“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Нещодавно у єреванському видавництві «Антарес» у серії «Вавилонська книгозбірня» вийшов однотомник вибраних творів Михайла Коцюбинського (1864 – 1913) «Тіні забутих предків» (1911), куди, крім однойменної повісті, ввійшли також його новели та оповідання «Іntermezzo», «Коні не винні», «Сміх», «Подарунок на іменини». Пресслужба НСПУ поспілкувалася з його перекладачкою Раїсою Карагезян, відомою своїми перекладами книжок українських письменників вірменською мовою. Зокрема її стараннями також вийшли твори В. Земляка, Григора Тютюнника, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, «Українські народні казки, «Антологія сучасного українського оповідання» та інші.
Шановна пані Раїсо, Ви щойно подарували вірменському читачеві перлину української класики – знамениту повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Як довго тривала ця робота і що було найскладнішим у її виконанні?
Скажу відразу, що неймовірно рада виходу однотомника Михайла Коцюбинського, інтерес до творчості якого у мене давній і пов’язаний із геніальним фільмом, знятим Сергієм Параджановим за мотивами повісті «Тіні забутих предків». Але Сергій Параджанов, як відомо, був вірменином, а тим часом, творчість видатного українського письменника у Вірменії була майже не представлена. І таке становище хтось мав виправляти. І тим «хтось» виявилась я.
Тоді я вже мала у своєму доробку кілька перекладених книжок, але це були переважно твори сучасних українських письменників, яких особисто знала, мала щастя спілкуватися з ними в Ірпінському будинку творчості або в Спілці письменників чи на творчих зустрічах із ними, як це було з Григором Тютюнником, Юрієм Мушкетиком або Павлом Загребельним чи Євгеном Гуцалом, а Коцюбинський – це ж класика! Інша епоха, інше суспільство та й літературна українська мова геть інша! А якщо говорити про «Тіні забутих предків», то це ще й колоритний гуцульський діалект. Хоч я родом з гірської Вірменії і від народження спілкувалася на занґезурському діалекті, який хіба що наші сусіди карабахці могли зрозуміти, тож при перекладі гуцульської балачки могла б легко впоратися з її відтворенням. Але магія класики напружувала. От і за ту ж таки «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького я взялася лише кілька років тому, хоча й вабила вона мене давно. А коли повертатися до Михайла Коцюбинського, то це ще й стиль, яким він віртуозно володів, його естетика, те, що українські літературознавці назвали «імпресіонізмом у слові». І коли я відчула, що внутрішньо готова до роботи з класичним твором, лише тоді сіла за роботу над «Тінями». Отож і з’ява повісті Коцюбинського після мого перекладацького дебюту у Вірменії 1975 року затрималася аж до року 2012-го, коли нарешті вона прийшла до вірменського читача з ілюстраціями славетного українського художника Георгія Якутовича в єреванському видавництві «Наїрі» і мала, зазначу, неабиякий успіх. Звісно, інтересу до повісті у Вірменії сприяв однойменний фільм Сергія Параджанова, але була ще одна обставина, яка робила книжку особливою. Оскільки для вірмен зв’язок «Тіней забутих предків» з ім’ям геніального режисера більш ніж очевидний, то я помістила в неї також переклад його есе «Вічний рух», свого роду згусток естетичних поглядів Сергія Параджанова на мистецтво як таке і українське зокрема. Це досить розлоге есе давало зрозуміти вірменським шанувальникам кіно і художнього слова, що поява всесвітньовідомого фільму далеко не випадкова, а пов’язана органічно з глибоким інтересом великого режисера до України та її культури, зокрема, народної. Недарма Параджанов так високо цінував самобутню творчість геніальної Марії Примаченко, навідувався до неї в село.
Відверто кажучи, робота над повістю була непростою, можна сказати, копіткою, а часом навіть здавалося нездійсненною. Адже Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків» постає перед нами ще і як дивовижний поліфоніст, що, до речі, так добре передав Мирослав Скорик у написаній ним музиці до фільму. Всі ці розмаїті звуки і згуки, вигуки і погуки, зойки і ойки, ремигання худоби, загадковий гомін персоніфікованої письменником карпатської природи, якими так рясніє твір Коцюбинського, творять своєрідний ЛЕКСИКОН полонини, що потребував свого вірменського відтворення. І поставало питання, як усе це було передати в перекладі? А ще описи самобутніх звичаїв Гуцульщини, невигадливі, а разом із тим зворушливі у своїй пантеїстичній простоті пісні-коломийки. Отож були пошуки відтворення всього цього через засоби вірменської мови і, зокрема, народного фольклору, через потрібне слово чи вигук, які належало відшукати, через відповідні елементи гірського побуту, почасти призабутого. Я вже не кажу про передачу вірменською українських ідіом, які творять колорит мови Коцюбинського, мови героїв його твору…
Допомагало мені в цьому відчуття причетності до творчої робітні великого майстра, яким був Михайло Коцюбинський, витвореного ним художнього світу. А ще бажання поділитися цією причетністю з моїми земляками. І щоб вони полюбили його так, як я, щоби перейнялися радістю відкриття письма, достойного уваги. Надто тепер, коли вони мають нагоду ознайомитися ще й з такими його шедеврами, як «Intermezzo», «Подарунок на іменини» чи «Коні не винні».
Коцюбинського я перекладала із задоволенням. Вчитуючись у його письмо, я тішилася його володінням словом і захоплювалася тим, що в часи переслідування і заборони всього українського він міг творити по-справжньому високу літературу. Може, тому в мені жило відчуття, а може, й переконання, що коли я не перекладу, то хто ж іще відтворить його так гарно, як я!?
Адже, крім усього іншого, я маю суттєву перевагу, бо живу в Україні, в живому мовному середовищі, маю можливість відчувати мелодику мови, її інтонацію, тонкощі, а якщо чогось не знаю, то можу спитати… До того ж я завжди була переконана, що не існує роботи важкої, коли є належне ставлення до неї, а я намагалася і намагаюся ставитися до письма автора не лише з повагою, а й трепетно. Надто до таких величин, як Коцюбинський чи Іван Нечуй-Левицький, «Кайдашеву сім’ю» якого я також недавно видала вірменською. Зрештою, до будь-якого автора, якого перекладаю!
Звісно, у кожного перекладача своя творча лабораторія та й переклад, як і будь-яка творча робота, це процес трохи інтимний. І, безумовно, він не обмежується лише пошуками у своїй мові аналогів тих чи інших ідіом або поетичних засобів. Тим паче, що кожен твір не схожий на інший. Та й особисте сприйняття того чи іншого письменника також впливає на творчий процес. Так, мене від самого початку вражала вимогливість до своїх текстів Коцюбинського або Григора Тютюнника. Коли перекладаєш, то це особливо добре помітно. В них не знайти випадкової фрази чи слова. Натомість у письмі деяких сучасних українських прозаїків, а надто в наших «живих класиків», часом натрапляла на такий «розгардіяш», що змушена була ставати заразом і редактором, подеколи прискіпливим, вилучаючи з тексту цілі рядки й абзаци, що повторювалися мало не слово в слово. Пояснювала це собі недостатньою сумлінністю деяких редакторів українських видавництв, яким не стачило духу правити «класика», надто коли той перебував на високій посаді. І після отакої редакторсько-перекладацької праці тішилася з того, що мій вірменський переклад, як я вважала, був досконаліший за український оригінал.
Бо, зрештою, найголовніше в перекладацькій роботі – це найадекватніше донести авторський текст, щоб він викликав у вірменського читача ті самі почуття й емоції, що й в українців. Відтворити його так, щоб відчувалося, ніби він писаний вірменською, а для цього, бува, і в літературних героїв доводилося перевтілюватися, сидячи за письмовим столом, аби їхня мова звучала розкуто й природно. Спочатку читала вголос оригінал, а тоді свій переклад, дослухалася до його звучання – чи не фальшивлю де. Раз, другий… Мабуть, збоку це мало досить-таки дивний вигляд, але в роботі допомагало неабияк.
І ще скажу, що в процесі перекладу в пригоді мені ставав також мій гарний музичний слух і мелодійна пам’ять, недарма якийсь час я навчалася в Єреванській консерваторії. Бо, крім усього іншого, для мене важливо було відтворити ще й мелодику твору, його ритм. Надто це мені придалося, перекладаючи «Українські народні казки». Пригадуєте оте «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка…»? Чи казку про Козу-дерезу, з її отим «пів бока луплена, за три копи куплена…», де, крім змісту, важливо було передати ще й особливу фольклорну інтонацію, що додає оповіді неповторної мелодики.
Вважаю, що вельми придалися мені в роботі і мої добрі знання рідної вірменської мови, що дійшла до нас крізь тисячоліття. Розмаїту, багату на ідіоми, синоніми й антоніми, виплекану й примножену поколіннями вірменських письменників – я засвоювала змалечку, кохаючись у книжках, на яких виростала.
На відміну від сучасної малечі, виростала я без телевізора і єдиною втіхою для мене було читання і навчання в школі. Мій батько – інженер місцевої гідроелектростанції – полюбляв навідуватися до районної книгарні, і кожна принесена ним книжка була для мене неабиякою радістю. Я поринала в ті дивовижні книжкові світи, іноді до ранку не відриваючись від захопливих історичних романів вірменських класиків Раффі, Мурацана і Зоряна чи зарубіжних Діккенса і Мопассана, Майн-Ріда і Фенімора Купера… Усе це я ввібрала. І мова тих творів – часом народна, як у Туманяна, а інколи рафінована, як у перекладах Хачіка Даштенца європейської класики, залишилася в моїй свідомості та підсвідомості. І якщо постаратися, то не так уже й важко у тому пишному літературному розмаї, що й досі живе в мені, знайти необхідну ідіому чи відповідне слово, що я робила й роблю…
Коли Ви відчули в собі силу слова і зрозуміли, що подальше Ваше життя буде пов’язане саме з літературою, зокрема з перекладом?
Я народилась і виросла в гірському, напрочуд мальовничому і затишному містечку Ґоріс, неподалік Нагірного Карабаху, чи як у Вірменії кажуть – Арцаху, назва якого, мабуть, знана багатьом, завдяки тривалому конфлікту між Вірменією й Азербайджаном. За мого дитинства ще не було телебачення, зате я пам’ятаю, як через наше містечко неквапно проходили верблюжі каравани, брязкаючи мідним посудом своїх засмаглих до чорноти погоничів, немовби чвалали вони із геть іншої якоїсь епохи. Пам’ятаю, як на нашому міському майдані мандрівні паглевани-циркачі напинали між високими стовпами линви й витанцьовували на них під оглушливе калатання барабанів і пронизливе вищання зурни…
У школі надавали пильної уваги вивченню вірменської мови, та й російських шкіл на той час у нашому місті ще не було, ця мова викладалась як іноземна, достоту, як і французька, двічі на тиждень. На контрольних із вірменської літератури я завжди обирала вільну тему, писала твори на п’ятірку і частенько вчитель носив і читав їх як зразкові в інших класах. І це, звичайно, не могло не тішити, додавало якоїсь самоповаги, бо йшлося про вірменську літературну мову, якою і не всі горяни в нас добре володіли, адже жили ми в традиційній стихії нашого наспівного ґоріського діалекту, який дуже нагадує мені дитяче щебетання, де добра третина слів була перських і тюркських. Гадаю, таким чином у мене формувалось якщо не відчуття сили слова, то відчуття його значимості, напевне.
І школу я закінчила із золотою медаллю! Але чомусь навіть не думала про філологію, щоби присвятити себе літературі чи мові, а поступила на механіко-математичний факультет Єреванського університету! Все у мене вийшло легко, просто і… випадково! Дорогою до Політехнічного інституту, куди мала намір подати документи на поважного інженера, як наполягав батько, я загубила свій паспорт! Натомість Єреванський університет приймав документи без паспорта, і я, не роздумуючи, помчала туди і відразу поступила на механіко-математичний факультет, склавши на відмінно іспит із математики, яку я також знала блискуче. Загалом, я страшенно любила школу і наших учителів, що були мені, мов рідні! Мабуть, це звучить сьогодні дивно, принаймні, для моїх онуків, які полюбляють здебільшого проводити час удома за відеоіграми або комп’ютером. А ще я особливо не засиджувалася вдома ще й через мачуху, яка, здавалося, тільки й шукала нагоди, щоб дорікнути пасербиці. Гадаю, що й моє захоплення книжками теж було своєрідною втечею від домашнього повсякдення. Так само я страшенно полюбляла також музику та спів. Природа обдарувала мене звучним голосом із красивим тембром мецо-сопрано, тож співала в хорі Єреванської опери і навіть училася в Єреванській консерваторії, яку так і не закінчила, бо перебралася до Києва, вийшовши заміж за молодого вірменознавця Олександра Божка, який саме навчався в Єревані. Звісно, мені хотілося продовжити займатися улюбленим співом у Києві, та сімейні турботи і мистецтво, як виявилося, – речі мало сумісні, особливо, коли це пов’язано з таким тендітним інструментом, як голос. І я змушена була розпрощатися з наміром стати оперною співачкою, хоча мала підтримку знаменитої Лариси Архипівни Руденко. «Лише перед вступом візьміть українське прізвище! Інакше не приймуть вас!», – радила щиросердо вона, прослухавши мене. Виявляється, існувала така негласна настанова в київській консерваторії, і це тоді, коли мало не всі там, на мій превеликий подив, спілкувалися здебільшого російською мовою. Особливо така повсюдна русифікація западала в око після Вірменії з її культом рідної мови. І може, саме всупереч тій несправедливості я з перших же днів поклала собі розмовляти в Україні українською. Допомагали мені в цьому дитячі книжечки, які я читала своїм маленьким донечкам. А коли чоловік приніс збірку новел Григора Тютюнника «Крайнебо», то вона мене так захопила, що в мені відразу спалахнуло бажання перекласти цього дивовижного прозаїка. Саме з Григора Тютюнника й почалося моє зацікавлення українською літературою та й, зрештою, становлення мене як перекладачки.
Сучасна вірменська література вельми різноманітна й строката, але все-таки, на мою думку, неповно представлена в Україні. Що для цього треба зробити, аби, наприклад, сучасний письменник Вірменії був почутий в Україні, а найзнаковіші твори набули більшого розголосу?
На жаль, це так. Достоту, як і українська література, особливо сучасна, поки що не представлена належним чином у Вірменії. Можливо, тому, що живемо ми в часи суспільних потрясінь, за якими не завжди вдається розгледіти те чи інше мистецьке явище. Коли гостро постає питання саме виживання нації української чи вірменської. За таких умов культурні процеси як у Вірменії, так і в Україні немовби пущені на самоплив, тоді як культура, мистецтво потребують державної підтримки. Може, тому протягом останніх років майже перервалися мистецькі, зокрема письменницькі зв’язки між нашими країнами. Хоч українська вірменська громада окремими своїми заходами й намагається пожвавити їх, але, як бачимо, цього недостатньо.
Німецький письменник і філософ Ернст Юнґер (1895 –1998) у своїй книзі «Війна як внутрішнє переживання» (1922) доводить, що війна не лише спотворює людську особистість, її природу, морально-етичні установки, а й на багато століть уперед закладає підґрунтя руйнації суспільства. Мої київські сусіди – скромна родина пенсіонерів, колишніх учителів, якось сказали мені, що по війні, вони, певно, опиняться у психіатричній лікарні, бо, ймовірно, вже ніколи не зможуть звикнути до тиші, якщо вона колись запанує. А як Ви як мисткиня переживаєте цей жахливий досвід війни?
Болюче питання! Якраз перед війною з чоловіком я побувала у Маріуполі, тож просто серце розривається, коли бачу вщент зруйновані колись такі квітучі українські міста і села. Як і всі, стежу за подіями на фронті й подумки завжди з нашими воїнами, які в окопах захищають свободу, життя українців – нас із вами, і дуже часто ціною свого життя! А ще завдяки інтернету поширюю правду про війну у вірменських соцмережах, бо, на жаль, значна частина моїх земляків перебуває під обстрілом ординської пропаганди, якою труять їхні мізки з московських теле- і радіопрограм. А найголовніше, я не перестаю вірити в нашу перемогу, знаю – вона обов’язково настане!
Над чим Ви зараз працюєте?
Зараз я пишу. Пишу про свій рідний Ґоріс, де я народилася, пішла до школи! Про людей, серед яких виросла. Багатьох із них уже немає, але завдяки слову вони живуть у моїх оповідях, і я радію цьому. І хоч друкуюсь у вірменській пресі, але особливо вдячна «Літературній Україні» та «Українській літературній газеті» за публікацію цих оповідок українською, які, сподіваюся, з часом виллються в окрему книжку.
Я щиро дякую Вам за подвижницьку місію й за той неоціненний внесок, який Ви вже зробили і робите для популяризації української літератури у Вірменії.
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
