Оксана Левицька. Збагнути живе цвітіння Білокур

0
108

Олеся Авраменко. Білокур / Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Київ: Видавництво Горобець, 2021. 168 с. : іл.

Кожна нова ювілейна дата художниці Катерини Білокур ставить питання, із чим ми прийшли до наступного ювілею і що змогли знайти, пізнати, написати, створити. «Її біографії досі не написано» — зауважила десятиліття тому Оксана Забужко [1], і це досі звучить водночас як докір і як обов’язок. У грудні 2020 року виповнилося 120 років художниці Катерини Білокур і разом із виставкою «Життя в обіймах квітів», що триває від 6 листопада у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, з’явилося нове видання, присвячене художниці, — дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко «Білокур». І це одне з наближень до творення біографії художниці — у легкому викладі популярної книги, особистому пережитті долі художниці, увазі до важливих віх її становлення і фахових акцентах на деталях картин, колористиці, композиції, еволюції творчої майстерності. Авторка книги, як і більшість дослідників життя Катерини Білокур, будує свою оповідь на епістолії художниці, автобіографії та спогадах про неї, які упорядкував Микола Кагарлицький [2], її картинах і малюнках, а також архівних матеріалах з музейних фондів. Про це пише zbruc.eu.

Катерина Білокур — сучасниця ХХ століття, її життєва й творча біографія має виразні дотикові лінії із драматичними подіями історії України, серед яких становлення Радянської влади, Голодомор, Друга світова війна й окупація, голод 1947 року, долучення до радянського мистецького життя і всесоюзні відзнаки, світовий захват від її робіт і злиденне існування до кінця життя. Художниця померла в розквіті таланту влітку 1961 року, так і не відчувши подиху відносно вільних 1960-х і не розвинувши свою майстерність повною мірою.

Оповідь Олесі Авраменко про мисткиню побудована у хронології важливих віх у житті Білокур і вплетена у глобальні катаклізми першої половини й середини століття. Хоча у своїх листах Білокур майже не акцентує на тих подіях, що змінюють хід історії людства, вона більше зосереджена на особистісних переживаннях, творчих пошуках, власних відкриттях у техніці й сюжетах, біографістка простежує творчий розвиток особистості на тлі загальної історії країни та її рідного села Богданівки. Водночас Катря Білокур стоїть ніби осібно від усього цього суспільного руху і трагедій на тлі радянського часу й війни, доля дала змогу уникнути розкуркулення, безпросвітної праці в колгоспі, примусових робіт німецької окупації, у неї навіть паспорта не було. Художниця, подібно до своїх квітів, перебуває у своєму мікрокосмосі, у ньому немає місця для драматичної реальності — у час страшних потрясінь кольори на її полотнах ставали глибшими, штрихи майстернішими, перспектива виразнішою, а полотна цільнішими.

«Позачасовість — ознака більшості полотен Білокур. Буденне життя їх не торкалося, бо було воно травмуючим і абсолютно недоречним. Тому її картини перетворювалися на чудодійні образи на кшталт ікон, яким і не моляться, але, коли уважно розглядають, душевне зцілення отримують напевне» (с. 67).

Авторка дослідження бачить майже молитовне поклоніння природі в роботах Білокур, порівнює її творчість з іконописом, зрештою, ми мало знаємо, із її ранньої творчості й самоосвіти, який вплив на неї мало знайомство з мистецтвом іконопису, віра й релігія, допоки в Богданівці радянська влада не закрила церкву. Мистецтво малювання стало для неї новою релігією, природа — її квінтесенцією, Білокур як іконописиця, «тільки за лики ікон в її роботах правлять природні сили, втілені у квітах» (с. 150).

Забужко в есеї про Білокур зауважує, що естетика художниці, із її «ідеалом “святого” малярства» «це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне» [1]. А мистецтвознавиця Діана Клочко, зіставляючи з Богородичними алегоріями Яна Брейґеля (робіт якого Білокур, імовірно, і не бачила), бачить у них споріднені мотиви — квіткові вінки й гірлянди, уплетені в них плоди й колоски [3].

«Всі її композиції <…> про власний світ і перемогу у поступі самовдосконалення та щастя вміти висловити свій дух, дотичний до духу Творця <…>. Їй була властива невимушена, підсвідома самозахисна медитативність — свого роду молитовність» (с. 7).

Серед найсильніших дитячих вражень Катрі — Шевченкові твори, зокрема повість «Художник». Відтоді «Хочу бути художником!» стає впевненим й пожиттєвим прагненням Катрі Білокур — тоді було геть не до фемінітивів, бо треба було відвойовувати право на початкову освіту й саму можливість малювати, бо справа дівчинки — «прядка й веретено».

«…І сидить хороше чорнобриве дівчатко, майже ще дитина, і малими руками на веретено виводить тонку довгу нитку пряжі, а перед нею на клочках лежить невеличка книга — буквар. І якщо те дівчатко сиділо довго, нахилившись над букварем, то мати сердито гукали: “А чого ти так довго нахилилась над тію книгою та пильно так придивляєшся — батька свого побачила там, чи що?”» (із листів Катерини Білокур, с. 12).

Художниця без освіти, навіть без права на неї, адже без шкільної освіти вступ до будь-якого професійного закладу був неможливим — дві її наївні спроби «обдурити світ» і потрапити на навчання до технікумів, художньо-керамічного в Миргороді 1924 року й театрального у Києві 1929 року, зазнали нищівної поразки, Катерина Білокур розвивала свій талант самотужки, наполегливою працею поміж головними обов’язками щоденної робити в господарстві. Спраглість до читання з дитячих років, постановки аматорських театрів, для яких малювала декорації й також грала ролі, спостережливість за природою і людьми, залюбування квітами й вивчення технік давніх майстрів, до яких маже не мала доступу, — усе це сформувало самобутню художницю, про яку варто дізнаватися самим й розповідати світові, національний талант, який може бути українським брендом, варто лише докласти зусиль для якісного й конкурентного культурного продукту. І час цьому сприяє, на 30-му році незалежності країни, із новими культурними інституціями, які мають на меті розповісти світові про українську культуру й надають грантову підтримку таким проєктам.

До слова, перший наклад видання «Білокур» 2020 року вийшов за підтримки Українського культурного фонду, цьогорічне друге видання підтримали митці-меценати. Книга вийшла у серії науково-популярних книг про українське мистецтво «Accent» — це авторський проєкт Олесі Авраменко, започаткований 2018 року, де світ побачили вже «Зарецький» й «Криволап». «Білокур» вийшла накладом Національного музею українського народного декоративного мистецтва, а отже її потенційні читачі — передусім відвідувачі музейної експозиції в Києві, де є чимало робіт художниці та ще до кінця березня триватиме виставка Катерини Білокур. Видання не потрапить у широкий продаж книжкових мереж та інтернет-книгарень, відтак не стане надбанням численних приватних книгозбірень, утім, уже самою своєю появою з нагоди 120-річного ювілею привертає увагу до постаті Катерини Білокур, її життєвої долі й геніальних полотен. Усе ж книга варта поповнити асортимент мистецьких видань і змістом, і якісними репродукціями, а як бонус — трьома варіантами обкладинок в улюблених білокурівських барвах.

«Так, назва монографії мала звучати одним словом, як бренд, бо іншої такої художниці у світі немає» (с. 150).

Під кінець повертаюся до думки авторки про бренд «Білокур. Bilokur» — думаю, чимало з нас воліли б бачити видання про художницю з паралельним текстом англійською або ж і паралельне видання англійською, зрештою, й іншими світовими мовами, адже саме так і твориться бренд. У цьому виданні ми маємо лише натяк на інформацію про Катерину Білокур англійською — нехай вас не вводить в оману назва англійською на обкладинці й інформація у надвипускних даних. Чужоземною мовою у книзі лише елементи апарата: анотація, зміст, хронологія її життя й творчості, стислий реферат книги й коротка інформація про авторку і головне — підписи до робіт Білокур. Тож читач, який не читає українською, відкриватиме собі творчість мисткині через її роботи. Хочу сподіватися, що це перший крок до перекладу книги іншими мовами, якщо вже автори видання мають такі амбіції.

«Бачимо, що Катерина Білокур рідко задовольнялася зображенням квітів одного виду. Це було як звучання якоїсь певної нетривкої мелодії, а художниця виступала пристрасним диригентом, котрий власноруч спочатку створив кожен інструмент (голос), а тоді видобував акорд, задаючи йому наймогутнішого або найніжнішого чи виразнішого звучання. При тому, тривалості звучання практично нескінченного. Підійдіть до будь-якої картини художниці 1940–1950-х років — і вона звучить! І не перестане звучати, навіть коли ви вже насититеся (якщо таке можливе) нею та підете далі» (с. 65).

[1] Забужко О. Катерина, або Філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії // Катерина Білокур : філософія мовчазного бунту : наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур / за ред. О. Найдена. Київ : Стилос, 2011. 256 с.

[2] Білокур К. Я буду художником! : докум. оповідь у листах художниці, розвідках Миколи Кагарлицького. Київ : Спалах ЛТД, 1995. 368 с.: іл.; Кагарлицький М. Катерина Білокур очима сучасників : спогади, есеї, розвідки з архіву художників. Київ : Томіріс, 2000. 432 с. : іл.; Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвітилася : док. оповідь у листах художниці, розвідках автора. Київ : Варта, 2007. 462 с. : іл.

[3] Див.: Катерина Білокур // Діана Клочко. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні. Київ : ArtHuss, 2019. С. 123–125.

16.02.2021

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я