Жорстокість підступного ворога ‒ «братнього російського народу» ‒ покликала до життя твори захисників, які до початку кривавої історії 2014‒2025 рр. не мислили себе в осерді сучасного українського літературного процесу. До когорти таких письменників належить Василь Мулік, український військовий льотчик, підполковника ЗСУ, командир вертольота Мі-8, учасник російсько-української війни та миротворчих операцій в Африці. Василь Мулік ‒ автор двох книг: прозової «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» [4] і поетичної «Базальт» [5].
У збірці віршів «Базальт» Василь Мулік постає як поет і драматург. Книга поезій вибудована автором концептуально. У першому розділі «Любов» поет акцентує передовсім не романтику чи інтимно-еротичну лірику, а Любов як екзистенційне поняття, що є для нього рушієм усього в цьому світі: «…Нехай, ніби хмари, на сході здіймається зло. / Нехай небокрай гарячим металом горить. / Так буде. Так є. І так – уже точно було: / Кохання – крізь вервицю війн та століть» [5, с. 21].
Гаряче серце чоловіка і воїна уособлює образ чорного базальту – вулканічної гарячої породи, що скам’яніла на час війни й узагальнює / об’єднує все, що вміщено в цю збірку: «Він загорне базальт у піксель, кевлар та в лють» [5, с. 21]. У автора – учасника миротворчої місії ООН в Африці – ця метафора є органічним і ємним образом. Так само й образ коханої акцентовано оксиморонними («Вона – твій отруйний еспресо»; «життєдайний мій ціанід»), пристрасними («Вона – твій вогонь, твій магніт»; «гравітація сплетених ніг»), алюзійно-військовими («Твоя п’ята ахіллесова»; «Як двоє трьохсотих…») образами, фентезійними образами із популярних коміксів («твій п’янкий криптоніт»).
У розділі «Війна» автор датує кожен текст, поступово вростаючи в тему демона війни: вертоліт Мі-8 чи Мі-24 («Тепер же ж ‒ на Сході, над степом розлогим / Лунає між схилами гір-териконів / Голосом гніву й жаги перемоги / Грізне ревіння плямистих драконів» [5, с. 29]), пілоти («І одне лише – встигнути знову – / долетіти, дійти, дотягнути… / Кожен день та завжди випадково / Медевака лягають маршрути» [5, с. 35], піхота («Ті, що для них перемога — священна, / Ті, що для них ця війна – лиш робота, / Кривава, брудна, небезпечна й буденна… / Будемо жити. Тримайся, піхото!» [5, с. 34]; «штурмовий демон»), «Рожевий. Дитячий. Візочок» з Вінниці… і спопеляюча ненависть («І вовк мій – рветься назовні» [с. 49]) до ворога: «…І це зле, ненаситне та хиже вогнище ‒ / Те, що зжерло доль та життів без ліку, ‒ / Згасне. Здохне. Колись. А поки що ‒ / Землю – тримають люди. Небо – тримають МіГи» [5, с. 54]. Хвилюють поета й тема біженців та розставань: «Буденна, зовсім не грецька трагедія ‒ / В амфітеатрі львівської залізниці» [5, с. 46], й осиротілих доньок («Живе у Львові…»). А також обірвані життя ненароджених дітей, у щемливому описі яких вірші Василя Муліка перегукуються з рядками поезії в прозі Бориса Гуменюка «Соняхи»[1]:
Вона не з’явилась у цьому безглуздому світі,
Вона не жила, не кохала, не відчувала болю. –
Жертва страшного донбаського лихоліття,
Зчорніла, як соняшник серед осіннього поля [5, с. 47].
У цих віршах Василь Мулік перекодовує архетипи міфологічних героїв, які, коли «у лісі з’явилася нечисть», перестали «дрімати в очікуванні весни» і набули нових функцій: «Мавка скидає квітковий вінок / І бере семисотий “ремінгтон“» [5, с. 61]. Так само відчуває український світ в обставинах війни й поетка, доброволець, військова підрозділу аеророзвідки «Білий Вовк». Мальва Кржанівська: «Під берцями килим – кульбаби, медунки / І грицики, й ряст, і вологі мохи. / Кевларові в мавок тепер обладунки, / Карбонові нині у мавок птахи»[2].
У розділі «Суб’єктивна реальність» Василь Мулік уміщує вірші ‒ роздуми на одвічні теми, осмислення яких увиразнила війна: «Вони завше приходять удвох – зневіра та гнів…» [5, с. 78]; «Ненависть об’єднує краще любові…» [5, с. 80]; «…Скільки таких – однакових, сірих – / Клітин та молекул безликої маси? / Тих, чия віра, надія та сила / Хочуть лиш «миру« та «вільної каси«»? [5, с. 69]; «…Змагаються в міці ‒ характери, плоть і метал, / У ворожі окопи стрибають штурмовики-хрестоносці. / Десята осінь війни відраховує дні по хрестах / І в прапорах понад ними, завмерлих в нестримному сонці» [5, с. 88]. Автор жорстко засуджує тих незамінних «спеціалістів», що прилипли до «комфортного дивана» в тилу («Сидиш? Сиди…») тоді, коли на кону – доля незалежності їхньої батьківщини, ‒ і ця зневага до байдужих, пересічних і переляканих є наскрізною в усіх творах Василя Муліка. Експериментує з римою (екзорциста / спеціаліста, натхненна / внутрішньовенно), анафорою («Перехрестя», «Без (-порадність, -ликі, -дарні, -голосі, -законня)», антитезою: «Хай трясуть целюлітом своїм херувими ‒ / А людина буде чинити опір» [5, с. 79], але ціннісних акцентів дотримується чітко: «Ненависть – твій меч. Любов – твій щит» [5, с. 79].
У цілому, поезії Василя Муліка притаманна нетипова для комбатантської лірики силабо-тоніка, авторська неточна, але філігранна смислова рима (ритмізовані смисли), насиченість оксиморонними образами (війна «проростає римами-метастазами», «піксельні душі знову на небо йдуть», «зупинка серця – завжди кінцева», «неспокій онлайн», «золото осені – німе покаяння вбивці», «ампутація мрій») й емоційно-виразна атрибутика воєнного буття поета ‒ льотчика-вертолітника армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ («І надійність “шаг-газу“ в спітнілій руці»; «Й переорані “градами“ ниви»; «Вдягнуті в піксель, криптек або мультикам»), а також чітко означені пріоритети: «Справедливість загинула. Торік. У Бучі… Згадуючи свою старшу сестру – Справедливість, / Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста» [5, с. 59]. Свіжість авторських, часом парадоксальних, часом іронічних чи саркастичних образів, лексична зануреність у війну, пізнану автором зусібіч, формують виразний і вже впізнаваний авторський стиль.
У своїх віршах Василь Мулік часто спирається на міфологічні образи, і тоді його твори набирають особливо глибоких чи навіть символічних сенсів. Так, книга «Базальт» фіналізується четвертим розділом ‒ драматичною поемою – драмою-феєрією[3] у 4-х діях із прологом та епілогом «Не/повернення, або сутінки богів». Твір має виразні риси ірої-комічної поеми саме тому, що його персонажі ‒ боги та богині з пантеонів різних культур намагаються з’ясувати, у що вірить сучасний український штурмовик Микола: у зброю, смерть чи любов?.. Іронічно-фентезійна історія блукання богів по українській землі, пригоди бійця МИКОЛИ у відпустці – казка навпаки, бо немає традиційного фіналу – перемоги добра над злом, ‒ насичені багатьма алюзіями («На конференцію злетілися боги…» [5, с. 92]) та сенсами. Гірких висновків доходить автор: у світі, де панує війна – «ЖІНКА В СІРІЙ СУКНІ», ‒ немає богів… «…У світі, що горить, стікає кров’ю, / Де лиш брехні потоки звідусіль, / Немає більше місця для любові, / Та через край зате – зневіра, гнів та біль» [5, с.157].
Жанрова природа твору має інтертекстуальний характер, тому що світова й українська літератури на різних етапах розвитку представлені зразками літературних пародій (травестій) на героїчні епоси чи міфологічні перекази про богів. Наприклад, «Батрахоміомахія» Пігрета (межа VI ‒ V ст. до н. е.) – давньогрецька літературна пародія на героїчний гомерівський епос межі VI ‒ V ст. до н. е. «Енеїда» Вергілія (між 29 та 19 р. до н. е.) покладена в основу однойменної травестії Івана Котляревського (18 ст.). Сам автор означує твір як драму-феєрію, спонукаючи читачів до жанрових аналогій із твором Лесі Українки «Лісова пісня».
Сюжет і мовна палітра твору відповідають жанру пародії, травестії (від італ. travestire ‒ перевдягатися) ‒ «різновиду бурлескної поезії, сформованого переробками творів, серйозних чи героїчних за змістом та відповідних за формою, у твори комічного характеру, в яких використовуються прозаїзми, жаргонізми, вульгаризми, притаманні сміховій культурі»[4]. Поема про богів і пошук цінностей в обставинах війни насичена реальними, натуралістичними, брутальними епізодами й стилістично зниженими висловами, гумором та сатирою, обсценною лексикою, що й формує бурлескний[5] характер твору:
То – в червні ще. Роботино. Різня така –
Підбили мою «бредлі» підараси…
Тепер оце лікарнями кочую, а рука –
І далі десь там йде в контрнаступ…
…………………………………….
То вже коли вантажили в машину,
То прилетів дурний москальський «мавік» —
І скинув нам гранату з хлорпірином… [5, с.163].
Подібно до інших авторів травестій, Василь Мулік занурює давніх богів в новітню реальність України. Ця реальність трагічна, бо означена тотальною присутністю ЖІНКИ В СІРІЙ СУКНІ ‒ війни. Але й героїчна, тому що український захисник МИКОЛА, головний герой, гідно тримається чину воїна. Ця реальність і банально-міщанська, бо у тилу Миколі зраджують і кохана дівчина, і друг; у тилу слуги Єгови просто на вулиці нав’язують перехожим релігійні постулати, а рагулі на «євробляхах», порушуючи правила дорожнього руху, почуваються героями…
У пролозі боги прадавніх язичницьких вірувань (ОДІН, верховний бог у германо-скандинавській міфології, СВАРОГ, бог вогню та ковальства у давньослов’янській міфології, АНУБІС, бог смерті в давньоєгипетській міфології, ПОСЕЙДОН, верховний морський бог у давньогрецькій міфології, ФРЕЙЯ, богиня кохання та краси у германо-скандинавській міфології, дружина Одіна, АФРОДІТА, богиня кохання та краси у давньогрецькій міфології, ЛЕЛЯ, богиня кохання та краси в давньослов’янській міфології) на нараді, виписаній доволі іронічно, з’ясували, що люди на землі втратили віру у будь-яких богів:
Вони не вірять в демонів й богів,
Вони не знають прощення й спокути,
Їх не лякає більше божий гнів,
І милість божа – ними теж забута… [5, с. 99]
Давні боги, які тільки й «чекали жертв, дарів, підношень, молитов» від смертних людей, як твердить Леля, людей не любили («А чи самі ми вміємо любити?!» [5, с. 99]). Згодом люди віднайшли нового бога, але й про нього вже «забули»:
Такий худенький молодий хлопчина,
Що смертні на хресті закатували –
За те, що взяв на себе їх провини… [5, с. 98]
Боги визнають свою провину в тому, що люди в них не вірять. І вирішують розпитати у смертних про їхні переконання, обравши для діалогу бійця з третьої штурмової МИКОЛУ:
Провина наша. Але смертні все ж
Не здатні жити без якоїсь віри…
………………………………….
Нема питання – й відповіді теж,
Спитаймо ж смертних – що їх так змінило? [5, с. 99]
Піти на землю у людській подобі зголосилися не всі боги, із семи – лиш четверо, двоє з яких – із давньослов’янського пантеону: ОДІН, СВАРОГ, АНУБІС та ЛЕЛЯ. Слабкість і байдужість інших богів, наприклад, давньогрецьких Посейдона (що пиячить) й Афродіти («Робіть, що хочете. Я от тільки – пас. / Ці ігри до добра не доведуть. / Вже краще – он – накидатись у м’ясо / Чи якісно відтраханою буть» [5, с. 102], до проблем людей на землі так само дає багато приводів для роздумів.
Фабула драматичної поеми концентрується навколо головного персонажа – українського бійця МИКОЛИ, який їде з фронту у відпустку. Тут, у Дрогобичі, серце й душу МИКОЛИ, його щирі почуття і наміри розбила в друзки підступність дівчини: ОКСАНА, до якої герой завітав із обручкою і букетом троянд, зрадила йому з найкращим другом… МИКОЛА пиячить, втішається зі «шмарою», у яку перевтілилася… богиня кохання ЛЕЛЯ.
Проте згодом МИКОЛА оговтується і в діалогах із перевтіленими богами переконливо відстоює свої цінності. На запитання СВАРОГА (в подобі водія-далекобійника), чи «зброя – головне», – відповідає: людина – найбільша цінність, людина – воїн – на війні тим більше:
І все від шаблі – до крилатої ракети –
Лиш гострий інструмент в руках людини.
Гармати й кораблі, мечі та кулемети –
Без рук людських – безпомічні машини. [5, с. 115]
Це твердження Василя Муліка суголосне зі стасимом, відомим як гімн людині, із трагедії «Антігона» давньогрецького трагіка Софокла,: «Дивних багато в світі див, Найдивніше із них ‒ людина…[6]». У тексті Василя Муліка є і смислові [5, с. 115], і буквальні повтори цієї тези: «…найдивніший з дивних днів» [5, с. 152].
Вражений, СВАРОГ на прощання дарує МИКОЛІ ніж танто (тут алюзія до японської військової традиції, що теж формує розлоге поле асоціацій). Опис ножа танто нагадує опис іншого воєнного атрибуту в поезії у прозі добровольця, поета Бориса Гуменюка «Саперна лопатка», де зброя бійця теж має сакральну силу («Цю саперну лопатку зробив старий Майстер із Сихова. Саперна лопатка в бою ‒ це смертоносна зброя… не така шляхетна, як меч, не така швидка, як штик-ніж, але й не така проста, як сокира… вона – триєдина. В ній захована неабияка схима і віра»[7]):
…В лісах Карпат, незвіданих людьми, –
Він відьмою намовлений на вбивство,
Гартований не в маслі, не в воді –
В крові гадючій, що пітьми чорніша… [5, с. 117]
Згодом МИКОЛА навідує на цвинтарі могилу побратима Андрія-Сармата, здійснюючи поминальний обряд воїна: ставить до могили стаканчик з кавою, відкорковує пляшечку віскі, прикурює дві сигарети – одну кладе на краєчок надгробка, розмовляє із Сарматом, згадуючи бійців зі свого взводу… (Ця ж болісна тема звучить й у вірші збірки «Прикурювати дві одразу…»). Проте на запитання АНУБІСА «чи ВІРИШ ти у смерть» МИКОЛА роздратовано і зневажливо відповідає: «Вона – кінець. І їй не треба віри…» [5, с. 139]. Не героїчна, не красива, невпинна, невблаганна, хижа, хтива смерть – не та цінність, яку може сповідувати воїн.
Богиня кохання Леля, у подобі повії (знову гірко-комічний парадокс), ставить МИКОЛІ своє запитання: «Дай відповідь: чи ВІРИШ ти в любов?» [5, с. 154]:
«Не вірю, ні…» [5, с. 154], ‒ в еротичній гарячці раптом холодно відповідає МИКОЛА. Гіркі спогади про «рідну матусю», «сиротинець», зрадливу «кохану» доповнила жорстока навала «братньої любові»:
Душа бійця – зчорніла від боїв,
І зрада тисне, як могильні плити…
Він сам – та хоч би навіть хтів –
Не міг від тої чорноти звільнитись. [5, с. 157]
Попри глибоке розчарування в очікуваннях від відпустки, МИКОЛА все ж відновився: «Він більше спав, читав, блукав лісами, / Вдихаючи повітря миру свіже… / Загоював свої душевні рани / ін’єкціями спокою і тиші. [5, с. 159] Щодня на цвинтарі навідував Сармата…» [5, с. 159]
І вже на львівському вокзалі «Великий Всеотець» ОДІН, у подобі «немолодого українського військового без правої руки…, на оці чорна пов’язка» [5, с. 161], після згадок про «жахи» війни у зневірі запитує бійця: «…Куди мені тепер, каліці, йти – / Як я не вірю – в себе, в чорта, в Бога? / Тож просвіти – у кого ВІРИШ ти?»
МИКОЛА: «Я. Вірю. В ПЕРЕМОГУ». [5, с. 165]
Хай – смерть чекає. Хай – нестерпний біль.
Та я не зупинюся – щоб не сталось.
У кожного є вибір. Вибір мій –
До перемоги на гачку тримати палець! [5, с. 166]
У епілозі до чотирьох богів, які не відшукали в українських реаліях російсько-української війни віри у хоч якогось бога, з презирством промовляє ЖІНКА В СІРІЙ СУКНІ – ВІЙНА: «…Вас не існує. Ви – одвічно-мертві» [5, с. 171]. ВІЙНА була і є єдиним «законом для людей»:
За кожним з нас крокує невідступно –
Водночас і прекрасна, і страшна –
Одна й та сама – ЖІНКА В СІРІЙ СУКНІ –
У кожного своя… й одна на всіх ВІЙНА. [5, с. 172]
Образ війни ‒ ЖІНКИ В СІРІЙ СУКНІ – є наскрізним у творчості Василя Муліка. Ще від 2019 року, зокрема у вірші, датованому 26.01.2020 р., він писав: «Війна вповзає в тебе коброю…», «Війна оселяється з серцем поряд», «Війна… робить кращих людей – мертвими, / Робить мертвих людей – кращими…» [5, с. 32]). Не поетизуючи, експресивно й образно осмислював цей жах, що став нашою реальністю і законом життя.
Тому власне МИКОЛА і вірив лише у ПЕРЕМОГУ, коли «…горлянку лиходія / Сварогів ніж глибоко розітнув…» [5, с. 172]. Тільки перемога дає шанс на буття у своєму світі, а не нав’язаному. І ця віра у перемогу теж є наскрізною у творчості Василя Муліка. Так у вірші 2021 р. «Я був серед княжих незламних дружин» з розділу «Війна» збірки «Базальт» поет пише:
Правда та воля мене вела.
Перемога – єдиний закон.
Мене – без ліку і без числа.
Ймення мені – Легіон. [5, с. 37]
Отака історія Людини, яку поглинула війна, світ якої на всіх рівнях заполонила війна. Історія, що розпочалася зі штурму Авдіївки і завершилася там само: «У лютому, при виході з Авдіївки / МИКОЛА у останній раз вдихнув…» [5, с. 172].
МИКОЛА жив між світом богів і світом міщан, обивателів (правда, поведінка, сварки, розмови богів мало відрізняються від поведінки / діалогів «простих людей». І в сучасному світі політичних еліт ми бачимо тому яскраві підтвердження. На жаль). Його світ – це бій за перемогу над підступним ворогом і шана до тих, хто поліг у цьому бою. Чи постане з хаосу війни світ Миколи, який загинув під Авдіївкою й у своєму жертовному чині набирає обрисів Миколая?.. Фінал відкритий…
Як уже зазначалося, текст драми Василя Муліка має інтертекстуальний характер. У назві твору – відгомін скандинавського міфу, опери Вагнера «Сутінки богів» про загибель світу старих богів і можливість створення нового з хаосу, що настав. У сюжеті твору відлунює «філософія життя» Ніцше і його вчення про надлюдину: «Померли всі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина»[8]. Тобто, на переконання автора, у хаосі війни відстояти новий вільний світ в Україні спроможний тільки той, хто сповідує боротьбу і віру в перемогу, ‒ людина, воїн-штурмовик МИКОЛА, а не міфічні боги…
Серед авторів новітньої мілітарної літератури письменник Василь Мулік постає у своїх прозових, поетичних і драматичних творах передовсім як український громадянин, воїн. Тема війни насичує усі його тексти. Захоплення жертовним чином добровольців і волонтерів, вертолітників, піхотинців і штурмовиків, ненависть до ворога, зневага до «інших» співвітчизників є наскрізними у його творчості.
За стилем викладу вірші і драма-феєрія – реалістичні твори з елементами натуралістичного, сатиричного, романтичного способів зображення, з міфологічним світовідчуттям та розлогим спектром інтертекстуальності.
Головний / ліричний герой – військовик, вертолітник, піхотинець чи штурмовик – новий тип українця, воїна, патріота. Василь Мулік, як і всі українські письменники-комбатанти, крізь особистісний досвід визвольної війни усвідомлює й формулює своєрідний кодекс гідності воїна-українця 21-го століття і його цінності. На тлі кривавого досвіду російсько-української війни Василь Мулік переосмислює функції міфологічних героїв і пантеон давніх богів, возвеличує людину, яка бореться з підступним агресором до перемоги.
Творчість Василя Муліка надзвичайно експресивна, її насичують лють і ненависть до ворогів, трагічне співпереживання загибелі побратимів і страждань посиротілих дітей, тверда переконаність у справедливості своєї боротьби з ворогом. Любов як найважливіша цінність, що є, на противагу війні, головним чинником цього світу, умотивовує ліричного героя у його боротьбі.
Лексика творів переважно звичайна, розмовна. Багато нових військових понять, термінів, сленгу, а також обсценної лексики. Оновлено й атрибути сучасного воїна: АR-ка, ремінгтон, віскі, фаренгейт, кава, запальничка zippo, Red Bull. У мові й побуті українські військовики більше вживають англіцизмів. Ці додаткові деталі увиразнюють образ захисника як сучасного модерного воїна. Маркером сучасного воїна стали у творах Василя Муліка й музичні акценти: у колі богів, які виявилися безпорадними у воєнному конфлікті в Україні, звучить поп-музика «мерця-зомбі з гітарою» Боба Ділана. Коли ж ідеться про бій і лють українських вояків, у текстах Василя Муліка звучить важкий, динамічний та агресивний «жерстяк та хардкор».
Література
-
Скоріна Г. Каталог книжок про російсько-українську війну, виданих за 2014-2023. Київ : Білка, 2024. 75 с.
-
Святослав. Послання про патріотизм як любов до рідного народу та Батьківщини. 05.12.2022. URL. https://risu.ua/poslannya-pro-patriotizm-yaklyubov-doridnogo-narodu-tabatkivshchini_n134579
-
Пухонська О. Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі. Брустури : Дискурсус, 2022. 288 с.
-
Мулік В. Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки. Київ: Видавництво «Білка», 2021, 416 с.
-
Мулік В. Базальт. Київ: Видавництво «Білка», 2024, 176 с.
[1] Борис Гуменюк «Минулого року на цьому полі ріс соняшник…» / Гуменюк Борис Вірші з війни. Київ : ДІПА, 2018. С. 108-110. «Минулого року на цьому полі ріс соняшник…»
[2] Мальва Кржанівська «Під берцями килим — кульбаби, медунки…» / Читомо. 07.06.2024. Анаїд Агаджанова, Олеся Бойко Рубайте отут посередині на рівні серця: 19 віршів від військових URL: https://chytomo.com/rubajte-otut-poseredyni-na-rivni-sertsia-19-virshiv-vid-vijskovykh/
[3] Феєрія (фр. féerie, від fée ‒ фея, чарівниця) ‒ театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом сценічними ефектами і трюками / Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. Київ : ВЦ «Академія», 2007. С. 527
[4] Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. Київ : ВЦ «Академія», 2007. С. 490
[5] Бурлеск (франц burlesque, від гтал burla жарт), — «різновид комічної поезії та драматурги, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, з античними діонісіями, середньовічними карнавалами Для Б. характерна свідома невідповідність між змістом і формою, вживання низького стилю у значенні високого, профанація сакрального, гротеск, травестія» / Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. Київ : ВЦ «Академія», 2007. с. 150
[6] Софокл Антігона / Антична література. Хрестоматія. Упоряд. О.І. Білецький. Київ: Радянська школа, 1968. С. 211.
[7] Борис Гуменюк Саперна лопатка / Гуменюк Борис. 100 новел про війну. Київ : ДІПА, 2018. С. 49.
[8] Ніцше, Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. Пер. з нім. А. Онишко, П. Таращук. Київ: Дніпро, Київ: Основи. 1993. С. 160.
Ніна Головченко
Прокоментуєте?
