Михайло Жайворон. «Кассандрівська доля поета Ігоря Павлюка»

0

У темні часи, наче плюшеві чорти із сувенірної табакерки, вискакують з усіх усюд астрологи і екстрасенси, метафізичні практики і ворожбити, дослідники тонких світів. Добре пам’ятаю лихі дев’яності, шалену до сказу популярність екстрасенсів Анатолія Кашпіровського та Алана Чумака, лідерів релігійної секти «Білого братства» Юрія Кривоногова та Марину Цвігун — «Живого Бога Марію Деві Христос».  Журналіст Дмитро Гордон теж не пас задніх, а рекламував так звані «Золоті піраміди Ю-Шинсе» — звичайні металеві пірамідки, які пропонував одягати на голову. Вочевидь, він і наразі переконаний, що через «енергію форми» вони можуть лікувати різні хвороби і покращувати тиск. Схоже, свою пристрасть до знахарства наш «герой» так і не полишив, коли у передноворічні дні 2024-го вирішив погадати на розвиток російсько-української війни, заявивши про закінчення її гарячої фази 30 грудня.

Але нічого не сталося, як гадалося. Пристрасті навколо Гордона начебто вщухли, а віщуни не вгамувалися і в новому 2025-му. Прогнозують, ніби Трамп зупинить війну за пів року. Подібні голоси лунають у німецькому уряді. «Робить усе можливе для гідного завершення війни цього року» Президент України.

Оскільки заварилася така каша, я теж можу вкинути дрібку солі: війна розпочалася з божевільної волі кремлівського диктатора, із самої суті імперської Росії, а коли закінчиться, — ні він, ні Трамп, ні будь-хто інший поки що не знають. Це історичний досвід усіх воєн, особливо тих, які веде з нами східний сусід упродовж всього свого існування. Вона може закінчитися завтра чи на Великдень так само несподівано, як одного серпневого ранку 1991-го розпався Радянський Союз; вона може тривати безкінечно довго, на виснаження, доки стачить ресурсів, а головне — сили духу до спротиву.

Але щось мені підказує: пророцтва мають і світлу сторону. Так само як і є люди, наділені Божим даром віщувати майбутнє. Беззаперечним Пророком для істинного українця є Тарас Шевченко, якому неоднаково було, «як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…». Тільки Великий Поет міг зазирнути крізь вікову завісу, коли писав:

 

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує…

 

Вочевидь, не я один помітив, що поети, яких, як у народі кажуть, поцілував Господь, мають божий дар віщого Слова. Але, на жаль, вони мають кассандрівську долю,  у їх провістя майже ніхто не вірить. До пори. До часу, поки те Слово не справдиться.

У цьому контексті наразі згадався мені роман Ігоря Павлюка «Буг», написаний автором ще 2007 року, а виданий через тринадцять літ у львівському видавництві «Світ» — задовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Найперше враження, що залишилося після його прочитання, — це шок. Від самого сюжету, від несподіваного осмислення багатьох суспільних подій і житейських речей, самого себе та свого місця у Всесвіті, на своїй Богом дані землі, де віками жили і працювали наші предки, крутили своє Сонце і ловили свою рибу у бурхливій ріці долі, де вселенська енергія Світла нуртує у часопросторі і у всьому живому.

«Буг» Ігоря Павлюка — не просто ріка і все, чим наповнені її води та береги, не просто геолокація, де зароджуються і закипають пристрасті, збурюються хвилі емоцій, розвиваються події. Сам роман, по-правді, це прорив зі щільного дерну зашкарублих літературних традицій свіжої і живильної течії, де автор, відомий в Україні та далеко за її межами поет, науковець, перекладач, робить воістину відкриття у художньому одкровенні Слова, у надтонкій вишуканій і метафоричній манері письма. Текст можна сміливо розбирати на цитати, крилаті вислови…  Це, якщо хочете, сучасна поетична філософія у прозі, глибинно виважена і мудра, як два береги однієї ріки, вміло композиційно вибудована і водночас розкута, наче вихори коней на бузьких лугах. Тут розкошує печаль, добро і зло, людяно-звірині душі, глупі й красиві лиця добрих, але байдужих людей, чудернацькі голоси квітів, знущання хворого тіла над здоровим духом, алхімія щастя і метафізика горя, запах свіжоспеченого хліба життя, тіло душі і душа тіла, поцілунок смерті і музика часу, затамована тиша зірок на воді, чорнобильські незабудки, марґінальний націоналізм і махровий глобалізм, інтелектуальна коліївщина та емоційна сковородинщина, несвобода на свободі і свобода вибору, людиноподібні боги та богоподібні люди, сита каламуть очей і людяно-льодяний відблиск вовчих очей…

Молода пружна енергія старшокласників, які були народжені на поліській волі, а не в теплиці, не в пробірках, як пізніше їхні онуки, шукала боротьби, романтики, кайфу до болю і болю до кайфу.

Кацапів, котрі прийшли на їхні землі як офіційні «визволителі» від польських панів і німецьких окупантів, такі ось «лісові чорти» не любили завойовників, як свого часу індіанці конкістадорів. Хоча мало хто був готовий померти, але не стати рабом, бидлом, друго- чи третьосортним на своїй же, батьківській, дідівській і пра-пра… землі…

Як же це актуально тепер, коли новітні манкурти повилазили звідусюд на найвищі державні щаблі і роблять усе, аби ущент витравити генетичну пам’ять українців і віддати їх правічні землі чужинцям!

Та все ж роман ніколи не був би таким, яким він є, без поета Андрія Наюка, образ якого органічно вплетено у сюжетну канву, як і сама наюкова (читається — Павлюкова) поезія про психологію, філософію, ідеологію патріотизму, густо і без фальші золотими нитками вшита у сторінки роману. Як от:

 

Недаремно слово вже дешеве, Як вода питтєва у потоп. А найглибше все-таки душевна Пісня з переламаним хребтом…

 

Наюк був уже в тому суспільному і фізіологічному стані творчої особи, що «хвалу і наклепи» приймав майже байдуже і від різнокастових, як політичні партії, колег по перу, і від різношерстих критиків, одні з яких піднімали його до статусу національного поета, інші доходили до заперечення його таланту. Відчуваючи і знаючи закони життя, Андрій тішився, що Універсум дарував йому як поетові щастя бути на сторожі генетичного коду нації, що він живе: якщо у нього є друзі й вороги на найвищих щаблях суспільної ієрархії — значить він Чогось вартий, значить пульсує, а не тліє, не скніє.

У романі багато романтичного кохання і тілесних утіх, страждання, жертовності й зради, видінь і фантасмагорій, прозрінь і передбачень сучасної війни, хоча написаний він майже два десятиліття тому. В останній частині книжки автор у манері новелістичного жанру досить несподівано зримо описує не як видіння, а цілком реальну картину Нової світової війни, що «розгорялася як незагашене сечею багаття кочівників на степовому полі, у якого лице кам’яної баби». Воювали усі, «Україна ж не знала, куди пристати, бо й ніхто не хотів її уже…».

Усі герої роману знаходять себе на цій війні — хто у відкритому бою, хто у партизанах, хто у Слові… Світ, що виник зі Світла, знову ставав пронизаним інформацією, болісно-божественним Світлом. «І ця Нова світова війна мудрими серцями відчувалася як остання у такій формі існування матерії на планеті Земля, де шрами на душі зашивають не лише струнами, де спати хочуть не лише тіла, але й душі, у яких темно, як у венах, як у дулах автоматів… де матюки ще сприймають як сакральні слова, де найцікавіша істота — повсталий ангел, а найнещасніші — сиротливе чортенятко, сліпий нічийний собака…».

Крізь тишу чути, як зоря потріскує, Чи плаче, як не складена судьба, Яку міняєш інколи ти різко так, Мов клятви на тиранових гробах.

 

Попри все це, закінчення роману світле, як і світ.

Як і шевченкове віще Слово:

 

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я