“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
***
бути
стирати спомини водою і піском
чи розбивати
без надії стерти.
кружляти
і не падати у смерки,
і навіть бути трохи вітряком,
і навіть бути стежкою за пруг
по перелогу…
топчуть наші тіні,
мов скалки споминів,
що не збулись на тілі,
несамовито невідбутний
круг.
***
без сліду
зачепилася об спомин тінь.
вечір пізній розгрібав із ватри
згарок слів… вони прості-прості –
найпростіші… – не судилось знати.
і дізнатися ніхто не міг,
бо лишалися лише окрайці,
наче знову випав перший сніг
той, що звався, той, що звав блукальців
ще до тіней. далі – ні стежок,
ні доріг, ні манівців початих.
вже зникали ті, хто брав у борг,
хто волів предовго й схимно спати.
і слова без сліду… і слова…
був обніжок: ще до них чи після.
ні про що не віщував Іван,
хоч тримав зими цієї вістря.
***
ні місця, ні часу
є місце і час, коли ти
лиш той, хто є…
і більше ніхто.
бо ніким не встигаєш стати.
коли проживаєш спрожогу життя своє,
на прузі родившись несамовитою ватрою.
а може, ні місця, ні часу
від зим тих нема?
межа залишається…
сонця тобі на плечі!
вертайся… вертайся,
і диво своє обнімай,
збагнувши тужаву солодкість
натільного вечора.
***
дощі зростали
дощі запахли
липами і чебрецями…
і никнули дощі гінкі, безтямні…
і залишалися в краплинах і туманах…
дощі дрімотно шепотіли:
на-доб-ра-ніч!
і шепотіли ще по тілу
довго-довго,
бо душу мали,
наче віру неубогу
і пам’ять – вже пророслу насінину…
зростали
тихо-
тихо-
доця з сином…
***
понад
вечір покотив моє осоння.
світ навпроти мене:
хто з нас сонях?
захід не забуде й не довершить…
світ і я –
хтось другий, а хтось перший…
ми євшани.
ми ще не сновиди…
так далеко, так далеко видно:
понад правду, понад дух і віру,
понад воду – до гінких повір’їв…
та до ночі нам шляху немає…
тиша –
ані відгуків, ні таїн…
тільки мить…
Господь її віддав нам,
як були безгрішні, дивні, давні.
***
сонмище
сонмище соняхів завечоріло
і зачерленилось до виднокола,
зблиском закличним золототілим
золототіні вдягло сонночолі
і зашептало у тисячах тисяч –
відгомін слався в залишений захід…
що ти почула, прозірлива птахо,
у недовершено вигаслій висі?
***
не про все
загорілись
вишні дивом дивним,
захід пройняли тонкою в’яззю,
зазирнули без жалю й провини
в очі вічнику, що не про все
розказував…
залишились,
як снага, відвертими
в часі, що шукав собі розраду…
і текли між смертю і безсмертям
трохи вутлими і надмір
вовкуватими…
***
акації-візії
в манівці розлив Господь акації,
знав: дороги – всеосяжна вість.
у повернень –
міми ілюстрацій,
у стрічань – животворяща міць…
розливав прихильно,
мимоволі,
захід сонця струшував,
як міг,
заглядав – од відчаю і болю… –
в подив щему й усміхи німі.
онімів і сам –
сльоза ув обрії
від акацій-візій узялась,
придорожні сни ставали добрими,
стишували захмелілий час.
***
не відболиш
татарське зілля.
обрій. небеса.
і щонайтонша
од води яса.
і порух… той,
що розпростерся в ніч.
о тишо-тишонько,
клечально мене клич.
знайди чи тут…
чи там.
де ще незгірш.
болітимеш,
але не відболиш.
аж прочуватиму
повільно дужий плин,
згубивши
недовершене
коли…
***
крайнебо
ми – вечорові,
ми виростаємо з тіней.
нас, напівтіней, довершених
не було.
річці останній ввіряємо
душу і тіло,
начеб у спадок отримали ремесло
те, яке сонцем і темінню гартували.
наскрізь минулими нами
перейдено день.
довшали
зовсім помалу, помалу, помалу.
в ніч зазирали…
вертали в крайнебо густе.
***
аби поспати
осінь…
вечора шелестіння…
вчасно тлустій утомі й тіням…
до прозріння –
лише пів кроку…
щось напутнє шепоче спокій,
молитовне…
не чув, не відав:
обізвалися повні відра
до криниці,
що зорі знала,
але їй цього зовсім мало –
листопадів собі на плечі
заманулося,
мов малечі, –
і стежині,
яка до хати
поспішала, аби поспати…
на тятиві
стежина швидша,
ніж я:
не зна ні сліду –
ні згуби…
відлуння стане ім’ям,
яке лиш небо полюбить.
мов у криницю воно,
мов із криниці –
у невідь…
від стежки перше вікно
збирає смерки серпневі,
що узялися од вір,
од колобродів загуслих…
у стежки на тятиві
сон
кусень сонця
надкусить…
***
самота
у вечірні пруги, у світи вечірні…
у небес був хрестиком натільним,
у прозорості – залишеним назавше,
ніби щось невтрачене пізнавши –
і втрачаючи, – але не мить, не віру,
і не лет предвічно благовірний,
і не спрагу до зірок далеких –
самоту лиш неминуче легку…
***
на лінії
на лінії дотику і любови,
на лінії твого серцебиття…
у тебе зі світом таємна змова…
я осторонь…
я – надвечірній птах…
ти, зірко, мені не наснишся зовсім.
неміряним був первозданний рай…
озвалася випростаним стоголоссям –
відлунило
тисячами «прощай»…
і враз розпрозорилися… і де ми,
не знає ні Бог, ні моє «люблю»…
у вимірах Сонячної системи
ще має
наш сонячний блюз…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
