“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Продовження. Початок див.: Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua
УРИВКИ З КНИГИ
До уваги читачів пропонуємо уривки з книжки Тараса Федюка «Спогади». Книгу можна придбати в книгарнях України і на сайті видавництва «Навчальна книга Богдан», Тернопіл
1990 року мені було запропоновано взяти участь у ще одній закордонній поїздці: цього разу на Дні молодої радянської літератури на Кубі. Я ані тоді, ані тепер (здається, про це вже казав) не любив і не люблю закордонних мандрів. Мені здається, що враження та користь від тих мандрів незмірно менша, аніж зусилля, яких ті мандри потребують… Паспорти, візи, збирання манаток, квитки, літаки (ненавиджу літаки)… А в підсумку? А в підсумку – набагато кращі та красивіші туземні дива в якій-небудь годинній телепередачі каналу «Тревел»…
Щодо літературної користі, то я на той час, маючи вже московський «Зімній стадіон», ставився до перекладів не просто з якоюсь осторогою, але частіше байдуже, а часом і з острахом та огидою…
Зібрався. Мої проводи в Одесі були бурхливими й навіть буйними. Коротше, я прокинувся на верхній поличці купе. Столик було заставлено порожніми пляшками від пійла та запивачки, зокрема з пляшками, що я затарився на Кубу. Якісь чоловіки в купе мені тикали і кликали похмелитися перед відльотом. Здається, весь фірмовий потяг «Чорноморець» Київ-Одеса знав, куди я маю летіти.
Чому поїхав одразу на Київ, а не просто до Москви – тепер не згадаю. Очевидно, вигадав для себе ще якісь справи в Києві, аби побачитися з друзями: Римаруком і Герасим’юком. Зліз із потяга із вжитим новим на старі дріжджі… Пішла київська погулянка. І на якомусь етапі я раптом вирішив: та на фіга мені та Куба, коли мені й тут добре? І сказав друзям, що все, нікуди я не їду, мені Київ подобається більше, ніж Гавана.
І тут треба сказати, що Римарук зробив усе, аби впхати мене на вечірній літак до Москви, примовляючи: «Якщо ти зараз не полетиш, то ти ж розумієш, що вже більше ніколи не втрапиш у жодну письменницьку закордонну делегацію». Тоді ще здавалося, що Радянський Союз «нерушимий». Я, звичайно, не розумів, але пручатися енергійному та активному Римаруковому попиханню не мав сили. Полетів.
Тарас Федюк, Василь Полтавчук, Сергій Рядченко, Ізмаїл Гордон (сидить), Станіслав Стриженюк, Анатолій Глущак
Льоту до Москви – якихось хвилин сорок п’ять, тож невдовзі літачок сів у тодішній столиці, де я був за своє життя тричі і щоразу транзитом. Аеропорт звався «Биково». Я вперше чув. Яке-таке Биково? Де це? Як їхати до гуртожитку літінституту? Київські напої за сорок п’ять хвилин вивітритися не встигли. Злітне поле перевівало снігом. Був початок листопада. Я розумів, що таксист злупить із мене три лічильники, але подітися було ніде й сил на громадський транспорт не було. На таксистове: «Сто рублєй» я мовчки бухнувся на переднє сидіння.
Поїхали. До гуртожитку, де, до речі, у різночассі мешкали й українські поети-прозаїки, а дехто з опису цього місця навіть почав натоптування своїх літературних манівців, їхали довго. У голові – і це я чітко пам’ятаю – товклася ідіотська фраза на мотивчик не менш дурної пісеньки: «Биково, ти Биково, родная сторона».
Вахтерка – бабуся з всерозуміючими очима – дала мені ключі від якоїсь кімнати, куди я закинув свою невелику сумку, колись напхану алкоголем, який не те що до Куби, а й навіть до Москви не доїхав… Щоправда! Безнадійно намацуючи руками рушник, мило чи зубну пасту, аби трохи вивести себе на світлий шлях, я раптом нігтями цокнув об щось скляне. Ого! Невже?! Таки так!! Це була велика – 0,7 – пляшка горілки! Як вона не була виявлена раніше – питання не до мене, а до провидіння.
Я тут же пішов запросити бабусю з всерозуміючими очима скласти мені кумпанію… Проте бабусине всерозуміння аж так далеко не сягало, і мені було делікатно відмовлено. Я піднявся на другий поверх та почвалав коридором. Є ж десь тут спраглі поети! У коридорах порожньо, час не ранній, всі, мабуть, споживали своє, міцно зачинившись у гуртожитських кімнатах…
У коридорі, до речі, намертво стояв специфічний запах анаші, що, здається, в’ївся у стіни, а то й сам цей запах був стінами… Раптом побачив настіж відчинені двері кімнати. Я наважився постукати у відчинені двері й зазирнути. Картина була сюрреалістична. На ліжку, біля столу, сиділа молода дівчина і грала на гітарі. Що тут сюрреалістичного? А те, любі друзі, що дівка була зовсім гола! Мала вона років із двадцять п’ять та доволі симпатичну пичку. А скрізь – від стелі до підлоги – мерехтів синюватий цигарковий дим. Єва глянула на мене затуманеним поглядом і знов зосередилася на грі та підспівуванні. «Бард-таки», – подумалося. Я нахабно зайшов, сів на стілець. Жодної уваги. Я, як ідіот, привітався. Нуль реакції. Ну, трохи посидів і пішов. Пальці дівки ковзали струнами дешевої гітари і її хрипкий голосок крильцями бився в мене на спині… Я щось тоді зробив не так? Досі не знаю…
Пляшку довелося відкорковувати на самоті. Ну, не звикати. Налив повен гранчак і випив за раз. Закуски не було, та й пощо вона мені, молодому радянському поетові, що летить на Кубу? Заснув я сном праведника, який сорок років блукав пустелею на самоті й нарешті в нього з’явився шанс поблукати пустелею вкупі з такими ж, як сам.
А вранці мене розбудили страшним грюкотом у двері. Саме так, здалося мені, грюкали колись у ці двері енкаведисти, забираючи звідси юні обдарування до тривалої праці з підняття народного господарства на теренах Сибіру… Поволі дурні асоціації розвіялись, і я нарешті опинився серед не знайомих, але своїх. Як тут казали, своїх «в доску».
У літак до Гавани було взято чимало допінгу, але хто ж знав, що доведеться летіти стільки часу! Делегація складалася з доволі молодих письменників. Мені тоді було тридцять п’ять, проте я не належав до найстарших у бригаді. Був ще Слава П’єцух, Саша Ткаченко… Набагато старші. Від рідної неньки, крім мене, була Наталка Білоцерківець. Склад української делегації, порівняно з Польщею, лишився незмінним. Білорусь натомість уособлювала молода Христина Лялько. Вона замінила собою майбутню нобеліантку Алєксієвич та мого друга, гарного поета Льоню Дранько-Майсюка…
Летіли, випивали, читали вірші… ну, читали ті, хто випивав… Тверезі задумливо мовчали. Шенон, Ґандер – місця, де літак приземлявся для поповнення харчів та пального… У Шеноні сідали в густий, як сметана, туман… Було моторошно. Мені.
Десь посеред двадцятигодинного перельоту все взяте скінчилось і читання віршів почало поволеньки згасати… У якомусь часі до мене звернувся П’єцух із такою собі вправою на логічне мислення: «Тарас, ти замєтіл, что тут стюардеси носят випівку?»
А то, не помітив… Звичайно ж… Славко вів далі: «Тарас, а ти замєтіл, что многіє от випівкі отказиваются?»
Та помітив-помітив… Щаблі п’єцухового дедуктивного методу починали втомлювати і вкурвлювати… І тут він радісно здійняв догори вказівного пальця й урочисто промовив: «Вот! Значіт, должно бить! Значіт, должно оставаться! Я сєйчас пойду на развєдку».
І почалапав до кабінки стюардес… Развєдчіка довго не було… Я вже й не знав, що думати… Аж раптом із потаємних дверей стюардеси висунулася радісна фізіономія П’єцуха та загадково покликала мене змахом білої ручки…
Що він там наплів стюардесам, не знаю. Чи був це з боку стюардес службовий злочин, не відаю. Але ми там-таки випили. Більше, ніж сподівалися стюардеси, хоча й менше, ніж сподівалися ми…
А треба сказати, на той час перестройка сягнула небачених масштабів, нам у касі Союза пісатєлєй СРСР видали… долари!!! Два долари з копійками, тобто з центами… Смішно? А тоді це були чималі екзотичні гроші… А от поміняти російські рублі на кубинські песо мені не вдалося, оскільки пізно прилетів і голова була забита більш серйозними речами, про які я вже повідомив…
До чого це я? А от до чого… За двадцять годин наш літачок нарешті намацав червону кубинську землю в аеропорту Гавани. Ще треба було пройти через прикордонників-митників, написати якісь декларації, що й зробив тремтячою від щастя рукою… Прикордонники-митники, глянувши на мене й мою невелику напівпорожню сумку, пропустили неофіта без шмону… А от у наших хазяйновитих дівчат вони з величезним задоволенням, що межувало з насолодою, двома пальцями виймали: палиці сирокопченої ковбаси, цитрусові, що були зекономлені від роздачі в літаку, – і кидали це все у великі пластмасові корзини… Ковбаску – окремо, цукерки – окремо, мандаринки – окремо… Отож не страждає від експропріації той, хто нічого не має. Йому, як казав вождь та учитель Ленін, «нєчєго тірять, кромє собствєнних
цепєй»…
Але соціалізм – він і в Африці соціалізм. Тому тут же, в аеропорту, стороною-господарем нам було видано – як вони це велемовно назвали – «конверти дружби», де було скількись-то жовтих песо. А в Москві ті, хто розумніший і тверезіший, наміняли червоних песо. У чому різниця, скажу нижче… Я ж, лише ввійшовши до приміщення аеропорту, мов крілик на констріктора, пішов на бар, що в кутку виблискував дзеркалами та напоями… Виявилося, що це валютний бар. Я, напруживши все своє шкільне знання англійської та всю свою південноукраїнську жестикуляцію, запитав про вартість холодної – у краплинах роси – баночки капіталістичного пива. Мені відповіли, що це коштує 90 центів, і я радісно віддав половину грошей, отриманих у касі Союза пісатєлєй СРСР. Коли я пив своє пиво, вся делегація дивилася на мене. Чоловіки – із заздрістю, жінки – із жалем, нерозумінням та, здається, доглибним презирством…
А коли ми вийшли з приміщення аеропорту (в аеропорту повітря кондиціонувалось) на вулицю, мені одразу ж перехопило подих. Відчуття було таке, наче ти в лазні, де пара настояна на якихось екзотичних рослинах… Таке повітря було в тропічній Гавані в листопаді 1990 року… Мабуть, і досі таке.
Провезли нас до доволі нормального готелю, такого собі аналогу нашого середньої руки «Інтуриста». Поселили всіх недалечко, вкупочці… Вранці з’ясувалося, що годуватимуть геніїв внизу й матимемо «шведський стіл». А на даху виблискував басейн, куди можна було піднятися в будь-який час…
Першого ж дня нас запросили на зустріч із кубинськими письменниками в їхній спілці письменників. Взагалі попередньо затверджена програма планувалася доволі насичено: зустріч із колективами якихось заводів, тютюнової фабрики… Там, де знамениті сигари крутять… Словом, встрєчі с трудовимі коллєктівамі…
Але від початку все пішло якось не так. Ну, кінець 1990-го, радянська ліберальна преса повна викривальних матеріалів; повернення політичних та літературних імен; демократизація… В Україні вже почали поволеньки знімати пам’ятники – страшно сказати – Володимирові Іллічу Леніну.
Мій молодший товариш Сашко Вільчинський, який переїхав з Одеси до Тернополя та очолив там газету «Вечірній Тернопіль», прислав мені котрийсь номер своєї газети, де на першій шпальті було величезне фото підвішеного мотузкою за шию пам’ятника «вождеві і вчителю», що вже одірвався од постаменту в повітря за допомогою крана. Під фоткою великими літерами: «Прощай, наш дорогий Ілліч!»…
Й ось на цій зустрічі ми почали різко критикувати радянське минуле. Розбивати на друзки всі досягнення соціалізму… Гудити вождів пролетаріату.
Кубинці ж, виступаючи, засуджували нас, відмежовувались, говорили про помилки наші, про неприпустимість руйнувань ленінських бовванів… О Боже! Як мені це нагадало нас самих ще в недавньому минулому. Коли зрідка кораблями в Одесу приходили «капіталістичні письменники», ми так само засуджували їх за те саме, за що тепер було засуджено нас… На перекурах я познайомився з місцевим дисидентом, письменником Васко Тусто. Від наших дисидентів – суворих і гнівних – Васко вирізнявся лагідною іронією та м’якою приреченістю веселого фаталіста. Говорив він трохи російською, тож ми могли балакати.
«Ну а што, Тарас, ну, посадят мєня на пару лєт, вот вийду, получу в Іспаніі грант тисяч на пять доларов: и мєсяц можно хорошо отдохнуть»…
Десь досі в моїй бібліотеці є книжечка, підписана мені кубинським поетом-дисидентом Васко Тусто. Було схоже на те що, вочевидь, влада Куби, довідавшись про зміст наших полум’яних викривальних промов, вирішила не допускати нас до трудових колективів, аби не збурювали ми їх дурними ідеями незрозумілої перебудови.
І тому в їхній Спілці ми виступали щодня, разів зо три-чотири поспіль. Щоправда, були й інші заходи, яких не скасували. Ну, по-перше, екскурсія на пляж. Він був великий, довгий, гарний… Білий пісочок, якісь грибочки-халупки з пальмового листя… І – майже нікого! Спека тридцять градусів – і майже нікого! Порожній пляж, як-от в Одесі в січні чи лютому… Я спитав перекладачку, чому це так. Відповідь приголомшила: «Вода холодная, 26 градусов». Я аж підсвиснув… Згадалися сибірські «бічі» верхи на вантажному «Уралі», що кричали на весь дерев’яний посьолок: «На морє єдєм! Вода тьоплая! Восємь градусов!» Море звалося Карське, здається… На Північному Льодовитому океані… Все пізнається в порівнянні, мій друже, усе – у порівнянні.
Возили нас також у музей-помешкання Карпентьєра. Алєхо. Там нас приймала чи то вдова, чи то дочка всесвітньовідомого – не пригадую… Я ходив кімнатами і все не міг усвідомити, що я тепер так далеко від своєї Трансністрії. І не міг пояснити, що я тут роблю. Вдова-дочка була дуже мила, пригощала нас ромом і розказувала про свого чоловіка чи батька…
Значно більше емоцій збурили відвідини вілли Хемінгуея. Не пригадаю, встиг я вже тут сказати чи ні, але віддавна й подосі вважаю, що є три найвищі шедеври світової літератури: «Портрет Доріана Грея» Вайльда, «Полковнику ніхто не пише» Маркеса та «Старий і море» Хемінгуея… Шедеврів, звичайно, є набагато більше, але для мене ці три найвищі.
Садибу старого Хема було збережено недоторканною. Такий собі острівець ситих буржуйських розкошів на тлі… Ну, про тло – нижче… Високі пальми, басейни, щоправда, без води. Біля одного з басейнів невеличкі – висотою до коліна – мармурові пам’ятники полеглим Хемінгуеєвим котам… Сама вілла мала доволі непоказний вигляд. Одноповерхова, трохи плеската, з великими вікнами і, зрештою, не така вже й велика. Поруч – доволі висока, проте неширока вежа, на яку старий піднімався, аби побачити, що з моря за погода. Чи можна ловити рибу.
До середини нас не пустили, але величезні вікна давали змогу побачити майже все, що там було. Жодних тобі бароко, жодного стилю, що зветься «по-багатому». На стінах – голови закатованих старим мисливцем звірів, у кутку – вудки, що радше схожі на сучасні лижі своєю товщиною та шириною. Рибка ж в океані не те, що в нас… Двері до знаменитого (доволі просторого) туалету були відчинені й можна було помітити не менш знаменитий сувій паперу (не туалетного!), на якому письменник мав звичку, сидячи, писати свої безсмертні твори…
Одне слово, правильно жив чоловік. Жив, як хотів. Не гасав по европейських та американських закапелках, винюшуючи чергового гранта чи яку премійку, а писав. У Європі, кажуть, бував, але то на війні, то по шинках… Справжній письменник. Ці відвідини ще раз утвердили мене на думці, що письменник повинен жити правильно.
Так-от, про тло. Гаваною я блукав часто, щоправда, далеко від готелю не відходячи, аби можна було повернутися, не вдаючись до розпитувань. Кубинці англійську знали ще гірше, аніж я, хоча куди вже (у моєму разі) гірше. Вражало, звичайно, те, що вражає досі усіх решту. Кубинські плейбої, які, насунувши на вуха солом’яні сомбреро та запхавши до рота дешеву сигару, проїжджали порожніми вулицями Гавани на своїх старезних – від часів ще американського володарювання – «Кадилаках». Проїжджали гордо, зневажливо поглядаючи довкола під свист вітру в проіржавілих дірках своїх півстолітнього віку авто.
Мене дуже вразили тамтешні крамниці. Власне, магазинів (супермаркетів і поготів) у загальносвітовому розумінні цього слова не було. Були такі собі невеликі склепи, схожі, до речі, на наші сільпо чи кооперації середини минулого століття. У них, як і в тодішніх наших, продавалося все: від хліба до гасу. Але вразив навіть не асортимент тих крамничок, а те, що всі товари в них були за картками. Місцевий покупець з порога діставав таку собі книжечку, схожу на товстенького записника, і продавець, одриваючи там щось, видавав товар. Покупець розраховувався жовтими песо й чалапав додому. Чоловіки майже всі були зодягнені в чорні штанці та білі – з коротким рукавом – пожмакані сорочечки… Так-от, значна частина моїх жовтих песо з конверта дружби якраз і була витрачена в таких крамничках. І пішли вони на дві номінації. Вони єдині були до продажу без карток: місцеве поганеньке пиво й дешеві сигари…
На набережній – пліч-о-пліч – з різнокаліберними потертими та сто разів ремонтованими спінінгами стояли рибалки. Я, як людина, яка від трирічного віку належала до цієї невдовбенної касти, поцікавився в перекладачки: «Ого, скільки у вас рибалок-любителів!»
Вона знітилася якось й, опустивши очі, сказала: «Та вони не любителі, для них риба – основна їжа…»
Взагалі кубинське злидарство було настільки всеосяжним, що приховати його було не на силі, тому довелося побачити й цей бік райського острівця. У дворі під нашим готелем приліпилася невеличка молочна точка. Так, шпаківенька… Чергу до неї люди займали ще з ночі й, чекаючи чимало до відкриття, неголосно грали на гітарі, щось підспівували та пританцьовували. Всі, майже всі люди на Кубі були страшенно бідні і страшенно щасливі! От що дивно! Правда, я ще раніше зрозумів, що щастя не в грошах і навіть не в їх кількості…
Дуже сормлячись і всіляко це приховуючи, наші перекладачки проводили своїх діток до нашого шведського столу. Дітки тулилися в куточку, боячись, вочевидь, що хтось із місцевих пильних їх помітить.
Письменники Гавани вирішили нас першого дня запросити до ресторану. На душ десять (пішли не всі наші) була одна пляшка рому і якась мікроскопічна закуска.
Дівчата наші, вочевидь, заздалегідь щось знали про кубинські звичаї і прихопили із собою якісь ленти, одеколони і проч… Мінялися в готелі з коридорними – не знаю на що, не брехатиму. До нас у номер якось зайшла прибиральниця, коли ми з моїм сусідом, вірменським поетом Норайром Багдасаряном були вдома. Побачивши Норикові домашні капці, прибиральниця аж занадто активно похапцем почала жестикулювати, пропонуючи йому продати ту взувачку. Капці, чесно кажучи, були геть не нові й навіть такі, що їх би краще засунути десь глибше під ліжко… Норайр, знітившись, замахав руками: «Ні-ні-ні». Прибиральниця розчаровано вийшла. Я підмовляв: «Норику, ти не розумієш іспанської, то вона пропонувала тобі вдягти капці і йти з нею до чоловічої справи». Норік повівся, хоч і недовірливо. Аж доки я не розреготався.
Взагалі острів був сповнений сексуальної енергетики. Під нашим «Інтуристом» надвечір збиралася велика зграя дівчат. Стільки красивих дівок вкупі я ні до, ані після не бачив. І всі – по 5 баксів. Господи… Але я щось необережно виліз на слизьке. Завдання моїх спогадів – це здати інших, а не здати себе самого…
Була в нас зустріч із тамтешнім міністром культури. Досить молодий, вальяжний, вгодований іспанець. Як разюче він одрізнявся від решти свого народу! Щось завчено нам розповідав, напіврозлігшись у кріслі. Що він там казав, не пригадую, але один штрих із тієї промови запам’ятався, бо вразив. Він сказав десь так побіжно, що в такому багатомільйонному місті, як Гавана, взагалі немає вуличної злочинності. Жодної! Навіть випадків хуліганства нема. «От, якось, – сказав він, – кілька років тому хлопці десь побились. То це в нас надзвичайна пригода була. А після того – ні».
І тут я міністрові повірив. Бо, звичайно, тоталітарні злочинні режими всіляко придушують своїх злочинних колег. І то не важливо: це мафія чи вуличні злодюжки. До того варто додати доброзичливість самих кубинців, їхні якісь аж дитячі реакції. Та й ходити нічною Гаваною випадало не раз – і жодної агресії.
На Кубі виходила одна газета. «Гранма» звалася… Як ото в Союзі газета «Правда». Більшої свободи слова Фідель не дозволяв. Запросили й туди нашу делегацію. Були всі, крім мене. Потім матеріал про цю зустріч і колективне фото опублікували в «Гранмі», і моя відсутність дуже потішила Юрія Суровцева, який мав був летіти з нами, але щось йому завадило: «А гдє наш Тарас? А наш Тарас там, гдє всєгда». І правильно, бо в тому часі я сидів у своєму готелі в номері й пив із московськими електронниками смердючий місцевий ром. Вибір спиртного на Кубі був невеликий: або ром «Гавана-клаб», або ром «Санта Крус». Ну, «Святий хрест» мені подобався більше. Мабуть, через назву. Я довічно слабий на слова…
Московські електронники щось там на Кубі налагоджували, сиділи вже кілька місяців, страшенно скучали «па родінє» і я їм явився, як ото у відомому фільмі «паслєдній русскій», хто міг розказати свіжі новини з тієї «родіни». Інформація в них була, але неповна й без всіляких промовистих деталей. А розповідати було про що: вирувала перебудова.
Мені ж цікаво було послухати їхні розповіді про кубинців та Кубу. Ну й випити рому, аякже. Словом, «Гранму» було похерено. Раз один із тих москвичів-електронників раптом спитав мене (зараз розповім веселу історію): «Тарас, а что, у тєбя карічнєвая візітка?»
Так, моя візитівка до готелю була брунатного кольору.
«Карічнєвая візітка означаєт, что на вашу дєлєгацію в гостінічном рєсторанє і барє открит крєдіт».
Я пожвавішав: «Ну і?»
«Вот ти сєйчас можешь позвоніть в рєсторан, заказать что-то і тєбе прінєсут, а вместо рассчьота – распішешься і всьо».
Так-так-так. Ану-ану-ану. Я звелів московському гостеві нікуди не йти (раптом він збрехав, буде розраховуватись). Сконцентрувавши у своїй дурній голові всі рештки англійської, я замовив у ресторані (обережно так) пляшку «Санта Круса» і дві пляшечки «Коли», назвав номер кімнати. За якийсь час у двері постукали. Я радісно вигукнув усе, що лишилося від англійської: «Пліз!!!»
До кімнати увійшов величезного зросту негр (вибачайте, кубиноафриканець чи афрокубинець). На ньому був так знайомий із наших дев’яностих малиновий піджак, біла сорочка з чорним метеликом… Ну, чисто Хюго Босс. А над рукою на блискучій мельхіоровій таці сяяли неземним блиском три пляшки. Одна – більша і дві – менші. Поклавши принесене на стіл, малиновий янгол подав мені куценького папірця та авторучку. Я поставив підпис там, де мені вказали кубиноафриканським пальцем. Завершивши місію, він вклонився й вийшов. Ура! Московський гість посміхався, я радів.
Відтоді – зажив! Запрошуючи спочатку свого малинового піджака, а потім, коли він піде, запрошуючи своїх друзів, почувався якимось Рокфеллером, всі дивувалися, але не розпитували. Хто їх знає «етіх укрăінцев».
Щастя було бурхливе, але, як завжди стосовно щастя, не довге. Якогось разу я проговорився. Душа ж то в мене насправді добра й лагідна… І почали замовляти всі хлопці. А як відомо, щастя на всіх не стачає ніколи. І треба ж було такому трапитися, що перший, хто нарвався на нещастя, був знову ж я! Провівши всі телефонні процедури та викликавши вже рідного мені брата-кубиноафриканця, я взявся за авторучку. І тут він, посміхнувшись на всі свої білі зуби, властиві чорному континентові, сказав: «Ноу, ноу», – і показав мені жест, який у всьому світі означає одне: «Давай готівку!»
Добре, що в мене дещо лишалось у конверті дружби. Дякувати Богові – вистачило. Печаль була велика. Проте через свій підступний характер я своїх друзів не попередив про закінчення кредиту. Душа-то лагідна, але не настільки ж. Треба ж себе хоча б чимось потішити у справдешньому горі. Не пригадую, хто з хлопців перший попався на гачок. Але було весело дивитися, як малиновий піджак, сліпучо посміхаючись, казав своє тепер уже для мене веселе: «Ноу-ноу».
Далі буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
