“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Закінчення. Початок див.: Валентина Коваленко. «Ненароджене сонце, або Великий піст Зінька Самгородського» – Litgazeta.com.ua
Тільки й встиг Трохим сказати: «Будемо»,
Як шибки удолі лячно брязнули,
Зайнялось півнеба стріляниною –
«Виходіте, сволочі!» – накрило всіх.
Як вовки, висвічуючи дулами
Здобич добру, що нарешті втрапили, –
Чонівці14 метнулись попід хатою.
Спалахнула стріха миттю свічкою, –
Мати у благанні в сіни кинулась
За Трохима попросить: мо’ зглянуться?
Відчинила… І упала скошена.
З комірчини крізь віконце вибите,
Через кропиву, в диму закустрану,
В Кажановім троє врятувалося.
Лиш не встиг могутнє тіло вивільнить
В отвір – не по станові козацькому –
Чорний Ворон… Кулями з урочища
В люті отаман Зінько намацував
У пітьмі кривавого напасника…
В ранах Чорний Ворон під копицею
Із-під брів підсмалених викрешував
Біль і гнів на хвалькуватих чонівців,
Що, відчувши кров його, ошкірились:
Чонівці:
Чьо, за неньку помірать не хочєтся?
Чорний Ворон:
Я, собако, не як, ти безбатченко!
Той, хто любить, той про смерть не думає!
Чонівці:
Вот і расскажі нам про любов свою!
…Рушила підвода. Вмитий вогнищем
Степовик, як нелинь-дуб нескорений,
Головою буйною, мов кроною,
Аж по дишлу черкав (ложе затісне!),
Міряв макіян лякливі погляди
І гукав: «Країні – воля. Кату – смерть!..»
А за північ дзвін ліси поскликував:
Поміж крон дерев напівоголених
Башлики розвиднювали досвіток;
Вистиг схід від отаманських китичок
Грізної П’ятірки, Алексєєва
Та Зінька, та Логвина, та Грищенка, –
Лісовий народ на рать збадьорився.
Скреготнула зброя. Кінським фуркотом
Напряглася Шия. Спішно рушили.
Місяць повний, наче сонце, виринув
З-за монастиря ген Лебединського
І спинивсь над лісом. Вітром збовтане,
загойдалось небо чорне купіллю
Й вихлюпнуло місяць. Друзок тисячі
Досвіток над шляхом продірявили –
У Зінька аж пеком груди здибились.
Рушив дощ гасити люте марево,
Що умить лісовикам увиділось:
Полум’ям до неба пів Макіївки
Піднялось. Рятунку люд благаючи,
Однорогих проклинав безбожників.
А дівчата в клунях непритомніли,
Чорний глум уже не в силі викричать…
Став загін Зіньковий обороною.
«Україні – воля», – всюди чулося.
Дужістю щомить жага тужавіла,
Схвачувались очі диким полум’ям,
Завогнивши тридцять серців братчиків.
Щаблі віщували блискавицями
Ворогу негоду – і здавалося,
Що від того вогняного полиску
Воскресало сонце, в храми сховане.
Чувся плач, прикладів гупіт, стогони.
Та й нечисті потрюхи набралися –
Братчики сипнули зерна в черева,
Щоб гостини й по тім боці виділись.
А пів поля, страхом перемірявши,
Від шаблюки-блискавки Зінькової
Відсахнувся комісар, і кров його
У козацьку шапку в’їлась плямою.
Комісар:
Брат, помілуй!
Зінько (ненависно):
А хіба ми родичі?
Свій свого, щоб і чужі боялися?
Не чував такого! Ти щадив цей люд,
З прадіда на хліб його як зарився?18
Думав два віки прожить, напташившись?
Хай же привітає батько Яблунька
Януса потойбіч звіздоликого! –
Й розчахнув тут комісара надвоє…
Дощ рясний людські заширмив розпачі.
Сивий дим ліниво ще догойдував
Чорне поле в трупів свіжих борознах…
Стомлений Зінько й перенегоджений
Заневоливсь думкою про Ворона –
Й мовчки потягнув до лісу Графського,
Братчиків повтомлюваних гублячи,
Наче невід, що місцями прорваний…
Аж під лісом грищенківців зуспили.
Скупчились. В руках шапки здригнулися:
Підняла земля крило вороняче
Над своїм безкрилим Чорним Вороном,
Що утік з вогню та втрапив полум’я:
Поманивши армію будьонівці
За село, сюди, до лісу Графського,
У бою страшному та нерівному
З трьомастами хлопцями склав голову.
… Він лежав німий і розпросторений,
Обійнявши небо, в зливу сплакане,
Й надщербнувшись болем у живих іще,
Вічністю своєю викорчовував –
В кого віру, в кого – пісню зболену,
А Зіньку розхристав груди спрагою,
Тою, що буває в одержимого.
…Квітень двадцять третього розбурхувавсь:
Упились ліси новими соками,
Заклечали Чигирин та Кам’янку,
Боровицю, Оситняжку, Матусів,
Мов на зелен-свята. Стали братчики
Гартувати шаблі, світ розвиднювать.
Зворушили знов руді комашнища –
Зворушили на біду. Роз’ятрені
Розповзлись по селах «трійки», «чонівці» –
Сердюківку схвилювали, Пастирське,
Самгородок, Буду і Макіївку…
Лебедин, Куцівку, Капітанівку…
Сироти́ть Зінька взялися братчики –
Вже давно голодні хатнім затишком,
Розбрелись в невірі й тузі селами
Боронить родини, жито сіяти…
Ні пуття ж, ні вороття Зіновію,
Не хотілось з тих доріг, що витоптав…
ПОХВАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ
Дзвін звістив на «утреню». По куполах
По півсонця урочисто вгніздилось.
Прихожани в монастир заносили
Сподівання тихі й щирі сповіді.
По відправі – річ монахинь слухали
Про любов Господню та покаяння,
Про відразу до страшка-диявола,
Що туманить смертним душі й голови…
Враз із вівтаря у сиву бороду,
Заховавши тайни вічних святостей,
Виступив Кирило-регент, й старцеві,
Що побіля нього йшов, дав мовити.
Ті слова аж застогнали в куполах –
Мимоволі люди розтривожились.
Старець (у пориві):
Пропадаємо,
Бо не родаємось.
Вічно постуєм,
Бо не випростуєм
З-під ката спину.
Збавили Вкраїну!
Чи ж то заціпило?
До рук – по ціпові,
За вила, за коси,
Та в червоні покоси
Чорного крука
За червону муку!
Пропадаємо,
Бо не родаємось!
Дня великого дожидаємо, –
Неочищені, скаламучені,
Сто раз товчені
Й не ненаучені!
Схід займається
Чорно-червоно.
Побратаймося –
Й славу вернемо!
Бо на зав’язь
ще буде морозно.
Бути будем,
Якщо не порізно!
…Селянин губив себе у розпачі,
Хоч в душі той заклик вишумовував
У жагу, остуджену безвірою,
А тепер нагріту Божим речником,
Що нечутно зник, як гасне блискавка,
Гуркотанням грому воскресаючи.
Так розбурхавсь люд, аж дзвони зойкнули.
Ні, не дзвони! То батожжя цвьохнуло
Миттю погорбатілими спинами, –
Й над Кирилом зірки червоточина
Запеклась на картузові вершника.
Кінь баский гасав довкола регента,
Та Кирило не зродив ні поруху,
Доки не сіпнувся чобіт хромовий –
Цівки крові заснували бороду
Червоноармієць:
Вон! В Сібірь!
Цупким Кирила поглядом
Роздробилась тиша в скалки пострілу, –
І за хвилю монастир спустошений
Прихилив свої пригаслі куполи
До чола, що кров’ю калиновою
В чистому блаженстві перекреслилось…
У безсиллі плакала Заступниця
В сивім храмі, кровію окропленім.
У ГРАФСЬКОМУ ЛІСІ
(біля монастиря)
Христя (злякано):
Та чи ж край світу!
Кирила вбито!
Ганна:
Не щадять і святого!
Це ж кара од Бога!
Христя (таємниче):
Мать, святий та непростий,
Щоб таке казать в пости!
І не де – в монастирі
При такій страшній порі!
Ганна (підозріло):
Після старця стрялось!
Чи мені приверзлось,
Що то був Сухинок?
Христя (здивовано):
Щоб йому сто морок!
Точно! Голос його!
Та ладу не зведу,
На яку ж то біду
Буть Кирилові з ним?
Ганна:
Од вогню, Христе, дим!
Це ж бандіти вони.
Христя:
Господе, сохрани!
Щоб Кирило – бандіт?
Ганна:
Цс-с, у тихій воді…
Христя (стишено):
Банда тут, банда там.
В кого ж правди питать?
Ганна (зневірено):
Її й сліду нема.
Це ж не зна отаман,
Що померла стара?
Христя:
І старому пора –
На ладан дише…
Ганна (з острахом):
Червоні! Тихше!..
Обросли, як туриця,
Нігде й помолиться…
ВЕРБНА НЕДІЛЯ
…Мороком вологим ґніт розплюснувся –
Очі загасилися повіками…
Мамо! – сколихнулося у спогаді, –
Пані галушками частували нас!
Та казали ще, що буде добре нам,
Як для неї вікна стануть дверями!
А іще за брамою ми бачили
Східці, наче сонцем понатирані,
Та до стелі знизу дзеркала усе,
Та картини, в золото оправлені!..
А в ставу зерно бурячне ключиться
У мішках! Та риби повні ятері…
Мамо, наша пані вся у чорному.
Кажуть, Алібрант Ладимир хиріє.
Та тихіше ж … – мати розтривожена
Умочила руки в став порепані,
Навіть плесо зашкварчало болісно,
День втопивши у собі напечений.
За порогом в хаті темінь зуспила, –
І малий Зінько між стін заплутався:
Мацав морок чорний рученятами,
Зляканий, що вже не знайде виходу
Та очима не розплющить світочку…
Наче лезом, згадка груди врізала,
Наче знову повторила морок той, –
Кинувся Зінько шукать землянкою
Отвір, замаскований Овечками19.
У душі тягуча млость холонула:
Мить, – здалось, – і з вічністю обніметься.
Та, нарешті, жмутком сіна прілого
Виштовхнув на волю дні заховані,
Виснажені клятою іспанкою.
… Із села на луки дзвін розкотисто
Громом весняним гайнув левадами,
Одиноке серце розтривожилось, –
І недуже тіло не утримало!
Спорядивсь козак у лахи старцеві
Й до родини у неділю вирушив.
Понад ставом вербами розхристалась
Гребля гомінка. Бугор он здибився.
В дерезі майнула хата батькова
В стрісі чорній, як вдова похилена.
Тугою війнуло. Коло дворища,
Купку односельців обминаючи,
Вчув, що батько паски великодньої
Не дождався, упокоївсь вічністю
На землиці тій, що смерть відміряла…
Рвало груди повінню пекучою,
Ненависть жагу боротись множила! …
У чужі шибки, заскливши біль їдкий,
Батькові сльозами рай намолював.
за причілком
Ганна (весело):
Верба б’є,
Не я б’ю!
За тиждень –
Великдень.
Чули, новина?
Взяли Стригуна!
Антін (байдуже):
Та слава Богу.
Туди йому й дорога!
Не буде сексотам
Дурної роботи,
А то за наше жито
Та нас і бито!
Чи спало б кому в ум
Ховать його в себе на глум?!
Ганна:
Та хіба нам бандіти – чота?
Сам несе хай свого хреста!
Антін:
Нашої кривавиці
Ладен всяк напиться.
Мать твою, опікуни!
Наскрізь світимо штаньми!
Луплять продналог одні,
А ті клянуться, що в борні
Все за нас, та за нас –
Козиряють на коні!
Ахтимон (розчаровано):
А ми дурні,
Бо піші.
Все в гузні грузнем.
Христя (побачила Лакерю):
Та тихіше.
Нажилась,
Як чого доброго з’їла, –
Тільки пузом розбагатіла.
Та ховається все, та плаче…
Ахтимон:
На похиле дерево
Й кози скачуть…
Христя (вдавано стурбовано):
А тепер і догризуть,
Як Зінька одвезуть.
Кажуть, в Черкаси?
Антін (з полегкістю):
Атож, напасся
У шкоді –
Та й годі!
У В’ЯЗНИЦІ
Імя?
Тиша.
Імя?
Воля!
Вот она!
(У чоло урізавсь хрест нагайкою).
Схудла постать, болячками виссана,
Похитнулась в безвідь …
Гад петлюровскій!
Ніч… В’язка самотність… Лід наручників…
Безнадія без надії знудилась.
Топче десь над льохом тупіт кований
Ніч його найпершу. Чи ж останню вже?
Дум примари камерою нипають.
Бряклі млостю груди от-от вибухнуть.
Сиротами тіло скрижаніло вже…
Вслухався у брязкіт. Чи ж межа його?
Що безжально ґратами закреслила
Помисли наболені, намріяні?
…Знову допит. Нагаї. Безпам’ятство.
Знов словесна гидь у гаддя зв’ючена.
Вимовчав. Не видав батька Грищенка,
Доброго вояку з Олександрівки,
Що ліси будив будо-макіївські.
Сам! Один будив!
Зінько ж, одлучений
Від отої волі, млів в агонії.
Жити! – наче судоргою вдарило,
Аж здригнувся льох. І що ж він виборов?
Щоб на язиках лихим бандюгою
На неславу синові лишитися?
Мертва тиша раптом захлинулася.
Ти, Зіньку? – із-поміж ґрат вкотилося, –
Завтра відпросися перед допитом.
По нужді. Ти п’ятим йдеш.
Ти – в смертниках…
Стало тісно духові і здогадам,
Пліснявіла ніч в чеканні довгому.
Серце мить болючу дочеканило.
Вранці йшов і чув чийсь поступ сторожко.
Поспіши-и!
Зінько здригнувсь, оглянувся… –
Авраам удавано штовхнув його!..
Й лиш за добру хвилю постріл згукував,
Отамана щоб ловить воскреслого…
ВСЕНОШНА
Ліс втихав потроху.
Де-де братчики
Полоскочуть гілля на оглядинах.
Башликів по п’ять-по шість засіється –
Та й нема. Вороння розтривожать лиш.
Самотує ліс, бо гості бажані
Баряться в родинах по відвідинах.
У землянках вітерець поскімлює
Псом приблудним…
Сутеніти бралося,
Як між тихим ставом та дібровою
Дикі гуси очерет стривожили,
Та на конях дзвінко упряж брязнула,
Й вершників, мов три вершини грабові,
Відділило болісно Березове.
Перший – на плечах «люїса» виважив,
Поглядом тривожним хати крайньої
Доторкався. То Зінько (він – Жуйвода).
Два позаду – грищенківці вкущені –
Розчерком багнетів сутінь креслили.
З Стригуном недавно побраталися,
бо ж отой не сквапивсь на розговини,
На масні обіцянки совітників –
та на довжелезний піст прирік себе.
За оте – і Жуйводою прозваний…
Їхали сім’ю Зінькову звидіти
Й пригоститись лагідною звісткою
Від Луки Зеленька, що з Макіївки
(З ним Зінько в’язавсь одною думкою
Ще із дев’ятнадцятого в Яблуньки)
Як в селі з’являвся, то Лакеря тут
Йшла мерщій по «могорич» в Макіївку,
Отоді на змову хлопці сходились
У тяжку годину раду радити…
Пожурились. А Лука не йшов-таки.
Довго десь затримався по позичках.
Ще за дня Лакеря повернулася,
Здавсь він їй чогось-таки неприязним…
Пом’янули Яблуньку та Ворона,
Причастились за здоров’я Грищенка,
Що між Капітанівкою й Будою
Ватажкує на Зіньковім поприщі;
Та кляли все Кремль у три погибелі
За його «любов» до «Малоросії»,
Й зводити загони знову мірились…
Раптом з двору в дерезі щось тріснуло, –
Груди вмить тривогою затерпнули.
До сіней Зінько Лакерю в поспіху,
Міцно обійнявши, нишком виштовхав.
Я з тобою, – мліла жінка в розпачі.
Йди, тебе не вб’ють, для сина виживи,–
Цілував живіт її навколішки,
Наче мрій своїх останній прихисток,
А тоді в шибки «льюіса» виважив…
…Не спішила, в гарбузинні плуталась,
Удавала спокій, хоч тремтіла вся,
А коли повз дерезу проходила –
Устюками страху накололася.
Бачила, як спинами ворожими
Двір чорнів, кротами мов розточений.
Поминувши, тяжко поточилася
В бур’янах сусідських долю слухати –
Упірнула у північну темряву…
Ніч здригнулась ляком.
Розкуйовджена,
Зойкнула над ставом стріляниною.
Батоги вогненні хату цвьохнули, –
Стіни закривавилися полум’ям.
Сіяв смерть катам Зінько по дворищі
У диму, вогні, жазі й ненависті …
А край кладовища, похрестившися,
Дядько Гриць, замішаний на страхові,
Кулю нагострив: «Не він, то я його», –
«Корінь бандитизму» йшов підрубувать…
Впала стеля. Повмовкали братчики.
Та устиг Зінько крізь двері вискочить
В двір до кулемета… й миттю чорною
Тут же в скроню катом був позначений.
Післяполуночні роси плескотом
Зашипіли на жарині китиці,
І звелось над тілом отамановим
Чорне віко хижими приблудами.
–То це ти, Зіньку? – у ніч гигикали
Чуйка, Аністрат, Козел із Хівричем…
Не сказав нічого. Лиш у відповідь
Триєдино кату дулю викрутив…
…Правили у волость кіньми. В Матусів.
Люд цікавий терся за причілками.
Нагорі ж підняв насилу голову –
Самгородок в балочці ген вигойдавсь.
Чорний весь. Всередені лиш пуп’янком
Дотлівала хата із Лакерею…
Ізі скроні куля оком вилізла, –
Й біль стуманив розум.
Зінько:
Сонця, злодії!
Сонце он займається! Не застуйте! –
Поглядом шукав жарину згублену.
Їздові ж іржали задоволено:
Їздові:
Присвітить удруге, мо’ проясниться?
Зінько (в надії):
Чуєте? Он дзвони лебединськії
Почали на утреню збирати вже!
Од-сту-піться…
Темінь зблідла в променях…
Груди підвелись останнім подихом…
Віз хитнувся – і Зінька не втримали…
Впав на шлях… Звелося в небо в потугах
Досвітко набрякле Рудуманове.
Синій обрій болем чорно-че́рвоним
Обкрутився, наче пуповиною,
А діброви, коліньми розчахнуті, –
Та – в Ташлик, а та – аж на Макіївку,
Защеміли цвіркунами й росами…
А над лісом схід ледь-ледь кривавився
Та Лакерю змучену опростував…
ЕПІЛОГ
Перейшло.
Ні роду, ані плоду вже.
По Зіньковій смерті розпорошилось.
Десь пропали Стригуни, рятуючись,
І Лакеря в чорну безвідь канула.
Сина їх в Одесу тітка вивезла.
Вишколений владою совітською,
Мужньо капітаном ліг у почестях,
Німцями на кораблі підпалений.
Стригунівка ж так і залишилася.
З Стригунами (не переродилися!),
Бо нікому й не впаде у голову,
Що колись оця коротка вулиця
України досвітками сходила.
Лиш, буває, лобуря непевного
Дід «Зіньком» озве, якщо прокрадеться
В курнику чужім чи на баштанищі –
Та й посіє тим недобру пославку
Поміж молодими. Ті ж – своїм тоді…
Так себе потроху і витоптуєм…
4.10.98 – 1.99
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
