Небачених масштабів і нечуваної жорстокості війна, яка точиться нині на теренах нашої Вітчизни, збиває з пантелику, дезорієнтує, шокує і вкотре вганяє в ступор, ставлячи одні й ті ж питання, що виникають з нав’язливою впертістю, але також – невідворотністю. Чому так сталося? В якому моменті історії ми завернули не туди? Чи нинішню трагедію можна було би відвернути? У пошуках відповіді збиваємося на крайнощі. А нерідко лунає теза (чи не з ворожої пропаганди родом?), що поворотним пунктом у сучасному конфлікті стала Революція гідності. Саме від неї почалося непримиренне протистояння сил, яке вже не вдалося приборкати жодним чином.
Зрештою, пізніша збройна боротьба стала логічним наслідком того змагу сил, який уперше був оприявнений на київському Майдані пізньої осені 2013 року. Вона, звісно, неймовірно помножила силу агресії, зростаючи рік від року, знакуючи певні дати – від пекельного літа 2014-го до фатального лютого 2022-го і далі, не збавляючи темпу ескалації, причому не тільки масштабу збройної сутички, кількості техніки й зброї, які втягнуті в конфлікт, а й – напруження сил, граничних станів емоцій, амплітуди пристрастей. Ескалуючи біль, страх, відчуття трагедії та розпачу, нинішня війна все глибше деморалізує наше суспільство, адже вийти з цього стану буде вкрай непросто.
Один із характерних симптомів утоми, спровокованої затяжною війною – спроба переглянути недавнє минуле, вилучити з нього (звичайно ж, символічно, в пам’яті) те, що призвело до конфлікту, що стало початком наших страждань, які нині стали такими великими й нестерпними. До якого моменту відмотати умовну стрічку часу? До літа 2014-го року, коли почалася справжня війна? Чи до весняних подій, коли до Криму й східноукраїнських земель було принесено «русскую весну» разом із підготовленими за східним кордоном бойовиками та ресурсами, що підтримували місцеві сепаратистські сили? Чи, може, до листопада 2013 року, коли з усією виразністю означилася несумісність вільного й проєвропейського Майдану та клептократичної й корумпованої влади, яка затягувала країну в неминуче болото, перетворюючи на «сіру зону» Європи, подібно до інших анклавів, які в нашій частині світу вже встигла влаштувати постсовєтська росія?
Нині у світі формується нова стратегія соціокультурного простору. З одного боку, подолання простору є функцією часу («тут» – очікування, «там» – задоволення потреби). З іншого боку, глобалізація створює характерний тиск для постійної самоідентифікації особи у змінному світі, як завважував британський соціолог Збіґнєв Бауман. Постулати сучасної гуманітаристики, що визначають плинність (але заразом також принципову важливість) категорій події, місця, пам’яті, ідентичності, слугують дороговказом, коли прагнемо осмислити конкретну суспільну подію у специфічному віддзеркаленні культури.
Революція гідності, яку називають також Євромайданом, викликала істотну ревізію уявлень про подію в суспільному житті: вона сколихнула різні верстви суспільства й спонукала реакцію в межах політичного, соціального, культурного, медійного, релігійного тощо дискурсів. Ця революція досі викликає різні інтерпретації – з огляду на геополітичні чинники, а також на динамічні обставини, які спонукають нас переосмислювати недавнє минуле. Основний її пафос пов’язаний з орієнтацією на Європу – не стільки в географічному чи економічному сенсі, як у сенсі філософському, історичному, культурному, ментальному. Звідси й назва Євромайдан, звідси й незавершений характер події, який також нерідко стає предметом дискусії. Адже європейські аспірації сучасних українців – це не короткотривалий акт, а тривалий процес. Точніше сказати, це напрямок руху, заданий як стратегічний орієнтир. Навіть якщо Україні вдасться в найближчі роки формально стати членом Європейського Союзу (а на те не заноситься), актуальність європейської орієнтації аж ніяк не зменшиться, ми просто перейдемо до іншого формату розуміння проблеми.
Феномен Європи – це не лише риторична фігура. Вона наповнена живим змістом. І саме Євромайдан чи не вперше впритул наблизився до розуміння європейського проєкту як цілісності, в якому Україна – не бідна прохачка та скривджена сирота на порозі багатого дому, а повноправна учасниця. Про це переконливо говорив відомий французький філософ і письменник Анрі-Леві Бернар, виступаючи на київському Майдані в лютому 2014 року: «Ви даєте плоть європейському проектові. Ви повертаєте йому сутність і програму. Ви надаєте не тільки більш чистий, а й більш точний і багатий смисл слову й ідеї Європи». У промові французького вченого виразно апельовано до європейської традиції боротьби за волю: саме в цьому контексті слід сприймати Революцію гідності, що продовжує ланцюг визвольних рухів – від штурму Бастилії до київського Майдану та нинішньої російсько-української війни.
Інтелектуали загалом оптимістично оцінюють перспективу розвитку, яка відкрилася перед країною завдяки подіям 2013–2014 років. В Україні відбуваються істотні зміни, що тісно пов’язані з рештою світу і вплинуть на майбутнє Європи та людства в цілому. Справді, революція створила умови для радикальних реформ в українському суспільстві, вона також по-новому відкрила країну для зовнішнього сприйняття. Виняткова увага світу, суб’єктність у вищих політичних планах та домовленостях, а також постійна присутність України в інформаційному просторі планети – це безумовні докази глобального ефекту, який був спричинений Євромайданом. Особливо – якщо оцінити їх на тлі майже повного ігнорування країни у світових медіа раніше, в період 2010–2013 років, чи негативного образу України як зони війни та корупції, що домінував пізніше, себто в 2015–2021 роках, аж до фатального 24 лютого 2022 року.
Революція гідності засвідчила нову перспективу розвитку України, засновану на демократичних вартощах, верховенстві права, відкритості суспільства. Ярослав Грицак підкреслює ціннісний характер змін: найважливіше, на його думку, це боротьба не за мову чи за інші ознаки ідентичності, а за цінності відкритого суспільства, які наші земляки асоціюють з європейськими цінностями. Що більше, пізніші часи довели, що за ці цінності ми готові платити найвищу ціну, ціну людського життя.
Є ще й чинник спадщини, яку визнаємо як свою традицію. Це право Ярослава Мудрого, зафіксоване в «Руській правді», воля Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, «психологічна Європа» Миколи Хвильового, поборювання «Картагени нашої провінційності» Юрія Шевельова. Усе це закладало ґрунт для сучасного руху на Захід, а також визначало основу колективної ідентичності.
Чи пізніші події знівелювали таку орієнтацію? Чи війна, особливо в повномасштабній її фазі, знечулила настільки, що ми стали готові відмовитися від ідей Євромайдану? Радше ні, хоча є нюанси. Тривала війна ввела певні корективи, звільняючи від наївних сподівань та простодушних ілюзій. Цілком сподівано серед інших виникають настрої втоми та зневіри. Дехто вголос висловлює сумнів: а чи варто було все затівати? Може, варто було би перетерпіти, пересидіти і – колись пізніше, дасть Бог – дочекатися кращих часів. Принаймні, обійшлося би без крові, смертей, страшної агресії, маховик якої вже котрий рік розкручується в суспільстві.
Так, ціна свободи неймовірно висока. Але чи не буде так само високою ціна несвободи? Адже вона втягує, як болотяна трясовина, паралізує волю до боротьби. Не знати, чи довго могло б українське суспільство тихо пересиджувати в очікуванні кращих часів. Чи не впало би в стан анабіозу й паралічу духовних сил, як тепер сусіди-білоруси? Дуже навіть невесела перспектива – безнадійна, бо загрожує втратою всього: і теперішнього, і майбутнього, й багатого минулого, упродовж якого було витворено самобутню культурну спадщину, котра має остаточно загинути саме тепер, на наших очах і з нашої вини.
Тому сьогодні, згадуючи всенародний зрив 2013 року, варто ствердити:
- Значно легше зробити вибір, ніж його відстояти. Минулі роки були винятково драматичними. Але зараз розвертатися на 180* – не тільки нерозумно, а й згубно. Бо ми перебуваємо на полі бою, з якого втекти неможливо. Або – або.
- Український шлях до Європи триває, навіть тоді, коли він проходить крізь масові розчарування. Вони мають загартувати нашу волю.
- У нашому виборі – не тільки сучасне, а й минуле. Тиск пам’яті попередніх поколінь, але не меншою мірою – пам’яті тисяч і тисяч жертв уже цієї війни.
- Європейськість – це не сподівання на доброго дядька (сильного, дорослого й відповідального), який прийде і наведе порядок у нашому домі. Це усвідомлення власної відповідальності, причому не лише за себе, а й – цього разу за парадоксальною логікою речей – за долю континенту, котрий виявився оспалим, розледачілим, не готовим відповісти на гострі виклики сьогодення.
- Російська агресія або зміцнить Україну, або її остаточно знищить. Уже відбулося масове витіснення українців до Європи: цей сучасний ексодус, зумовлений війною, безпрецедентний (від 4 до 6 мільйонів українців перебувають у Європі зі статусом біженців).
- Продовжується наша інтеграція до Європи на різних рівнях, у різних вимірах. Процес незворотний. Добре, коли він буде не спонтанний, а таки свідомий і цілеспрямований.
- Українська ідентичність – мова, література, музика тощо – буде присутня в Європі за будь-яких сценаріїв війни, навіть найгірших для нас. Проте потрібно за всяку ціну уникати тих поганих перспектив, спираючись як на власний потенціал, так і на європейську підтримку та солідарність.
На обкладці: Ярослав Поліщук
