Прости мене, синочку, — не вберіг…
Я не закрив тебе від болю власним тілом.
Ти сам ступив за батьківський поріг,
Щоб ворога спинить, щоб іншим не боліло.
Ну, як ти, синку, тяжко там тобі?
Таку біду ще не терпіли люди.
А ти всміхався тихо, сам собі:
— Ти не журися, мамо, якось буде.
А ворог тиснув, як вселенське зло,
Не визнавав ні совісті, ні Бога,
Що сатаною ширилось, росло,
Та нищило старого і малого.
А ти терпів, тримався, воював,
Оплакував полеглих побратимів.
Терпляче власні рани лікував.
І мріяв жити… в злагоді і мирі.
Прости мене, синочку, не зумів…
Що мав зробить — не можу я збагнути.
Я б сам спокійно смерть свою зустрів,
Аби лиш до життя тебе вернути.
Звертаюся до Світу і людей,
Крізь сум, що болем розриває груди:
— Щоб вберегти усіх своїх дітей —
Ще в зародку це зло карайте, люди!
Борис Пономаренко
Прокоментуєте?
