Слово, яке не зникло: історія Миколи Леоновича — поета, дизайнера та військового, зниклого безвісти

0
Микола Леонович — поет, ілюстратор і книжковий дизайнер із Полтави, який з 27 квітня 2023 року вважається зниклим безвісти під час бойового завдання поблизу Авдіївки. Його поезія поєднує строгість форми й тонку іронію, щоденну уважність і пророче передчуття.

Під час кампанії Empty Chair Week PEN Ukraine згадували Миколу як одного з тих, хто не може бути поруч через війну, але чиї тексти і присутність — поруч.

Суспільне Культура зібрало основні відомості з його біографії — життя, у якому поєдналися поезія, графічний дизайн, відповідальність за культуру і добровільне рішення йти на фронт.

Микола у 2003 році переміг у літературному конкурсі видавництва «Смолоскип», а вже наступного року видав дебютну збірку «Агон». У цій книжці він одразу показав себе як зрілого поета. Його поезія поєднувала іронію з внутрішньою зосередженістю, абсурд із філософськими спостереженнями, точність форми з бажанням виходити за її межі.

Остання збірка Леоновича «Повільна людина» вийшла у 2023 році — вже після того, як він зник безвісти на фронті. До неї увійшли вірші, написані протягом трьох десятиліть. У цій книжці чути пильну увагу до часу, до досвіду, який осмислюється без поспіху. У деяких віршах з’являється передчуття війни — і розуміння того, якою вона є:

«До ворога немає більше зла, В очах мерця підійметься заграва, Чи проти бився він, чи бився за».

Книжки як об’єкти культури

Микола не обмежувався лише текстом. Він працював як дизайнер і оформлювач книжок — із глибоким ставленням до кожного елементу видання. Його книжкові обкладинки, шрифти, верстка — це результат не просто технічної роботи, а естетичного бачення. Він говорив: «Я хочу, щоб її розуміли навіть ті, хто не знає мови. Вона має бути зрозумілою як об’єкт».

Проєкти Леоновича неодноразово відзначали на конкурсі «Найкращий книжковий дизайн» у межах «Книжкового Арсеналу». У 2019–2020 роках він сам увійшов до складу журі цього конкурсу. Але для нього це було не питання визнання чи статусу — радше спосіб працювати уважно й відповідально в межах культурної сфери.

Війна як вибір

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Микола пішов добровольцем до армії. Це було усвідомлене рішення. Його дружина, Марина Александрович, згадує«Він чітко знав, для чого це робить». Леонович не документував свою присутність на фронті у соцмережах і не підкреслював свою участь у війні. Просто пішов — і був там, де, на його думку, потрібно було бути.

Слово, яке не зникло: історія Миколи Леоновича
Микола Леонович. Facebook/Смолоскип

Пам’ять і присутність

У квітні 2024 року PEN Ukraine провела подію, присвячену Миколі Леоновичу. Друзі, колеги, рідні згадували його як людину, присутність якої була завжди уважною, глибокою і мовчазною. Поет Ігор Мітров назвав його «сьомим у п’ятірному гроні неокласиків» — не як спробу класифікації, а як спосіб побачити в його поезії живу традицію, що починалася з творів Зерова, Рильського, Филиповича.

Запис події зберіг голоси тих, хто були поруч і хто продовжують говорити про нього. Через ці голоси залишається присутнім і автор.

У просторі PEN Ukraine, 28 січня 2025 року, відкрилася виставка ілюстрацій Миколи Леоновича під назвою «Текстури». У ній були представлені замальовки з його скетчбуків — спроби роботи з різними формами, матеріалами, кольорами. Це не завершені проєкти, а фрагменти творчого пошуку, в яких видно його мислення, сумніви й натхнення. Вони дають змогу заглянути в процес, у якому художник дозволяв собі помилятись і шукати нове.

У відкритті виставки взяли участь перекладачка та редакторка Марина Александрович, дизайнер і військовослужбовець Богдан Гдаль, письменниця Олена Павлова, заступниця директорки видавництва «Смолоскип» Ольга Погинайко. Подію модерувала перекладачка й менеджерка культурних проєктів Анна Вовченко.

Його порожній стілець — поруч. Його мова — жива

Микола Леонович залишається серед нас — у текстах, у книжках, у графічних рішеннях, які й далі живуть своїм життям. Його книжка «Повільна людина» — це не підсумок, не завершення. Це тривала розмова, у якій чутно думку, ритм, інтонацію. Вона не поспішає — але діє в кожному рядку.

Він писав і створював не тому, що мав амбіцію, а тому, що вважав це важливим. Його вибір залишився в книжках, у словах і у вчинку.

Яна Качковська

suspilne.media

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я