-поміж інших письменників сьогодення.
Широка жанрова палітра прози В. Шевчука, відповідно, визначена зануренням у ту легендарну «барокову Атлантиду» (П. Білоус), що через «пам’ять тексту» перекодовує значущі людинознавчі теми, проблеми, концепти. За визначенням дослідників, у жанрових структурах цього письменника спостерігаємо трансмісію форм барокового епосу, лірики, драми, поєднання кількох барокових жанрів. Так, прозаїк пропонує нам такі жанрові інваріанти повісті й роману, як інтермедія («Розсічене коло»), трагікомедія («Срібне молоко»), лист («У череві апокаліптичного звіра»), емблема, діалог, літопис («Око Прірви», «У пащу Дракона») та ін. Більше того, навіть у межах нібито одного жанру спостерігаємо різні жанрові віддзеркалення й конотації, як, скажімо, в історичному романі «Око прірви», де знайшли своєрідне втілення також агіографічна модель дійсності, її травестійний вимір, філософський полілог, в якому задіяні різні конотативно-культурологічні значення, а також емблематичну візуалізацію сенсу історії й людини. Тяжіння до барокових мисле форм, рівно як і прагнення до жанрової ректифікації засвідчує, зокрема, роман «Срібне молоко», структурований автором відповідно до барокової жанрової природи, або ж барокове структурування матеріалу, коли до основних розділів додаються, скажімо, короткі «Інтерполяції» («Роман юрби…»). Осучаснюючи й наче «перевертаючи», перелицьовуючи ті чи ті пласти барокового досвіду, письменник досягає того рівня надчасовості, яка забезпечує перетворення змісту конкретного твору на загальнозначущий, а підтексти наділяє потугою пропонувати інваріанти прочитання. Проте визначальними все ж залишаються такі визначені дослідниками жанри, як роман-балада («Дім на горі»), романи-притчі («Три листки за вікном», «На полі смиренному») – саме цими жанровими утвореннями письменник насамперед увійшов в дослідницьку й читацьку свідомість ХХ ст. Виходом за межі жанрів, їх «змішуванням» письменник наче зумисне провокує інваріативність прочитання та інтерпретації свого тексту, підсилюючи ще й таким чином – через трансформації й модифікації жанрових форм – актуалізацію «хромосомного набору» текстових кодів і субкодів.
Однак претекст (як-от «Києво-Печерський патерик» чи «Літопис «Руський») стає у В. Шевчука хіба тільки ідейною канвою для кристалізації власної авторської концепції. Афористичність письменника заґрунтована переважно у підвалини філософської думки ХVІ-ХVІІІ ст., особливо вчення Г. Сковороди. Ці кореляції сентенцій як «старих істин», «покладених» на сучасний лад, зазвичай проектуються на «вічні» вселюдські теми. Нерідко письменник апелює до кількох джерел, даючи сучасному інтелектуальному читачеві приклади гіперцитації. Причому В. Шевчукові властиве як шанобливе, так і травестійне ставлення до претексту, його раціональна «експлуатація», що в результаті висновується новими зразками модерного письма. Інтертекстуальність актуалізує «вічні» архетипні символи, метафори, алегорії, генетичну спорідненість образно стилістичних систем і кодів, що їх письменник розгортає від твору до твору.
Потужний вплив барокового мислення на прозу письменника сприяв виробленню в нього власних інтенцій асиміляції барокового коду та інкорпорації/інтеграції його в новий художній контекст – якраз це й забезпечує активний адаптаційний процес читацької свідомості до давньої традиції символічно-алегоричної інтерпретації світу з її архетипами та міфологічними структурами, що присутні в мислетворчості людини на рівні внутрішньогенетичних первнів. Тому екзистенційна природа Шевчукової поетики глибоко барокова. Безперечно, стилізація барокових форм – це своєрідний «риторичний жест» (О. Солецький) відсилання до барокових тем, жанрів та авторів. Однак це ще й потужний креативно-творчий чинник, збудник творчої уяви, яка витворює ситуації, характери та колізії, опираючись на архетипні моделі людської поведінки.
Бароковий універсалізм В. Шевчука виявляється насамперед у виборі «вічних» тем, проблем, які цікавлять людину будь-якої епохи. Звідси – антропоцентризм письменника заґрунтований у філософсько-екзистенційні розмисли. Наскрізним для усієї творчості є його переконання щодо складності, дуалізму людської природи – ця проблема досліджується письменником у розрізі різних епох.
Історико-культурна та філософсько-психологічна рефлексія В. Шевчука з «виходами» в різні епохи та різні верстви народу потребувала звертання до відповідної «нелінійної» форми, яка співвідносилася б із темпоральними лабіринтами. Так складна природа художньо-образної та жанрової системи спричинила різні інтерпретації творчої манери та хронології його творів, тим більше, що більшість із них прийшла до читача із значним запізненням та з часом укладалося в складні конструкції багатокомпонентних романних форм.
Як ідейно-змістова, так і жанрова система гіпертексту В. Шевчука базована на доброму знанні давньої української та світової літератур. Їй властиві як власне інтертектуальність («текст у тексті», пронизаний грою цитат, алюзій тощо), так і метатекстуальність (коментарі, дотичні до інших текстів, переважно до документальної бази, але водночас і до власних книг: скажімо, до перекладеного ним літопису Величка письменник додає 3200 коментарів і приміток, а в «Розсіченому колі» відсилає читача до повісті «Кам’яна луна» та оповідань «Мокрі паркани» та «Притча про Івана Походячого», аби пояснити свій свідомий само повтор з приводу опису відьми) та архітекстуальність (співвіднесення текстової тканини твору з загальними правилами побудови тексту, переважно генологічного плану). Прикладом першого різновиду може служити повість «Розсічене коло», де основні розділи перемежовуються «інтермедіями» – записами в «актах Житомирського уряду», що їх композиційно замикає «Епілог», завершуючи інтригу, явлену в «Преамбулі» – улюблений експозиційний прийом у структурно-композиційній побудові творчості письменника. Часто використовуються такі інтертекстуальні прийоми, як вставні епізоди (вірші, сни, візії, пісні, замовляння, розлогі цитати-квінтесенції з документальних джерел тощо) – те, що дає підстави говорити про базованість художнього методу письменника на парадигмі «скомпонованих цитат різної структури» (Н. Бєляєва).
Звідси – два рівні белетризування в творчості цього письменника – контекстовий (історія тут слугує тлом, контекстом, у який віртуозно «вписується» сюжет, що розгортає ідею твору, як це бачимо в романі «Три листки за вікном»), і підтекстовий (частково навіть надтекстовий) – коли сюжет креатує нові смисли, які зазвичай постають відкриттям для вдумливого читача. Художній дидактизм В. Шевчука має проповідницьке спрямування: своє просвітництво на ниві філософського осягнення буття, розуміння сенсу свого існування автор трансформує в своєрідне апостольське проповідування: «– Сумні та заблуклі, – сказав я, – підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами – криниця ваша. Омийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорстке волосся злості своєї».
«Євангеліє від Шевчука» – це світобачення, викристалізуване віковічним досвідом, модифіковане письменником згідно із критеріями, сповідування яких допоможе досягти гармонії й досконалості в світі. Вбране в художньо-образні шати з відповідним композиційним забезпеченням, воно несе потужний текстовий інтертекстуальний «слід» – розгалужену сітку агіографічних мотивів, які слугують апробованим містком між часами минулим і сучасним, проектуючи людську свідомість у майбутнє.
Так два полюси пам’яті сходяться в одному фокусі творення духовного світу людини. Здавалося б, мав би бути конфлікт між «історією повсякдення», яку дослідники пов’язують із постмодерністським підходом до осмислення історії, і «всезагальною історією» як хронологічним ланцюжком подій. Перший упритул наближає нас до з’ясування, а відтак – модернізації нашої ідентичності, другий висуває на перший план проблему пам’яті/ безпам’ятства (забуття); другий – заґрунтований на уявному центрі, який упорядковує цей ланцюжок історичних подій, де історіоцентризм виконує роль культивування пам’яті. У В. Шевчука і перше, й друге органічно урівноважені, і якщо шукатимемо те, що їх урівноважує, завжди виходитимемо на людину.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
