Неймовірні 99 — Валентині Данилівні Гончар!
Світлій, мудрій, прекрасній Музі й Соратниці істинно народного Майстра Слова, Берегині його творчості, упорядниці феноменальних «Щоденників», талановитій авторці спогадів, багатолітній патронесі Міжнародної німецько-української премії для молодих письменників, адже — попри поважний вік, вона уважно читає нових талантів, які з’являються на сторінках «Слова Просвіти» й журналу «Київ», «Літературної України» та «Української літературної газети»… Славне високоліття — це довгий і тернистий, але і шляхетний, світлий шлях, де служіння Слову, служіння Україні, і виняткова роль у відновленні Української Держави — од високої та мудрої Любові. Яка наснажувала на знакові твори, на світлі звершення, яка підносить нові й нові імена, яка впевнює нас: щоденне плекання добра — не марне, справжнє світло і тепло — у суголоссі помислу, слова і чину — має велику силу перетворень. І саме тому — знаємо: Україна переможе і відбудеться. І не примеркне у ній Слово і Чин Олеся Гончара, Слово і Чин Валентини Гончар. З роси й води, наша прекрасна Валентино Данилівно! Ми — поруч!
Передаю слово нашій дивовижній Любові Голоті:
«Вклонімося Валентині Данилівні Гончар! Це надзичайна жінка. Світлий розум, вродлива, талановита. Бог знає, кого парує, та в цьому випадку, навіки поєднавши серця Олеся і Валентини, ще й призначив їм широкий наділ, де мали плекати Любов і Слово. Слово і Любов їхньої праці стали вселенськими. Бо «Тронка», «Собор», «Твоя зоря» прозвучали і в Україні, і в світі. А з їхніх сторінок читачеві – ні, та й світне – і погляд голубий, і ніжна усмішка, і розумна, відважна натура дружини… Коли парує Господь, даруючи довгі літа, він закладає не гладенький шлях, а спільні випробування, біль, горе, втрати, для подолання яких потрібні труд і терпіння. Закладає дивовижні житейські сюжети, примушуючи пару пройти по лезу і не розминутися. Олесь Гончар народився в Ломівці. Сюди ж приїхав жити до старшої сестри, щоб продовжити навчання в Дніпропетровському університеті. Одного разу, сидячи в читалці, поглянув у вікно, і в зграйці дівчат побачив її, в синьому платті, щоб зустрітися і не розлучатися ніколи. «Я повен любові», – освідчувався обранниці Олесь Гончар, чию біографію дарма переказувати тим, хто її не знає: народжений в 1918 році, наш класик звідав все, що лягало на долю його покоління: сирітство, голод, війна, полон, мінометна плита на плечах, яку проніс через всю Європу. І слово в фронтових блокнотах: «Той – матері, той дружині, той сестрам або братам… А я напишу Україні – сонцю її і степам»… Повен любові і слів, які мав сказати — і сказав Олесь Гончар людям. Але спершу їй, Валі, бо кожен з рукописів друкувала Вона, дружина. І ростила дочку та сина. І товаришувала з його друзями, і займалася поштою письменника, й приймала гостей, і, і, і – це коли без передиху робиш все, що маєш і не маєш робити. Довге життя – це коли хвилини слави швидко забуваються, а в пам’яті дні гіркоти й місяці випробовувань. Що є справжнім щастям – письменницькі удачі, сотні тисяч людей, які слухали слово-благословіння Олеся Гончара в часи утворення ТУМ, Руху, відкриття засідання ВР після перших справді демократичних виборів, ініціативу про відродження Михайлівського собору, і ще десятки,сотні справ з якими до нього зверталися українці?.. Так. Та найголовніше, що пронесене через всі літа – завжди залишалися Богом парованими. Над ними світила любов… Валентина Данилівна Гончар, дружина письменника, робила для нього все, що могла. Можна розповідати, як щодня друкувала, вела листування, стежила за здоров’ям чоловіка, як особисто готувала до друку його творчий спадок і розібрала архіви і т.д.Упорядкувала щоденники і листи. Написала прекрасну книжку спогадів «Я повен любові». …Якось давно, слухаючи Олеся Гончара, мені подумалося: дай, Господи, йому довгії літа…Олесь Терентійович прожив гідно, подякувавши Богові, що дав йому народитися Українцем. І дружині, яка дала йому повноту любові. Сьогодні день народження Валентини Гончар. Я не зустрічала в літературному товаристві більш світлої, гідної, вірної, красивої особистості, ніж ця Людина. Іноді чую давно вживаний вислів: «дружина першої особи». Вона саме така Дружина. Постать».
Дмитро Чистяк
Музей-форум Олеся Гончара — Oles Honchar Museum Forum
Прокоментуєте?
