Зустрічі з колишніми учнями
– О, Марто Олександрівно, добрий день! Я вас недавно згадував!
– А при якій нагоді, Миросю? Вже стільки часу минуло…
– Знаєте, був кілька років на заробітках в Німеччині. Вивчив німецьку. А французьку, яку вчив у школі, майже забув. Не приходилось використовувати. Працював водієм. І раз якось необережно опинився на території Франції, порушив кордон. Зупинив мене поліцейський і заговорив по-французьки. Тоді я так вас згадував… А разом з вами все, що тільки на голову прийшло, що запам’ятав: доброго дня, діти (bonjour, mes enfants), до побачення (au revoir), як тебе звуть? (comment t’appelles-tu?), мене звуть (je m’appelle…), яка сьогодні погода? (quell temps fait-il aujourd’hui?), подивіться через вікно (regardez par la fenêtre), витри дошку (efface le tableau), пиши на дошці (écris au tableau), відкрийте зошити (ouvrez vos livres), потім відспівав йому «Марсельєзу». Поки я те все розказував і співав, поліцейський дуже уважно мене розглядав, потім сильно розсміявся, вже й не штрафував мене, відповідним жестом дозволив їхати далі… Ви, Марто Олександрівно, врятували мене від великих неприємностей! Щиро дякую! (merci beaucoup!).
* * *
На уроці
Під час уроку прочиняються двері:
– Возьміт мого хлопця, най посидит у вас на уроках.
– Ви із нашої школи?
– Та нє, ми переїхали із Яблунева. Пішов до директора, щоби записати хлопця до школи, а той подивився документ та й каже: ваш син вчив два роки англійску, а у нас французка. Хіба поговорите з вчителькою французкої мови, шо вона скаже. Возьміт, він добрий хлопець, вам не завадит. Сидів там два роки на англійскому, то най у вас посидит, то ніц, шо то французке, бо то всьо єдно польска…
* * *
На чергуванні
Велика перерва. На шкільному подвір’ї людно. Заклопотаний чоловік щось розпитує дітей, очевидь когось шукає.
Як чергова підходжу, цікавлюсь, кого саме шукає.
– Та Міська Семчука.
– У якому класі?
– Певні, у 5 або 6-ій…
– Знаю, що у сьомому є такий.
Підбігає до нас русявий хлопчик-підліток.
– О, то ти уже у семій клясі? Ти диви, ти коли так виріс?! – щиро дивується батько.
* * *
Зустрічі з колишніми учнями
Іде мені назустріч літній чоловік і замість привітання декламує по-французькому:
– Стук-стук-стук… – Toc-toc-toc…
– Хто стукає в мої двері? – Qui frappe a ma porte?
– Зів’ялий листочок… – C’est t’une feulle morte…
– Доброго дня, Марто Олександрівно! Як тільки відчую осінь, згадую той віршик, який ви нас навчили, – про зів’ялий листочок, що стукає у двері і проситься, щоби його впустили зігрітися, бо холодно. Скільки років минуло, французьку зовсім не пам’ятаю, не придалася, а віршик залишився у пам’яті назавжди:
– …Що бажаєте? – Que désirez-vous?
– Зайти до вас. – Entrer chez vous.
– Для чого? – Et pourquoi?
– Тому що холодно… – Parce qu’il fait froid…
Кришталович, із Содоморів, Марта (1929–2017) народилася в священичій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові. Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас…» Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі. Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.
Андрій Содомора
