Автори приходять до видавництва по-різному. Хтось приносить рукопис, хтось телефонує, хтось запитує, чи можемо видати.
Тетяна Жарко озвалася листом з Франції із проханням надрукувати книгу «Чотирибедрений трикутник. Соціальна геометрія. Новели», яка здобула лауреатство на конкурсі «Коронація слова». Книгу ми надрукували. А вже нині у планах видавництва доволі несподіваний проєкт – серія з шести томів перекладених Тетяною Жарко творів Еміля Золя. Ми вже підготували до друку перший том, до якого увійшов роман «Шинок», і буквально днями відправляємо його до друкарні. І, звісно, моє найперше запитання до письменниці і перекладачки Тетяни Жарко було саме про Золя.
Роман Еміля Золя «Шинок», який незабаром побачить світ у видавництві «Ярославів Вал»
Насправді у стані готового перекладацького рукопису у мене є вже сім томів – п’ять романів і два томи найкращих новел Еміля Золя, а над перекладами ще двох романів я зараз працюю. Це шедеври натуралістичного роману із двадцятитомної саги «Руґон-Маккари» – «Шинок» (переклад був опублікований в журналі «Всесвіт» 2021 року), «Нана», «Кухня», «Жіноче щастя», «Його Вельможність Ежен Руґон»; перший видатний роман Золя, де натуралізм поєднано із психологізмом, – «Тереза Ракен»; і один з останніх його романів із циклу «Чотириєвангеліє» – «Праця», вже суто модерний твір з яскравим символізмом. Відтак можна буде казати, що весь доробок цього генія отримає українське прочитання. Звісно, за винятком кількох ранніх творів, котрих соромився сам Золя через, як він казав, «отруєність романтизмом». З-поміж новел цього письменника я обрала ті, які є цікавими для сучасних українців як високою художньою якістю, так і актуальною тематикою. Сподіваюсь, усі вони знайдуть шлях до українського читача.
Чому я обрала саме Еміля Золя? Причин багато. Перша, звісно ж, велетенський талант цього письменника, котрий був не тільки реформатором світової літератури, але й одним із тих інтелектуалів, які створили нашу сучасну європейську ідентичність. Його здатність не лише побачити і почути, але й зрозуміти людину, його сміливість у викритті тих соціальних проблем, про які за його часів говорили у кращому випадку натяками, але які залишаються тягарем і для наших сучасників, – саме завдяки цьому Золя не просто залишається актуальним та популярним у Франції, а й отримує нові й нові прочитання, зокрема, і в перекладах. Скажімо, роман «Шинок» був перекладений на англійську мову тринадцять разів (востаннє 2021 року) під сімома різними назвами. Українською мовою новели та інші малі твори Золя почали перекладати у 70-х роках ХІХ століття, і першим його перекладачем був Іван Франко. А протягом 1929-1930 років Державне видавництво України здійснило наймасштабніший перекладацький проєкт: тоді світ побачили переклади 18 романів. Але невдовзі ці книжки розділили долю всього Розстріляного відродження, і деякі з них збереглися буквально в одиничних примірниках. Кілька романів, вочевидь, обрані за ідеологічним принципом, спорадично перевидавались протягом 1950-1970 років, але особисто я, прочитавши із захватом український переклад «Черева Парижа», на який натрапила в сільській бібліотеці, у районній київській бібліотеці знайшла лише російські переклади. Так, переважній більшості українців творчість Золя була доступна тільки в російських перекладах. Пригадуючи передмови до них, я маю непереборне враження, що цього автора радянські ідеологи побоювалися: занадто відверто й сміливо він описував робітничий клас, не приховуючи його вад, як-от масовий клінічний алкоголізм, отупілість, байдужість до своєї долі, домашнє насильство.
Тож друга причина мого особистого задуму – це завершити перекладацьку роботу, розпочату півтора століття тому і перервану століття тому через те, що росія хотіла, аби українці читали шедеври світової літератури виключно за посередництвом російської мови, тобто бачили світ російськими очима.
Інша причина, чому перекладачі ХІХ століття не наважувалися братись за романи Золя, а в 20-х роках ХХ століття оминули одні з найкращих його творів – це сам натуралістичний творчий метод, який вимагав скрупульозного опису виробничих процесів, знарядь праці, товарного асортименту тощо, а звідси й широчезний обсяг технічної лексики, яку ви можете не знайти у загальних словниках і доведеться робити розвідки у фаховій літературі. Проте Золя умів перетворити такі буцімто нудні подробиці на гімн людській праці, на уславлення творчого духу, на неприховану гордість за досягнення свого народу. До цього додається сміливе поводження письменника з мовою. Він ввів у літературний канон значний обсяг розмовної, ба навіть жаргонної лексики, сміливо експериментував із синтаксисом, не вагався вживати слова у невластивому на той час значенні. Тож наскільки захопливими твори Золя є для читача, настільки ж складними вони є для перекладача. Не промину нагоди зауважити, що російські переклади (і не тільки Золя) часто хибують на спрощення, переписування оригіналу, вилучення із нього як технічної, так і розмовної лексики, котра перекладачам, редакторам або цензорам мала здаватися «негарною». До речі, саме з цієї причини я вирішила порушити власні принципи і зробити повторний переклад роману «Нана»: сто років тому цензура або самоцензура змусили Марію Ільтичну, котра створила художньо бездоганний текст, пом’якшити цю відверту розповідь про сексуальну експлуатацію та об’єктивацію, залишити без перекладу грубі прізвиська повій, приховати за синонімами описи лесбійської проституції. Справді, свого часу Золя шокував не тільки перекладачів, але й читачів та видавців, тому його твори довго публікували із сором’язливими крапками замість лайки та навіть медичних термінів, які різали вухо святенникам.
І останнє, але, гадаю, найважливіше, завдяки чому Золя залишається сучасним і на батьківщині, і поза нею, – це його принципова громадянська позиція, за яку, ймовірно, він заплатив своїм життям. Всесвітньо відомий романіст, автор творів, що вважались бунтівничо зухвалими, він виступив зі статтею «Я звинувачую!» на захист Альфреда Дрейфуса і очолив громадянську кампанію, яка стала на заваді перетворенню антисемітизму на офіційну ідеологію. Під загрозою тюремного ув’язнення, позбавлений державних нагород, він мусив тікати до Англії, і є вагомі підстави вважати, що його передчасна смерть від отруєння пічним газом була наслідком замаху, влаштованого «антидрейфусарами».
Отже, для мене знайомство з творчістю Золя почалося ще в дитинстві, але тільки 2020 року я відчула в собі достатньо сили, щоб взятися за переклад його творів. Я почала з мого улюбленого, але найскладнішого роману «Шинок», котрий, як казав сам Золя, «пахне робітниками», — відтворює їхню мову, їхню роботу, їхню мораль, їхній побут. Це було нелегке, але захопливе завдання, адже необхідно було віднайти рівновагу між нормами сучасної літературної мови, її розмовним варіантом, діалектизмами та архаїзмами. А ще розмаїття технічних термінів, описи не тільки виробничої, але й побутової діяльності, яку сучасній людині важко зрозуміти: шість різновидів прасок, п’ять способів сплести золотий ланцюжок, щипчики mouchette, щоб зрізати обгорілий ґніт на свічці, для яких в українській мові не утворилося окремого поняття, різниця між власне пралею та робітницею, яка крохмалить і сушить випрану білизну… «Велика паризька майстерня» потребувала такої професійної спеціалізації, для якої не тільки в українській, а й у жодній з відомих мені мов немає відповідників. Наприклад, reperceuse — майстриня, котра за нанесеним пунктиром вирізала деталі із золотих та срібних листів. Цікаво було спостерігати і міжкультурні паралелі, адже мова — безкомпромісний свідок життєвих реалій. Скажімо, для найяскравішої проблематики роману — алкоголізму — французька мова витворила не менше понять, аніж українська. Десятки синонімів на позначення різного ступеня сп’яніння та для назв горілки іноді зовсім відмінні, наприклад, українське «п’яний, мов павук» і французьке «п’яний, мов дрозд», іноді на диво подібні: brulôt («палена») — паленка, casse-poitrine («ломигруди») — запридух (самогон). А на сексуальну об’єктивацію та експлуатацію жінки непомильно вкаже багатий в обох мовах синонімічний ряд до поняття «повія».
Полегшує мою роботу те, що я живу у Франції, маю можливість запитати у природних носіїв французької мови їхнє розуміння метафор та зашифрованих у тексті натяків, побачити в музеї, а не лише на фотографії, як виглядали речі, серед яких жили люди в середині ХІХ століття, побачити на власні очі ті місцини і краєвиди, які він описував. Я щиро вдячна тим, хто мені допомагав і допомагає, перш за все своєму старшому сину Олесю, студенту Страсбурзького університету, котрий робить для мене термінологічні та історичні розвідки, консультується зі своїми викладачами, загалом, як білінгв є природним містком між двома мовами.
Що ж до впливу Золя на мою власну творчість, то, ясна річ, така тривала «співпраця» не лишається безслідною. І хоча роман у класичному розумінні – це не мій жанр, проте взірцем для мене є новели Золя. Вони відмінні від класичної новели, якою уславився Мопассан. Це радше скомпресовані романи, в яких на двадцяти-тридцяти сторінках перебігає усе життя людини, незліченні пристрасті, парадокси, контрасти трагічного й комічного. Саме на таку лаконічність і влучність я намагаюся взоруватись.
2024-го видавництво «Ярославів Вал» опублікувало Вашу книгу «Чотирибедрений трикутник. Соціальна геометрія». Нині готуємо до друку ще одну Вашу книгу «Три щасливі жінки», лауреата тієї ж «Коронації слова» 2020-го. Кілька слів про ці твори і про «Коронацію слова». Наскільки я зрозуміла, «Коронація» дала Вам стимул не лише писати, а й показувати свої ще неопубліковані твори, стала таким своєрідним провідником між автором і майбутнім читачем.
Книга «Чотирибедрений трикутник. Соціальна геометрія» Тетяни Жарко. Видавництво «Ярославів Вал»
Так, «Коронації слова» – це унікальна нагода отримати відгук про свій твір, ще коли він є рукописом. Пройти анонімний відбір журі – це для мене спосіб отримати об’єктивну оцінку моєї творчості не просто від безстороннього читача, а від знавців сучасної літератури, котрі мають оцінити десятки, сотні творів. А визнання – це рушій для натхнення. Тож участь у літературному конкурсі – це для мене передусім дороговказ для творчості.
Дозвольте уточнення щодо майбутньої книжки «Три щасливі жінки»: до неї увійде не тільки одноіменний роман у новелах, але і п’єса «Вічні цінності», котра, на думку журі «Коронації слова», має бути моїм найкращим твором, адже отримала найвищу відзнаку — друге місце «Коронації слова — 2021».
Якщо у «Чотирибедреному трикутнику» переважають «скомпресовані романи», кожен з окремою проблематикою, то у книжці «Три щасливі жінки» лише один твір у цьому стилі, а решта є класичними новелами. Інша відмінність – ці новели поєднані наскрізною темою та перегукуються сюжетно, тому я й назвала книжку романом у новелах. Я спробувала вихопити прості, намацальні історії, відтворити їх у реалістичному стилі і у такий спосіб порушити одвічне екзистенційне питання: “А що ж таке щастя?” Саме тому я вирішила не створювати одного головного героя чи героїню, а розділити твір на новели – хіба можливо пояснити на прикладі однієї людини, що таке щастя? Кожна новела присвячена жінці на ім’я Софія: десять жінок – від дівчинки-підлітка до літньої жінки – оповідають свої історії. Що ще, окрім імені, об’єднує багатодітну матір, успішну бізнес-леді та продавчиню на базарі? “Трохи інакше склались би обставини – і життєва стежка попростувала б уже в іншому напрямку”, – каже одна з героїнь роману. “Софія” – це “мудрість”. Чи справді заслуговує на таке ім’я жінка, котра після школи не прочитала жодної книги? А та, котра була “сірим кардиналом” свого чоловіка, зробила з нього великого політика і, зрештою, була ним морально розчавлена? Троє з-поміж героїнь оселилися за кордоном. Але чи є ще щось спільне між заробітчанкою, викладачем університету та суддею? “Як це дивно: побувати уві сні двома різними, по-різному щасливими жінками і прокинутись третьою”, – міркує Софія. Взагалі стереотипу “щастя” відповідають чотири чи щонайбільше п’ять героїнь, інші ж шукають щастя у доступний для себе спосіб. “Щастя кожен носить у собі”, – цитує Сковороду одна з них. Чи зможе стати щасливою жінка, котра втекла разом з дітьми від чоловіка-тирана? Чи зможе бодай думати про щастя матір, яка втратила єдину дитину? Чи навчиться бути щасливою дівчинка, котра потерпає від булінгу? Чи віднайде щастя жінка, чоловіка котрої було вбито під час безглуздої п’яної сварки? Якщо підрахувати математично, то чоловічих персонажів у романі стільки ж, як і жіночих. Проте виступають вони не як доповнення до протагоністки і не як її антагоністи – навіть епізодичні персонажі розповідають читачеві власну історію. Або ж чоловіки фактично виявляються головними дійовими особами: в одній новелі дві окремі сюжетні лінії – матері та сина; у іншій Софія через свою професію опиняється в суто чоловічому оточенні; ще в іншій жінка з’являється у пролозі та епілозі, а зав’язка, кульмінація та розв’язка відбуваються за участі виключно чоловіків. Та й чи можна розділити уявлення про щастя сучасних українки чи українця на суто “жіноче” та “чоловіче”? На щастя, вже ні.
П’єсу «Вічні цінності» теж можна зарахувати до «жіночої» проблематики: головною героїнею є слідча, котра розслідує злочини, жертвами яких є неповнолітні дівчата. Це справжні історії, які вразили мене тим, що, здавалося б, не могли статись у європейській державі на початку 20-х років ХХІ століття. Я спробувала побачити кожну історію як симптом хвороб, на які страждає наше суспільство. Звідси й назва: «традиційні цінності», «вічні цінності», «сімейні цінності» – це ширми, за якими намагають приховати гнійник замість того, щоб прооперувати й вилікувати його.
Ви багато років живете поза Україною, у франкомовному світі. Що допомагає зберігати добру мовну «форму»? Маю на увазі українську мову. Адже мова – це основа основ для кожного письменника. На мою думку, у перекладачів з мовою свої, особливі, взаємини.
Професійно, навіть за кордоном, я завжди залишалася повязаною з Україною та українською мовою. Двомовність, подвійна ідентичність дозволили мені відчути, що рідну мову ми вчимо і вдосконалюємо протягом всього життя. Це ніби саме собою зрозуміле, але ми не звертаємо на це уваги, як не відчуваємо запаху повітря, яким дихаємо, або смак води, яку п’ємо. Вдосконалювати мову, відкривати в ній нові й нові скарби – це нескінченна захоплива подорож. Для роботи я маю послуговуватися офіційним та офіційно-діловим стилем, який створює доволі суворі рамки, тож літературний переклад і власна творчість є для мене нагодою для мовних експериментів та відкриттів. І в перекладах, і в своїх книжках я не вагаюся використовувати слова, які чула в живій розмові або вичитала в українських класиків, але які опинилися поза академічними словниками. Скажімо, я здивувалася, не знайшовши у 20-томному словнику слова «остобриднути». Є «остогиднути», але ж «гидкий» і «бридкий» – це не абсолютні синоніми, вони мають власні відтінки.
Перекладацька практика наштовхнула мене на порівняльне дослідження української та французької мов, яке поки що залишається мовною розвагою, але з часом я планую викласти його результати в окремому нарисі чи статті. Здавалося б, між двома країнами чимала відстань, вони мали цілком різну долю, але виявляється, що мови увесь час перебували у спільному просторі. Обидві створювали свою літературу та літературну мову на основі Біблії, брали з неї метафори і по-своєму тлумачили їх, обидві (французька – у середньовіччі, українська – трохи згодом, наприкінці середньовіччя і в ранньомодерний час) живилися з латини і кожна по-своєму переосмислювали античний спадок, від раньомодерного часу і до кінця «Прекрасної епохи» французька мова була панівною в західній культурі і поширила на інші мови, зокрема, й на українську, незліченну кількість кальок та запозичень, деякі з них тепер незаслужено вважаються русизмами («в свою чергу», як і «в свою очередь», – це калька з à son tour).
Правду кажучи, не знаю, чи можу вважати себе діаспорною літераторкою. Зараз у діаспорі перебуває приблизно четвертина нашого народу, і переважна більшість – це зовсім нова діаспора з дуже міцними зв’язками з Україною. Ми відмінні від діаспорян, які залишили Україну під час або невдовзі після Другої світової війни. Я ще застала їхні громади у Франції, Німеччині, Бенілюксу, слухала особисті історії цих людей. Вони усвідомлювали, що є відрізаними від України, багато десятиліть не мали бодай надії побачити ще колись свою батьківщину, своїх рідних чи їхні могили. Наше незрівнянно краще становище покладає на нас більші обов’язки. Як мінімум, ми повинні зберігати нашу мову та ідентичність для наших дітей, щоб залишатися надійним запіллям для України під час війни і забезпечити їй потенціал та ресурси для відновлення після перемоги. Але бажано залишатися частиною України і світоглядно, і своїми справами. Тож мої книжки і переклади, які публікуються в Україні, – це не місток, а пуповина, що пов’язує мене з Україною.
Знаю, що книга «Чотирибедрений трикутник. Соціальна геометрія» продавалася на аукціоні у Страсбурзі на користь ВСУ. Як це було?
Щиро дякую за це запитання, бо воно викликало в мені зворушливі спогади про неймовірних людей, які роблять все можливе й неможливе для наших захисників. Я мала нагоду долучитися до благодійних заходів у Франції, Люксембурзі, Бельгії. На кількох заходах я була присутня особисто, але переважно віддавала книжки організаторам. Особливою радістю і честю для мене було, коли наш легендарний рок-музикант, а зараз захисник України, Сергій Василюк продавав мій «Чотирибедрений трикутник» під час своїх гастролей у Бельгії. Мене зворушувало до сліз, коли мої книжки купували іноземці – поляки, литовці, білоруси, навіть один француз, який зовсім не розуміє української. Сподіваюсь, той дрон, на який він у такий спосіб зробив свій внесок, вже знайшов свого «хорошого росіянина».
Традиційне запитання. Що в планах у письменниці і перекладачки Тетяни Жарко?
Зараз я працюю над романом, який складатиметься з багатьох коротких історій різних людей. Я довго не знаходила в собі сил писати про війну, вважала, що не маю права на це. Влітку 2014 року я усвідомила, що приїхала в зовсім іншу Україну, ніж за рік до того, коли випадково почула на вулиці розмову: «От жалко, що не встиг продати дачу до війни». Мені було боляче й соромно, що Україна живе у війні, а я приїхала на канікули з іншого світу. Тому в романі «Три щасливі жінки» війна є тільки в побіжних згадках, як у тій випадково почутій розмові. В «Чотирибедреному трикутнику» є «скомпресований роман», який закінчується на тому, що головний герой на початку окупації потрапляє в Донецьку «на підвал», ще одна новела розповідає про українську діаспору в росії на самому початку збройної агресії, але інші новели – про те життя, яким жила переважна більшість українців між 2014 і 2022 роками, буцімто не бачачи війни. Однак зараз я переповнена історіями людей, які жили і живуть у війні, історіями, які вони розповіли мені особисто, або про які я дізналася з медіа. Я намагаюся дати художнє переосмислення цим розпачливим, героїчним, ницим, трагікомічним історіям, щоб зрозуміти, як війна змінює нас і як ми водночас змінюємо світ.
Що ж до перекладацьких планів, то оскільки доробок Золя майже українізований, я хотіла б заповнити прогалини в перекладах Бальзака – великого новатора, завдяки якому всі зрозуміли, що життя одруженої жінки значно цікавіше за життя дівчини на відданні. Одним з перших перекладачів Бальзака на українську був Валер’ян Підмогильний, а на зламі 80-90 років минулого століття побачили світ п’ять томів із запланованого десятитомника. Матеріали для шостого тому вже були готові, і я намагалася встановити долю цих перекладів, які мали бути зроблені ще на друкарській машинці. Найімовірніше, ці рукописи втрачені. Справді на жаль, бо над ними працювали блискучі перекладачі, соратники й учні Лукаша і Кочура. Тож українського перекладу поки що не мають кілька романів та новел, з якими українському читачеві варто було би познайомитись.
Розмову записала Світлана Короненко
