Редакція Суспільне Культура зібрала книжки, які рекомендує прочитати у травні. Це ті книжки, які ми або прочитали, або запланували прочитати найближчим часом.
Назва: «Я чую сонячне проміння», Юкі Фуміно (видавництво «ТАК»).
Хто радить: Поліна Горлач, редакторка стрічки новин, оглядачка культури країн Азії.
Цією травневою рекомендацією хочеться нарешті прикликати тепло і сонце.
Манґа «Я чую сонячне проміння» розповідає про студента коледжу Кохея Сугіхару, який втратив слух у старшій школі. Саме тому йому важко соціалізуватися, і він зазвичай тримається осторонь та часто буває самотнім. Однак несподівано в його житті з’являється життєрадісний Тайчі Сагава.
Кохей, який звик до того, що його ігнорують однокласники — які або не знають, або не хочуть витрачати час, щоб зрозуміти героя чи його стан, або, що ще гірше, вважають його об’єктом благодійності, — знаходить у Тайчі справжнього друга: веселого та привітного хлопця, який намагається знайти своє місце у світі.
Хоча це насамперед історія про те, як Кохей вчиться любити себе та свій стан, манґа також розповідає про те, як стосунки Тайчі та Кохея розвиваються і змінюються, коли вони стають самими собою.
Уся ця історія трохи хаотична, але пронизана світлом і теплом, від якого хочеться повертатися до неї знову і знову.
Назва: «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька», Віра Курико (видавництво «Лабораторія»).
Хто радить: Дарина Жданович, головна редакторка соцмереж Суспільне Культура.
Це суміш магічного реалізму, гумору та сарказму, загорнутих в історію про самотність, війну і любов. Кожному зі своїх коханців Летиція вигадує нову історію про батька: полковника з XVII століття, привида, пічника, лісника, качку на ставку, героя сучасної війни. «Кожен із чоловіків уважав, що знав Летицію вельми добре. Кожному з них вона збрехала».
Але між тим Летиція вдається в інші спогади: родину, сусідів, молодість. Чоловіки бачать у ній одне, вона шукає в них інше. Крізь цю гру поступово проступає правда — про батька, про себе, про те, як ми вигадуємо, щоб навчитися любити.
А ще — ця книжка про війну, і те, як вона впливає на кожного та кожну з нас. Її можна прочитати за один вечір, а можна розтягнути задоволення, читаючи по розділу.
Назва: «Орландо», Вірджинія Вулф (видавництво «Ще одну сторінку»).
Хто радить: Юля Ткачук, музична журналістка, авторка проєкту «Artилерія» на Суспільне Культура.
Нещодавно я прочитала «Орландо» Вірджинії Вулф і цілковито закохалась у цю книгу. Тепер раджу її друзям за кожної нагоди.
Роман «Орландо» написаний так легко, що тебе непомітно підхоплює течія плавних і витончено написаних речень настільки, що не спам’ятаєшся, як третина написаного буде прочитана з першого захóду. Принаймні так було в мене.
«Орландо» осмислює гендерні ролі крізь століття та людську історію, пошуки власного «я» та письменницького. Але для мене «Орландо» стало передусім роздумами про умовність людського поділу на гендери як соціальні конструкти. Характер Орландо зі зміною статі викривляється під впливом суспільних очікувань від її гендеру, які теж різняться від народу до народу. Всередині Орландо залишається такою ж персонажкою (чи персонажем) — і це мені видалось найбільш цікавим (та прогресивним на початок XX століття) спостереженням.
Я намагаюсь виписувати цитати з кожної прочитаної книги, які мене найбільше чіпляють. Тут головною цитатою для мене стала:
«… й для кожного було таким одкровенням, що жінка може виявитися так само відкритою і вільною, як чоловік, а чоловік — таким само химерним і витонченим, як жінка».
- S. Тепер моя ціль — піти на виставу за книгою.
Назва: «Сьюзен Зонтаґ: повне інтерв’ю Джонатану Котту для журналу Rolling Stone («Основи», переклала Ярослава Стріха).
Хто радить: Євгенія Луценко, редакторка, заступниця шеф-редакторки сайту Суспільне Культура.
Спершу читати художню прозу та есеї Сьюзен Зонтаґ чи інтерв’ю? На книжковому клубі по цій книзі разом з іншими учасницями дійшли до того, що обидва варіанти мають місце бути. Це інтерв’ю досить розлоге, не дарма у журналі спершу вийшла його значно скорочена версія (жовтень 1979 року, повна версія вийшла 1996 року). Його цікаво читати, навіть якщо знати про письменницю мінімально. Інтерв’юер не губиться на її фоні, а є добре підготовленим співрозмовником.
Хоч значна частина розмови присвячена текстам Зонтаґ, зокрема «Хворобі як метафорі» та «Спостереженню за болем інших», під час інтерв’ю встигли обговорити письменництво, читання, гендерні упередження, любов до музики, материнство, секс, дорослішання і кохання. Навіть не рахуватиму, скільки закладок, приміток на полях та просто виділень я залишила у цьому виданні.
Залишу цитату про читання, яка мені відгукується: «Читання розважає, втішає і відволікає мене: це моє невеличке самогубство. Коли світ мене обурює, я просто беру книжку, немовби це маленьке космічне судно, яке понесе мене геть від усього цього».
Назка: «Анна Стен. Невідома історія першої української зірки Голлівуду», Наталія Васюра (видавництво Stretovych).
Хто радить: Катерина Яковленко, шеф-редакторка сайту Суспільне Культура.
Це перша така величезна розвідка про акторку, яка народилася та жила в Києві, а потім переїхала до Європи й згодом США та стала зіркою Голлівуду. В часи авангарду — коли загалом було складно з емансипацією, представленням жінок. Такий нонфікшн передбачає занурення в біографію, у зв’язки, це ніби розслідування.
Знаючи стиль і роботу Наталії Васюри, очікую, що це буде надзвичайно захоплива історія. Книжка вийде у видавництві Stretovych, що теж важливо, бо це невелике видавництво і важливий проєкт. Ця новинка вийде досить скоро у травні. Тому я на неї очікую та наперед рекомендую.
Назва: «Зелена, 19», Марк Лівін (видавництво «#Книголав»).
Хто радить: Юрій Свиридюк, редактор Суспільне Новини та Суспільне Культура, оглядач теми «Євробачення».
Я помітив цю книжку в дитячому відділі книгарні. Пройшов повз, проте потім повернувся. І не дарма… Це спокійна книжка про дитинство і пам’ять. Читається легко й місцями чіпляє, бо багато речей впізнаєш із часу, коли літо проводив у бабусі — людини, яка відіграла вагому роль у моєму житті.
У збірці є повісті «Бабине літо» і «Рікі та дороги», які раніше виходили окремими виданнями, а також оповідання «Уяви, що тут бузок» і «Стриж чорний». Перед цим, до речі, раджу прочитати «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, оскільки у книзі є згадки, і це додає контексту.
«Ця книга не просто збірка текстів — це дуже тихий і точний терапевтичний екскурс у минуле. Книга ніби бере за руку і проводить крізь спогади автора, а заодно й паралельно твої власні».
Мені здається, це хороша книжка саме в цей час. Вона не тяжка, допомагає трохи «переключитися» і згадати щось тепле й приємне, не повʼязане з новинами чи сьогоденням. Окремо хочеться виокремити ілюстрації — вони прості й приємні. Дивлячись на них, й ловиш себе на ностальгії.
Назва: романи Еріха Марії Ремарка.
Хто радить: Юлія Вустілка-Смірнова, головна редакторка YouTube-каналу Суспільне Культура.
Це може бути будь-який роман — хоч «Три товариші», хоч «Тріумфальна арка» чи інші. Мені їхній настрій невизначеності, легкого суму і меланхолії нагадує травневі ранки, коли дерева навколо вже починають цвісти, але ще немає яскравого сонця, може бути холодно, а ти ніби між зимою і літом.
Назва: «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації», Маріам Найем (видавництво «Лабораторія»).
Хто радить: Ана Вітязь, редакторка соцмереж Суспільне Культура.
Чомусь тільки зараз дійшла до цієї книжки. Це дуже важлива тема, з якою корисно ознайомитися кожному й кожній — незалежно від того, чи ви вже розбираєтесь у поняттях колонізації та деколонізації, чи чуєте їх уперше. Книга допомагає зрозуміти, якою буває колонізація, які її форми існують і які наслідки вона має для колонізованих народів. Водночас це не лише теоретичний текст, а й практичний посібник, як українцям почати свій власний шлях деколонізації в контексті впливу Росії. При цьому книжка написана дуже доступно й легко читається, сповнена особистого досвіду авторки та інших людей, які проходять шлях усвідомлення цих процесів, тому щиро раджу.
Ще почала читати «Відьму» Жуля Мішле. Це історичне дослідження образу відьми та того, як і чому він був демонізований, а також про історію інквізиції і те, що насправді за цим стояло. Тут і про жіночу силу, і про те, як страх невідомого спричинив багато руйнації. Цікаво, що книга була написана ще у 1859 році і її автором є чоловік.
Назва: «Одного разу розбите серце» Стефані Ґарбер (видавництво Vivat).
Хто радить: Валерія Пастушенко, ведуча на YouTube-каналі Суспільне Культура.
Дуже казкове, легке роментезі з цікавим магічним світоустроєм. Є і любовна лінія, де спочатку головні герої не товаришують, але потім все набирає цікавих обертів. Ну, і в цілому для тих, хто хоче вже тепла і весняного настрою, це ідеальний варіант на травень, бо там дуже світла і чарівна естетика. А чого вартує один лише дизайн серії…
Назва: «Дельфіни і Вельзевул» Войцеха Тохмана (видавництво «Човен», переклав Андрій Бондар).
Хто радить: Марина Саражин, літературна редакторка Суспільне Культура.
Прохолодний київський вечір, але в маленькій залі PEN Ukraine затишно і є іншого роду тепло — спільності та порозуміння. Запізнившись, прокрадаюсь до свого місця в паузах між репліками, аби не завадити нікому почути одне одного. На сесії запитань і відповідей, де тема переходить від далекої африканської країни в 1990-ті роки до тут і тепер, хтось підіймається й обережно, але твердо питає автора: «Як, на вашу думку, чи є російсько-українська війна геноцидом?». Той м’яко нагадує про складність юридичної термінології з купою критеріїв і стверджує, що його думка ні в якому разі не є експертною, завершуючи словами: «Те, що я бачу тут, — так, виглядає мені геноцидом».
Ми не знаємо точно, чи тоді, майже три роки тому, Войцех Тохман уже працював над книжкою про Україну, але він точно збирав кошти на рятувальні місії і приїжджав допомагати. Куди його привели дослідження цієї війни і чи змінилась його думка — зовсім скоро матимемо нагоду прочитати.
Польський репортажист працює з непростими темами, тому це буде чимось протилежним до легкого і приємного майже-літнього чтива. Його «геноцидна трилогія» розширюється до тетралогії документальною книжкою про Україну протягом повномасштабного вторгнення. Попередні — про Боснію, Руанду і Камбоджу — всі раджу до прочитання, але із засторогою про можливі нічні кошмари. Незвична оптика і розгадка назви цієї книжки полягає в історіях порятунку тварин із зон бойових дій, які зібрав автор. Ну, але це не Птушкін.
Видавництво обіцяє новинку на полицях книгарень із 20 травня.
Євгенія Луценко
Колаж: Софія Віннік-Галузинська/Суспільне Культура
