Я вперше почув слово убунту не з академічних трактатів чи філософських монографій, а на післявоєнних вулицях Луанди під час моєї дипломатичної місії в Анголі у 2004–2007 роках. Країна тільки-но виходила з пекла 27-річної громадянської війни, і це слово вимовляли не як відчужену концепцію, а як щоденний, життєдайний інстинкт виживання: «я є, бо ми є». Народ, який втратив мільйони синів і дочок, осягнув глибинну істину: самотнє існування — це ілюзія, виживає й відроджується лише спільнота.
Роки дипломатичної праці в країнах Глобального Півдня відкрили мені важливу візію: континенти, що поранені колоніалізмом, війнами чи імперською несправедливістю, народжують особливу, життєствердну етику відродження.
Колись це відчувалося перш за все як професійне спостереження. Проте сьогодні, крізь полум’я та гарт нашої власної визвольної війни проти російської імперської агресії, цей зв’язок виявився метафізично близьким. Мудрість Глобального Півдня та українська духовна й визвольна традиція промовляють в один голос.
Метафізичне осердя: Серце, «сродність» та
африканський імператив
На перший погляд, африканське убунту постає як колективна етика екзистенційного братерства, а філософія Григорія Сковороди як величний шлях внутрішнього самопізнання й волі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Та варто прислухатися до їхнього глибокого морального й естетичного пульсу, як ми побачимо єдиний духовний материк.
Для Сковороди людина пізнає світ, свободу й Творця, перш за все через серце — центр солідарності та любові. Але сковородинське серце ніколи не буває ізольованим чи байдужим, воно невпинно шукає «сродності». І коли африканські мудреці кажуть «Umuntu ngumuntu ngabantu» («Людина є людиною через інших людей»), вони проголошують той самий сковородинський інстинкт: людське «Я» розквітає тільки тоді, коли воно відгукується в серці іншого.
Сковорода проповідував «сродну працю» як запоруку гармонії суспільства — організму, де кожен знаходить своє власне покликання задля спільного блага. Філософія убунту й етичні шукання багатьох народів Глобального Півдня доповнюють цей принцип: неможливо бути щасливим плеканням власної ізольованої долі. Справжня воля і гідність за своєю природою завжди колективні.
Сковорода, який пішки долав шляхи й зберігав абсолютну незалежність від імперського тиску, довів те саме, що й традиції народів Африки та Азії: зовнішній ворог чи варварська імперія спроможні зруйнувати матерію, але вони абсолютно безсилі перед вільним духом, закоріненим у солідарності.
- II. Борці за свободу: Перекличка визвольних доль
Ця етична єдність викристалізовується в долях видатних борців за свободу — Freedom Fighters різних континентів, які перетворили власні випробування на дороговкази для народів.
Нельсон Мандела, пройшовши крізь пекло 27 років ізоляції в казематах острова Роббен, перетворив убунту на величний державотворчий акт співчуття та моральної перемоги над апартеїдом, відмовившись від помсти заради спільного майбутнього. У той самий час, на іншому кінці світу, тими ж двадцятьма сімома роками радянських таборів і камер смертників пройшов Левко Лук’яненко. Разом із В’ячеславом Чорноволом та іншими українськими дисидентами вони перетворили тюрму на школу свободи й виплекали візію відновленої української незалежності. Як Мандела стверджував, що свобода неподільна, так і Чорновіл звертався до нації: «Ми мусимо бути разом, щоб вистояти». Ця лінія незламності сягає духовного пророцтва Тараса Шевченка, чий маніфест «Борітеся — поборете!» став фундаментальним закликом українського визвольного духу. А в сучасному вимірі духовне лідерство архієпископа Дезмонда Туту й Далай-лами нагадує світу, що справжній опір народжується тоді, коли біль трансформується у дієву солідарність, а світло віри стає сильнішим за будь-яку темряву.
Той самий інстинкт спільного зцілення втілила кенійська Вангарі Маатаї, лауреатка Нобелівської премії миру, чий Рух зеленого поясу перетворив мільйони жінок на садівниць власної землі і буквально, і метафорично: висаджуючи дерева, вони загоювали ґрунт, понівечений колоніальною експлуатацією, тим самим підтверджуючи закон убунту — відновлення завжди спільне.
III. Україна у вогні: Убунту як щоденний чин
Сьогодні Україна веде священну визвольну війну проти росії, виборюючи не лише власну землю, а й саме право людини залишатися Людиною. І в цьому вогняному горнилі філософія убунту та сковородинська «сродність» стали не просто теорією — вони стали щоденним, животворним чином мільйонів.
Коли громада стає непохитним щитом для найслабших, коли волонтерство перетворюється на загальнонаціональний інстинкт, коли воїни на передньому краї віддають сили й життя за побратимів і майбутнє дітей — це і є українське убунту в дії. Це торжество принципу «я є, бо ми є», яке вщент розбиває потворно-імперську логіку агресора — «я існую, лише коли знищую інших».
Черги охочих здати кров після ракетних ударів, стихійні хаби збору допомоги в кожному під’їзді, тисячі водіїв-волонтерів, що безкоштовно евакуюють сусідів під обстрілами, — усе це буденні, майже непомітні акти того самого убунту, які рідко потрапляють у зведення новин, але саме вони тримають країну на плаву.
У «Книзі радості» Дезмонд Туту та Далай‑лама наголошують: радість — це не втеча від болю, а його перетворення на солідарність і опір. Україна щодня підтверджує цю істину: у усмішках підтримки під час евакуації, у тихому наспіві знайомої пісні серед уламків, у дитячих вигадках, що лунають у сховищах. Це і є світла радість серця, про яку писав Сковорода — найвищий акт нашої незламності та моральної сили.
- IV. Континенти надії: Світло переможного майбутнього
Україну та країни Глобального Півдня єднає глибока сила, загартована випробуваннями — святий зв’язок. Це зв’язок народів, які пройшли через колоніальні травми й виснажливі війни, але зберегли здатність любити, творити й довіряти людині. Нас об’єднує усвідомлення: гідність і свобода — не дарунок, а чин солідарності. Поєднання африканського убунту та сковородинської «свободи серця» формує нову моральну географію світу. Від Кейптауна до Києва простягається цей спільний континент надії — від прожитих випробувань до вибореної волі.
І ми знаємо точно: ніяка імперська темрява не здатна загасити світло, коли серця мільйонів б’ються як одне. Перемога буде за світлом, за любов’ю і за солідарністю. Бо там, де слово стає зброєю, а співчуття найвищою політикою, народжується не просто перемога у війні. Народжується нова архітектура людської гідності — світова спільнота, що впізнає одна одну не за кольором прапора, а за биттям серця.
- V. Континент союзників: практичний вимір партнерства
Метафізична спорідненість, про яку йшлося вище, не залишається абстракцією, вона щодня перевіряється на практиці, у трьох взаємопов’язаних вимірах: дипломатичному, економічному та наративному. Саме тут вирішується, чи стане спорідненість сердець реальною політичною силою.
У залі Генеральної Асамблеї ООН перше випробування принесло рекордну єдність: резолюцію, що засудила повномасштабне вторгнення, підтримали 141 держава зі 193 — небачений рівень солідарності. Проте з часом картина ускладнилась: коли йдеться не про загальне засудження, а про конкретні порушення прав людини, кількість голосів «за» від держав Глобального Півдня скорочується. Причина цього — не байдужість, а історична пам’ять про колоніальну добу та відчуття подвійних стандартів Заходу, коли одні порушення міжнародного права засуджують гучно, а інші воліють не помічати. Водночас, треба згадати, що Українська формула миру, побудована не як ультиматум, а як рамка рівноправної співпраці, вже об’єднала понад 80 держав переконливий доказ того, що мова партнерства працює там, де мова тиску буксує.
В економічному вимірі Україна перетворює продовольчу дипломатію на інструмент довіри. Програма «Grain from Ukraine», започаткована в листопаді 2022 року, вже доправила продовольство до вісімнадцяти країн Африки, Азії та Близького Сходу в координації зі Всесвітньою продовольчою програмою ООН. У 2026 році цей підхід зробив якісний крок: перший український агрохаб запрацював у Гані — не разова гуманітарна поставка, а інфраструктура для довгострокового партнерства. Це принципова відмінність від кремлівської логіки «їжа як зброя», застосованої Москвою під час блокади українських портів ще 2022 року. Навіть коли російський терор проти портової інфраструктури створює ризики для морської логістики, африканські ринки у сезоні 2025/2026 залишаються головними споживачами українського зерна — доказ того, що збудована довіра витримує тиск.
Найгостріше змагання точиться в наративному вимірі. Після провалу заколоту Пригожина Кремль переформатував мережі впливу: військовий залишок «вагнерівців» перетворено на «Африканський корпус» під контролем міноборони рф, а цивільну мережу пропаганди й шпигунства «Africa Politology» передано під контроль СЗР.
За даними української розвідки, у 2026–2027 роках Росія планує розгорнути проросійський інформаційний простір щонайменше у пʼяти африканських країнах, використовуючи механізми самої ООН, фіктивні «панафриканські» організації та контент, згенерований штучним інтелектом, — сумарно щонайменше у двадцяти двох державах континенту. У відповідь Україна опрацьовує ідею власного центру протидії дезінформації на континенті. Але є симптоматичний сигнал: за оцінкою французької дипломатії, кремлівська модель приречена, бо не створює реальної соціальної бази — вона купує лояльність еліт, а не довіру народів.
Саме тут метафізика й політика сходяться в одній точці. Росія пропонує Глобальному Півдню васальну залежність — зброю, найманців, лояльність в обмін на ресурси. Україна пропонує те, про що йшлося на початку цього тексту: рівність, гідність і сродну працю на спільне благо. Убунту не купується, воно впізнається. І саме тому довгострокова перевага у змаганні за Глобальний Південь належить не тому, хто має більше грошей чи зброї, а тому, чия пропозиція правдивіша.
Володимир Лакомов,
Надзвичайний і Повноважний Посол України
Експерт Фонду «Демократичні Ініціативи» імені Ілька Кучеріва
