“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Ользі Кобилянській
із поцілунками крізь віки
Чи було у вас таке, що вам подобається автор, якого ви ще не читали взагалі, навіть не пробігали очима ані сторінки, ані абзацу, ані речення, ані слова? Та й чи можливо таке?
В моєму випадкові так було щодо Карлоса Руїса Сафона, один погляд на фото якого (розміщеного завбачливо (от як вони знали, яку світлину слід вкласти до рекламного тексту?) у каталозі видавництва «КСД») чомусь одразу мене запевнив, що це – мій автор, якого слід читати обов’язково і що він вже заздалегідь, до прочитання, зайняв своє місце в моєму читацькому світовідчуванні. І згодом я пересвідчився та переконався у тому, що не помилився. Я збагнув, що цей каталонець є однією із небагатьох непідробних прикрас літературного сьогодення та й для мене він став відверто своїм вже беззаперечно.
Та ситуація із Ольгою Кобилянською трошки інша, інша тим, що я прочитав лише сторінку її тексту, її «Царівни», та не вертався до її творів взагалі, відклавши це на майбутнє. Та трапилось мені її фото і я відчув практично те саме, що було із К. Р. Сафоном, але вже із домішкою замилування дуже своєрідною жіночною привабністю.
Ви ніколи не ловили себе на думці, що роздивляєтесь фото сторічної давнини як своєрідну крихітку людського, крихітку «я», що його погодився надати той, кого знімкує автор світлини?
Чи можна роздивлятись чиєсь фото, якщо ти не художник, не знав чи не знаєш зображеного на світлині особисто? Якщо ти не історик, не архівіст, не криміналіст чи не мистецтвознавець, не фотограф, зрештою?
Мені чомусь відчувається, що на чиєсь фото не можна довго дивитись, бо є в цьому щось від нетактовності, неґречності, як у тривалому вдивлянні чи роздивлянні когось в дійсності, не на світлині.
От якщо довгий погляд є порушенням особистої просторіні, то може й роздивляння чийогось фото так само слід вважати втручанням у приватність? Принаймні я відчуваю це саме так.
Є одна світлина, де Ольга Кобилянська вбрана у сукню (мабуть), прикрашену згори, на стриманому й елегантному комірці прикрасою, що схожа на квіткову вигадливу фігурку.
Її зачіска проста й так само стримана, як вбрання, що у своїй єдності м’яко підкреслюють її незвичну вроду, надаючи їй тієї особливою зачарувальної виразності, яка властива поєднанню внутрішності й зовнішності краси.
Проте основою магнетичною прикрасою цього фото та самої письменниці тут для мене є її погляд. Такого зтишеного злиття душевної затишності, спокійності, як у теплого літнього надвечір’я, вбирального споглядання, властивого поетові та прихованої рівної течії внутрішньої енергії я ніколи не натрапляв.
Неймовірно великі очі дивляться із аналітичною допитливістю дослідника та чіпкою цікавістю митця, доповненого незвичним для таких рис легкою боязкістю, яку можна розгледіти лише в найжіночніших красунь.
І це чудове й несподіване поєднання заворожує й змушує погляд затриматись на фото якомога довше, бо прекрасне вабить. А з фото проглядає звучанням особлива музика митця й людини та просто жіночна гарнота.
Ця дрібка вразливості, безборонності увиразнює загальний фотообраз літераторки й він вже стає самостійною картиною, від якої неможливо відвести очей. Щось є невловимо глибокогарне й рухоме у цьому погляді, щось від полотен Леонардо. Робота фотографа тут захоплює, але яка ж у нього натурниця!
І це не просто вловлена митцем мить митця, не лише вдалий фотопортрет художниці слова, ні, це – фотохудожній малюнок самої Ольги Кобилянської.
І хочеться раптом пригорнути цю пані, обійняти її ніжно та захистити від небезпек, загроз та труднощів. Й ледь помітно повітряно поцілувати в срібло її щічки!
Але відчуваю тут і ще одне особливе й доладне поєднання. Я не читав нічого досі з її творів, окрім уже згаданої вище сторінки із «Царівни», як написав про те вище, але згадую, що у неї є новела під назвою «Меланхолійний вальс». А ви ніколи не думали, що в самій назві міститься певний парадокс й контрастування? Чи може вальс може бути меланхолійним? Хіба як виняток, рідкість? Вальс є бадьорим кружлянням, натомість меланхолійність є зажуреною уповільненістю й навіть нерухомістю, пригніченістю й сумом. Але якщо такий вальс й можливий, то як же він має зачаровувати поєднанням протилежностей, бажанням віднайти й побачити рубіж перетікання жвавості в поникливість і навпаки?
Мабуть, для мене це є ще однією притягальною рисою фото Ольги Кобилянської, де єдність меланхолії й холії, діяльної енергії вальсу й споглядальності мінорності утворюють дивовижну гармонію.
І тлом цієї світлини є повільний та водночас жвавий Valse melancolique, що досі звучить в ній своєю невловимістю мелодії тих інструментів, яких неможливо вигадати чи створити (бо вони просто є в світі), але існування й гру яких завжди відчуваєш непомильно чітко.
Геракліт сказав колись, що у непоєднаному найбільша гармонія, й саме ці слова мені згадуються, коли міркую про чудовий дагеротип Ольги Кобилянської. Сила й боязкість, меланхолія й енергія, стриманість й врода.
На цій світлині я бачу птаха. Бо Ольга Кобилянська – пташка і водночас вона – весняний спів екзотичної пташини із елегантними пір’їнами, що пробуджує синхронно сум й радість.
І я починаю зупинятись із роздивлянням фото, бо розумію, ще це не просто не зовсім тактовно, а що я просто починаю безнадійно закохуватись крізь століття.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
