Українці, зупинімося над нашими могилами…
Нас взагалі хотіли знищити, але ми невмирущі!
Нас хотіли перетворити на добриво для москвинської орди.
Нас хотіли зробити безправними манкуртами —
Без роду, культури, історії та віри в майбутнє!
Не вийшло і не вийде! Така воля нашого Бога!
Розпалюю вогонь нашої майбутньої Перемоги!
Вірю в одвагу і шлях невгнутого Меча Свободи!
24.02.22. 6.00 ранку. Ірпінь
Нещодавно в Одеському видавництві «Астропринт» побачила світ нова книга Сергія Мартинюка «Позивний “Письменник”, або Як Ірпінці русню відірпінили». Мав за Честь її погортати й ознайомитися. Книга написана за щоденниковими записами письменника і передає дух спротиву і незламності перших Ірпінських добровольців, які стали щитом на шляху ворога. Саме завдяки їхньому героїзму Україна вистояла й обов’язково переможе.
Що впадає в очі? Книга позажанрова, хоча сам автор говорить, що написана вона військовими Лелечками і передає всю драматичність і героїзм Ірпінців у перші дні війни. Відкрив для себе декілька імен, яких не знав. Промайнуло вже три роки з моменту описання боїв в Приірпінні, але книга приваблює спогадами і ти заново переосмислюєш події, які відбувались у лютому – березні 2022 року. Перші Ірпінці танцювали перед загарбниками смертельний танок “герць”, як колись це робили наші козаки. І цей двобій Українці виграли саме тут, в Ірпені. Як стверджує автор, “Битва за Ірпінь визначила новітню історію України”.
Книга складається з декількох розділів, але кожен це окремий літопис перших днів сучасної війни. Назву деякі з них.
– Перед війною. Літопис подій, які запам’яталися.
– Ми всі чудово розуміли, що якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли на смерть.
– Моя Україна сьогодні потребує солдата Мартинюка, а не письменника.
– Я Ірпінець і мене не скорити. Ірпінці – нескорені люди.
– Тут Ірпінь. Московити, і не мрійте, важко збирати вибиті зуби поломаними руками.
– Ми всі боронили свою землю. Боронили так, як нам вистачало сил.
Десь глибоко в душу запали прикінцеві Лелечанки: “Ірпінь. 25 лютого. Завалимо нацика, а нашим передамо відрізане вухо”, “Степняк, або “Розобрать деревню”, “Бій на Ластівці”, “Смак кави і аромат сигари під вибухи мін”, “Бій на Караван Гала”, “Жираф. Позиція “Мішки”, “Як ми втримали Ірпінь”. Ці Лелечанки западають глибоко в душу і ти занурюєшся у водоверть подій і разом із письменником, його героями, тиснеш на гачок автомата і ведеш вогонь, перечікуєш обстріли в недооблаштованому укритті. Ти разом із письменником під гаслом “З Україною в серці і зі зброєю в руках” зневажаєш окупанта-москаля і нотуєш літопис подій у записник.
Один уривок із книги, як на мене, він цікавий і показний:
“Десь по обіді, біля 15.30, підійшов до входу в штаб. Перевіряв пости біля залізничного мосту. При вході чатують двоє вартових. Мимоволі (почув знайомий голос) подивився на доріжку, яка вела до будинку Чоколова, і закляк на місці. Віталій Магістр розмовляє з моєю дружиною і молодшою дочкою. Посміхаються і про щось говорять. Забрало у мене падає миттєво. Щось сталося? Чого вони тут? Підійшов, привітався і запитливо дивлюсь на Марину. Магістр весело говорить:
– Ось і наш командир. Не буду заважати, спілкуйтесь. Приємно було познайомитися, – і вже до мене тихенько: – У нас порядок, – і пішов убік штаба.
– Привіт, кохана. Щось сталося? Чого тут?
– Ні. Все гаразд. Ми прийшли записатися в наш Ірпінський добровольчий загін. – Марина відповідає просто, й очі у неї сміються. – І тебе заодно побачити. Як ти?
– Нормально.
– Татку, ми дійсно прийшли записатися в добровольці. Я добре стріляю, можу надавати медичну допомогу. – Тоня обіймає мене, і я нарешті розумію, що все нормально. Нічого не сталося, всі живі. – Мама сказала, що також гарно стріляла в школі і буде подавати мені патрони, – при цьому привітно усміхається.
Ну все. Забрало у мене піднялося, і я спокійно видихнув. Обійняв моїх рідних і міцно пригорнув до себе. Так, обійнявшись, простояли декілька хвилин. Ці декілька хвилин були найщасливішими в моєму житті. Війна, вибухи, болотяні вилупки лізуть, а ми гріємось в обіймах.
Анаконда приставила до нас свою людину (замість Тренера), яка спілкується з новачками-добровольцями, записує їхні координати в зошит. Надалі опікується ними і їхньою військовою долею. Підвів до нього свою родину. Щось він старанно записував у свій зошит, довгенько спілкувався. Провів Марину і Тоню до самісінького під’їзду, пообіцяв, що сьогодні обов’язково прийду на вечерю (що я мав сказати) і… зустрілися ми тільки після звільнення Ірпеня. Але я завжди пам’ятав ці щасливі 30 хвилин зустрічі в Будинку письменників.
«Як би важко нам не було, але точно не буде соромно”.
Знаєте, є люди, з якими завжди хочеться зустрічатися. Є місця, до яких прикипає душа. Є книги, від яких вибухає уява і яких не можна не читати. Так і з Мартинюком і його книгою про Ірпінь. Хочеться зустрічатися і читати.
І декілька слів щодо обкладинки. Тильна її сторона несе розуміння сенсу цієї книги. Зазвичай на цій сторінці пишуть коротку автобіографію автора. Але не в цій книзі. На обкладинці написаний есей Сергія Мартинюка “Чого я хочу від Українців?” Варто процитувати його повністю:
Сергій Якович Мартинюк (літературний псевдонім – Світогор Лелеко, військовий позивний – Письменник). Родом зі стародавньої Балтщини.
Чого я хочу? Хочу розуміння від Українців, немає абсолютно ніякої різниці, хто буде при владі в США! Абсолютно не важливо, хто там головує в ЄС. Якщо ви слабкі – вас продадуть, подарують або обміняють на якусь цяцянку. Ми в Ірпені не чекали наказів. Ми знали, що за Україну треба вбивати, а не гинути. Нам треба було в перші три дні збити з москалів зухвалість і показати, що квітів не буде. Перший тиждень били кацапів виключно добровольці. 200 титанів. 200 богатирів зупинили наступ на Київ! Тому вимагаю – досить бути слабкими! Будемо сильними — нам будуть допомагати, але ніхто не буде битися за нас. Ворушимо міцне вогнище України і не даємо йому згасати! Не боїмося бути інакшими і доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї. Нам є чим пишатися і з кого брати приклад.
Моя Україно!
Будуй – муруй світ,
у якому немає московита.
Не дай себе ошукати знову!
Книга розрахована на широке коло читачів і не тільки Ірпінців. Книгу треба читати, щоб розуміти, що зробили перші добровольці. Вони своїм героїзмом зруйнували всі плани окупантів. Зрозумівши, що через Ірпінь вони не пройдуть, загарбники терміново змінили плани і пішли на Мощун. Вони були згодні форсувати річку (а форсування річки, це втрати до 90% особового складу) і продовжувати наступ на Київ. І тут не вийшло, бо отримали по “зухвалій московський пиці” і почали боятися кожного кущика і будинку. Особовий склад деморалізований і наляканий. Виявилося, що Українці сміливі вояки, козаки – характерники. Саме Ірпінці влаштували москальні пекло на Українській землі і навчили цих пацюків чухати ногу об балалайку.
