Суспільне Культура розповідає, як вистава «Україноманія» почалася з подорожей, стала жестом культурної дипломатії у віденському Фолькстеатрі, на який зреагувало російське посольство у Відні, й отримала продовження у Львові. Прем’єра у львівському Театрі імені Марії Заньковецької відбудеться 11–12 липня.
Вистава у Відні з перспективи України
Січень 2026 року. У виставі «Україноманія» віденського Фолькстеатру не обходиться без повітряної тривоги та блекауту. Тут грає українська акторка Соломія Кирилова (фільм «Памфір). Певно, європейці мають замислитися, чому акторка на сцені постійно повторює, що вона шеф. Тобто головна.
Кілька місяців тому ракета влучила біля будинку Соломії. Всі вікна були вибиті. Вона бадьоро розповідає віденській публіці, як їх швидко забили дошками — українці мають лише кілька хвилин, щоб оговтатися і почати жити далі.
На початку повномасштабної війни холодильник Соломії став сейфом: її чоловік виклав звідти продукти, замінивши їх фотографіями та документами. Спогади — те, що буде зруйновано останнім.
Соломія ніби постійно випрошує увагу. Вона робить балетні рухи довкола могили та навіть вдягає пропелер, імітуючи російський дрон і граючись із «бомбою», яку вони з напарником врешті кидають у могилу. Виснаження акторки зростає. Вона просто стоїть на сцені. Довго стоїть.
Повз таку маніфестацію не змогло пройти російське посольство Відні. Після перегляду вистави там навіть зробили офіційну заяву. Російські дипломати написали, що «збройний конфлікт в «Україноманії» використовується як емоційний фон для односторонніх політичних інтерпретацій», а саму виставу назвали «пропагандистським кліше». І ще кілька абзаців повних нісенітниць, які ми зараз не будемо переказувати.
«Проєкт викликав помітний резонанс: про нього згадували в газетах і навіть можна було прочитати в метро. Але нам було важливо не стільки те, як реагує російська пропагандистська машина, як реагують реальні люди, австрійці та німці, які можуть мати русофільські погляди. Ми намагалися працювати з людьми, які ще не до кінця сформували свою думку», — каже одна з продюсерок проєкту Аліна Рашко.
Виставу не назвеш зручною для європейської аудиторії. Наприклад, Габі Гіфт із Nachtkritik — одного з найавторитетніших видань у німецькомовному просторі — в описі вистави чи не найчастіше вживає слово «ніяковість».
«Команда сподівалася, що конфронтація з нинішньою війною зробить тексти актуальними. Але вбудовування їх у бурхливий сценічний сюжет створює протилежний ефект. Ця «Ревю одного життя» виглядає безжиттєво, місцями недоречно-грайливо. Це зведення до фарсу того, що насправді відбувається в Україні, замість відчуття тривоги викликає іспанський сором», — пише Томас Ґьоц з австрійської Kleine Zeitung.
«Думаю, критики просто не хотіли пропускати ці почуття крізь себе», — коментує Ян-Крістоф Ґокель. Він поставив дві версії вистави «Україноманія», у віденському Фольктеатрі та львівському Театрі імені Марії Заньковецької. Обидві версії вистави є майже дзеркальними відображеннями одна одної: ніби два потяги, що їдуть назустріч один одному, як влучно описано в німецькомовній критиці.
Спершу режисера запросили до роботи в Україні, а пізніше в Австрії. У процесі роботи Ґокель разом із командою знайшов постать, яка пов’язує Львів із Віднем — письменника Йозефа Рота, і вирішив, що це саме та постать, через яку цікаво розказати історію. Так виникла копродукція між двома театрами.
За відчуттями режисера, більшість аудиторії у Відні сприйняла виставу схвально, бо та дала змогу побачити, якою насправді є ситуація в Україні.
«Європейський режисер, який сам разом із нами сидів у бомбосховищах під час приїздів в Україну, говорить про російсько-українську війну в європейському просторі. Це найкорисніша вистава, яка може вийти під час російсько-української війни», — вважає очільник львівського Театру Заньковецької Максим Голенко, який переглянув віденську версію вистави. Львівську покажуть за пів року після прем’єри у Фолькстеатрі — в липні 2026 року.
«У співпраці між Україною, Австрією та Німеччиною вийшов гарний обмін думками — без удавання, ніби наші перспективи однакові. Звісно, перспективи дуже відрізняються, але я вважаю, що це дуже продуктивно. У Відні я хотів зробити постанову так, щоб віденська публіка відчула, у якому становищі перебувають українці», — пояснює режисер Ян-Крістоф Ґокель.
Українська вистава, ймовірно, буде більш сповнена надії, ніж австрійська, як додає Ґокель. Поряд із жорстокістю сучасної війни там залишатиметься вміння святкувати життя. Українська версія також може здатися більш динамічною, зазначає продюсерка Аліна Рашко. Разом з українськими акторами на сцені гратиме актор Фолькстеатру Бернардо Аріас Порас.
Зі Львова до Відня та навпаки
Можливим гаслом майбутньої вистави «Україноманія» стає «Зрушити з місця! Рухатись! Занотовувати все, що трапляється в дорозі».
Українські актори сідають на потяг зі Львова до Відня, щоби почати репетиції австрійської версії вистави «Україноманія. Ревю одного життя» і просто познайомитись із колегами. Цими вузькими коліями курсували ще старі німецькі вагони. Понад добу триповерховий потяг їхатиме до столиці сучасної Австрії, а потім назад.
У віденському Фолькстеатрі українська акторка Єлизавета Цілик, яку називають Ліззі, зустрічає Ніка Ромео Раймана. Це ж він грав в улюбленому фільмі її дитинства «Крокодили з передмістя»! Ліззі фотографується з Ніком: колись над її ліжком висів його постер. Це було в Херсоні, а тепер акторка живе у Львові.
На зворотному шляху до українців приєднаються віденські актори — разом вони займатимуть майже весь вагон. Багато хто з цих акторів уперше їде в Україну, як-от болгарин Самуїл Стоянов. Він так хвилюється перед дорогою у країну, де тривають бойові дії, що купує собі в дорогу іграшку PSP, і майже весь час у неї грає.
Команда знайомиться і з провідницею вагона Лідією Андріївною Макогон. Вона працює на залізниці вже майже тридцять років. Найдовша поїздка провідниці почалася 22 лютого, а закінчилася 25 березня. А можливо, не закінчилася й досі. Потяг, на якому їздила Лідія Андріївна, евакуював людей із Запоріжжя, доправляючи до Львова і Чопа.
Рейс зі Львова до Відня та у зворотний бік існує понад сто років: сполучення заклали ще в той час, коли і Львів, і Відень були частиною Австро-Угорської імперії. Саме в той час, на зламі XIX і XX століть, жив Йозеф Рот. І тоді він міг набагато швидше дістатися зі Львова до Відня — всього за десять годин.
Хто в біса такий Йозеф Рот?
Це водночас і запитання, яке можуть поставити собі читачі, й назва ескізу, який львівський Театр імені Марії Заньковецької поставив у 2024 році на камерній сцені за підтримки «Гете-інституту». Лише після цього знайдуть партнерів у Відні, а значна частина матеріалу з ескізу ляже в основу львівської версії вистави.
У нудній біографії Йозефа Рота можна було би просто назвати письменником, який був східноєвропейським євреєм, що народився у Бродах на тодішній Галичині. Він писав німецькою мовою, тому маловідомий в Україні. Натомість у німецькомовному світі Рота знають на рівні зі Стефаном Цвейгом чи Томасом Манном. Але його книги й дотепер «продаються не так добре, як у Цвейга», як згодом іронізуватимуть у виставі.
Якщо спробувати зібрати образ Йозефа Рота, ніби пазл, цього письменника можна назвати вічним вигнанцем, який не зміг дати собі ради зі світом. Як каже акторка Соломія Кирилова, він чужинець у чужій країні, ніби більшість українських мігрантів. Попри те, що Рот мав «мозаїку батьківщин», він втрачав одну батьківщину за іншою. Крім Галичини, яка тоді належала до Австро-Угорської імперії, він встигнув пожити у Берліні (Німеччина), Парижі (Франція) та Остенде (Бельгія).
Це не автор, який пропонує вихід. Виконавець головної ролі Бернардо Аріас Порас з’ясує це під час зустрічі в кав’ярні з Юрком Прохаськом. Фрагменти запису цієї зустрічі потім також увійдуть у постанову.
Прохасько переклав невеликий текст Йозефа Рота «Україноманія» (1920). Там письменник іронічно описує берлінську моду на все українське, натякаючи на поверхневе захоплення національною екзотикою:
«Іноді певні нації стають модними. Якийсь час такими були греки, поляки й росіяни. А тепер-от у моду ввійшли українці».
«Міста живуть довше, ніж люди»
Йозеф Рот народився в 1894 році «у маленькому містечку, у єврейській громаді на периферії імперії», як писав Стефан Цвейг. Якщо гуляти у Бродах зараз, більш ніж сто років по тому, картина буде невтішна.
Як казав Рот, східноєвропейські євреї ніде не мають батьківщини, зате на кожному цвинтарі є їхні могили. Втім, на єврейському цвинтарі в Бродах тепер немає нових поховань. Важко знайти навіть ключі від розваленої синагоги, де в радянські часи був склад зерна. Врешті ворота відкриває літній чоловік із єврейською вимовою — його доля склалася не найкращим чином. Здається, він тут останній представник свого народу.
Усе це документує команда вистави «Україноманія», яка вирушає слідами Йозефа Рота, розповідає продюсерка Аліна Рашко. В Бродах вони знайомляться із директором краєзнавчого музею Василем Стрільчуком, який хоче показати їм місто очима письменника і водить їх вулицями, які той описує у своїх книжках. А може, це балкон із книжки «Фальшива вага…»?
Біля гімназії імені Труша стоїть пам’ятник Йозефу Роту. Команда заходить у гімназію і запитує, хто такий Йозеф Рот. Всі розмови та місця знімають на відео, уривки якого також стануть частиною вистави. Директор краєзнавчого музею теж з’явиться на сцені львівської версії (також там буде диригент оркестру, який трохи знає німецьку).
…Йозеф Рот помре в Парижі напередодні початку Другої світової війни, в 1939 році. Його поховають на цвинтарі Тьє, бо грошей, щоби влаштувати поховання на Монмартрі, немає. Приблизно за тридцять років на тому самому кладовищі поховають Пауля Целана родом із Чернівців. Міста живуть довше, ніж люди, як писав Йозеф Рот.
«Тексти Йозефа Рота можна порівняти з мінами, залишеними сто років назад, але здатними вибухнути сьогодні»
Не закінчивши університет, Йозеф Рот йде на Першу світову війну — пише із фронту як воєнний кореспондент. Два роки він вчиться на факультеті германістики у Відні. До цього закінчує семестр у Львівському університеті.
Після війни Рот працює кореспондентом у німецьких виданнях. Коли йому дозволяють обрати країну для відрядження, Йозеф обирає Радянський Союз. Поїздка туди добряче витвережує його від лівих симпатій, як зазначає Олеся Яремчук у передмові до книжки Рота «Міста і люди». У цій збірці він, зокрема, описує відчуття від подорожі тодішніми Москвою, Ленінградом й іншими містами Росії та Радянського Союзу, наприклад Баку.
«Я точно не потраплю на гачок, як це трапилося з більшістю літераторів і мандрівників у Росію. На відміну від них, завдяки своєму походженню і знанню країни я невразливий до атак із боку всілякої, так би мовити, «російської містики», «широти душі» й тому подібного. Я надто добре пам’ятаю те, про що раз у раз забувають західні європейці: росіян створив не Достоєвський. До країни Рад я ставлюся без найменших сентиментів», — враження від подорожі звучать так, ніби вони написані сьогодні. Так Йозеф Рот їх описував у листі Бенно Рейфенберґу, цитує Яремчук у передмові.
Загалом Рот — точно не той, кого треба ідеалізувати. Як мінімум, тому що він мав алкогольну залежність і не найпростіші стосунки з жінками. Його дружина Фрідль Рот, яку вбили нацисти в 1940 році, мала шизофренію. Він почувався винним через її стан, та шукав розради в інших стосунках.
«Він був повільним мов равлик, все у ньому було загальмоване; ніколи не можна було помітити жодного спонтанного руху. Він чатував, кожен вираз обличчя був виважений», — пише Андреа Манга Белл, одна з жінок, яка мала стосунки з Ротом. Її цитує Девід Бронсен, пишучи біографію Йозефа Рота.
Цю біографію, а також чимало газетних репортажів Рота німецький режисер Ян-Крістоф Ґокель прочитав із великим захопленням. Він подорожував творчістю письменника асоціативно, втім, намагався зробити так, щоби на сцені можна було відчути не лише «Україноманію», а і весь доробок Йозефа Рота.
Репортажі, листи й інші тексти Рота про втечу та еміграцію можна порівняти з мінами, залишеними сто років назад, але здатними вибухнути сьогодні, тут і тепер, переконаний Ґокель. Біографічні факти про письменника й цитати з його творів режисер переплітатиме із сучасними рефлексіями українських акторів.
Наприклад, у виставі можна буде почути уривки із книги «Втеча і кінець Йозефа Рота. Спогади» Сома Морґенштерна, а також «Емігранти» Бертольда Брехта в перекладі Сергія Жадана. Крім того, команда шукала натхнення у таких творах, як «Контаміновані ландшафти» Мартіна Поллака або «На піщаній мілині часу» Карла Шлегеля.
«Ким був Рот? Ймовірно, всіма своїми субособистостями. Як і люди з різних країн із різними досвідами»
Ян-Крістоф Ґокель — не фанат класичних байопіків, які намагаються зацементувати уявлення про те, якою людина була насправді. Тож Йозефу Роту пасує багатошаровість, як персонажу Боба Ділана у фільмі «Мене там немає», каже режисер. У фільмі американського співака грають семеро акторів, зокрема й жінка — Кейт Бланшетт. У випадку Рота дослідження його субособистостей починається на кладовищі, де його друзі розмірковують, ким він все-таки був — «католиком, монархістом, євреєм, соціалістом чи ще бозна-ким».
«Я вважаю, що Йозефа Рота сприймають по-різному не лише в Україні, Німеччині, Австрії чи Франції — він був постаттю, яку сприймали неоднозначно ще за життя. Думаю, ніхто до кінця не знав, ким він був насправді. Саме це робить його таким цікавим персонажем для театру. Він вдавав із себе єврея-вірянина, а потім — монархічного католика. Тоді був богемним митцем. А потім — злиденним п’яницею. У нього було безліч різних масок», — коментує Ґокель. Описуючи Йозефа Рота, режисер добирає такі три означення: замаскований, безкомпромісно чесний і гнівний.
«Рот — справді майстер описувати тонке відчуття буденності, дух часу. Напевно, мені подобається, як він говорить, а не про що. Його постать формувалася між війнами і змінами, у постійних пошуках свого місця. Хтось може це вважати втечею, але вона доводить: навіть коли ти загублений, ти можеш робити прекрасні речі», — ділиться дослідниця-драматургиня проєкту Оксана Лемішка.
«Йозеф Рот мав множинну ідентичність. Ми не можемо сказати, ким він був, бо, ймовірно, він частково був усіма своїми субособистостями. Розуміння цього стало точкою входу і дозволило нам розмірковувати: ми, сучасні люди, також дуже різні, маємо різні досвіди й живемо в різних країнах, але можемо народити разом щось цікаве. Ми не хочемо детально розповідати біографію Йозефа Рота, скоріше побудувати міст між нашими країнами та містами, бо насправді в нас набагато більше спільного, ніж здається», — вважає продюсерка Аліна Рашко.
На сцені віденської «Україноманії» звучатиме п’ять мов: англійська, українська, німецька, французька і болгарська. Крім англійських субтитрів є й українські, що продюсерка називає «маленькою перемогою».
А ще виявиться, що множинну ідентичність мають не лише люди, але й міста. Наприклад, Львів змінив дев’ять ідентичностей за одне століття — на цьому акцентують у віденський версії вистави: «Це місто називалося Лемберґ за Габсбургів, Львов у Російській імперії, потім знову Лемберґ наприкінці австрійської монархії, Львів за часів Української Народної Республіки, Львув за поляків, Львов за радянських часів, Лемберґ за німців у Другій світовій війні та знову Львов за радянських часів. З моменту падіння комунізму це український Львів».
Театральний колаж
Отож робота над виставою для Яна-Крістофа Ґокеля пережила п’ять поїздок до Львова й одну до Києва.
«Для мене як для митця із Заходу, із заможної та безпечної країни, важливо отримати власний досвід, а не сприймати все лише через новини. Гадаю, тільки так можна досягти справжнього розуміння, а не залежати виключно від алгоритмів соцмереж», — каже німецький режисер.
Він записує коментарі якраз у дорозі до Львова, наприкінці червня 2026 року, коли стартують репетиції львівської версії вистави «Україноманія».
Уперше Ґокель приїхав до Києва у 2019 році, а через чотири роки він відвідав Україну, щоби подивитися «Зелені коридори» режисера Максима Голенка (німецький режисер і сам втілював цей текст Наталки Ворожбит для мюнхенської сцени).
На той час, у 2023 році, Голенко став очільником львівського Театру Заньковецької та запросив до співпраці продюсерку Аліну Рашко. Разом вони запропонують німецькому режисеру створити виставу для львівського театру.
«Коли я почув, що один із топових німецьких режисерів збирається до Києва, то зрозумів, що просто не можу не скористатися такою можливістю та не запросити його поставити в Театрі Заньковецької. Це дуже потужний перший досвід, якого в України часів незалежності не було», — каже в коментарі Суспільне Культура Максим Голенко.
Після знайомства здавалося, що розклад Ґокеля, як і план більшості європейських режисерів, розписаний на три роки вперед. Але проєкт почав складатися крок за кроком.
Спершу Ян-Крістоф Ґокель із командою відвідають деокуповану Київщину; потім приїдуть до Львова на воркшопи з акторами; погуляють у Бродах, вивчаючи постать Йозефа Рота; далі всього за десять днів зберуть ескіз; а потім послідовно втілюватимуть віденську та львівську версії вистави «Україноманія».
«На воркшопах було найважливіше вловити, який зараз статус-кво і куди саме рухається Україна у відносинах із Німеччиною, Австрією та Заходом, щоби потім втілити це у творчій роботі. Адже для мене це найсуттєвіше в мистецтві: де ми перебуваємо зараз і куди ми рухаємося в майбутньому», — описує режисер.
Сценічний текст формували методом writing on the stage, тобто писання на сцені, де актори фактично стають співавторами тексту. Цей процес можна порівняти зі створенням колажів, каже Ґокель: «Мої вистави фактично завжди є колажами з історичних текстів та сучасних подій. Я вважаю, що завдяки цьому виникає щось дуже глибоке, адже історичні моменти поєднуються із «тут і зараз»».
Такий метод роботи не означає, що у виставі немає драматургів. Тут вони стають не авторами тексту, а дослідниками, які вивчають тему і водночас стають медіаторами між режисером, акторами та аудиторією, аналізуючи текст із різних площин. Над драматургією у виставі працювали Клаус Філіп і Тобіас Шустер — австрійські драматурги з німецького та австрійського театрів, а також Оксана Лемішка — українська соціологиня, яка живе у Відні.
У розмові з Суспільне Культура вона описує свою роботу як «переклад культур»: «Про цю співпрацю можна писати книжку. Щоби побудувати контекст, я могла пояснювати європейській команді, чому для українців патріотизм не є націоналізмом і чому національна боротьба стає чи не єдиним способом вижити».
У процесі роботи багато сперечатимуться та іронізуватимуть буквально над усім, навіть над жанром ревю. У віденській версії актор каже: «Я написав на цьому плакаті «Ukrainomania» і «Revue», але це була помилка: в нас не було жодної секунди ревю». Вийшла суміш театру й кіно, документалістики та ігрового жанру, фактів і вигадки.
Копродукція з віденським театром під час війни
«Ми все робили поступово, шматочками. Якби я знала, яким тривалим буде цей проєкт і що він переросте у цілий всесвіт, не знаю, чи я ризикнула би за нього взятися», — усміхається Аліна Рашко, яка працює над проєктом уже більш ніж три роки.
Для того щоби втілити ескіз, а потім і повноцінну виставу, львівський театр вклав частину власних зароблених коштів, а також заручився підтримкою International Production Fund від «Гете-інституту», Австрійського бюро кооперацій у Львові, Ukraine Office Austria та інших інституцій. Партнером стала компанія Peaches&Rooster, де режисер Ян-Крістоф Ґокель є співзасновником.
«Звісно, ми витрачаємося, але це адекватні суми, які ми можемо собі дозволити витратити на цей проєкт під час війни. Продюсери знайшли додаткові ресурси», — коментує очільник Театру Заньковецької Максим Голенко.
За словами продюсерки Аліни Рашко, у львівського Театру Заньковецької і віденського Фолькстеатру вийшла повноцінна копродукція: «Немає такого, що хтось взяв на себе все навантаження, а хтось нічого. Звісно, умови для продакшнів у Відні та Львові були різні. При цьому в команді не було фінансової ієрархії, не було такого, що хтось має отримати більший гонорар, а хтось менший. Це була горизонтальна співпраця, яка стала для мене ще одним доказом, що українці можуть співпрацювати на рівних».
«Україноманія» навряд чи завершиться після львівської постанови. Команда планує зробити документальний фільм на основі відзнятого відео, а також уже видала однойменну книжку, яку можна буде придбати перед виставою та, ймовірно, в книгарнях.
У книжці можна ознайомитися з текстом віденської версії вистави, коментарями команди, а також прочитати інтерв’ю з правозахисницею Олександрою Матвійчук та істориком Карлом Шлегелем, які розмірковують, зокрема, і про роль театру в культурній дипломатії. Книгу ілюстрували світлинами композитора вистави Якоба Зуске, які він відзняв під час подорожі до Львова.
В перспективі віденську версію вистави хотіли б привезти у Львів, або принаймні показати там її відеоверсію. Наступні покази вистави у Фолькстеатрі планують на грудень 2026 року.
Також львівську версію показуватимуть у Німеччині протягом наступного сезону. Продюсерка Аліна Рашко веде перемовини й щодо показів Франції, де тривалий час жив, а також спочив Йозеф Рот.
Вікторія Кіхтенко,
Суспільне Культура
