У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра показали прем’єру — «Поїхати не можна залишитися»

0
658

Автор п’єси — херсонський драматург Ігор Носовський, постановка Тетяни Губрій. У програмці глядачам пропонується самим визначити, де стоїть кома в назві вистави: чи після слова «поїхати», чи перед словом «залишитися». Узагалі, ця програмка (можливо, — так і задумано) трохи збиває з пантелику. Бо в ній чимало інформації, навіть із цифрами — про наше безробіття на батьківщині й заробітчанство на чужині. Про це пише day.kyiv.ua.

Отож — їхати чи залишатись? Ця інформація наводить на підозру, що нам покажуть щось документально-публіцистичне, більш підхоже не для театру, а для нудних телевізійних круглих столів. Бог милував — це таки театр!

Вистава вийшла легка, весела і тепла. При тім, що матеріал досить складний — адже п’єса І. Носовського побудована виключно на телефонних діалогах. І ось ці діалоги візуалізовано — тобто, показано те, що ми «бачимо вухами», розмовляючи по телефону. А голос у телефоні, як відомо, іноді робить реальність гіперболізованою, очудненою, примарною. Так і в цій виставі — герої блукають у пітьмі вселенського ефіру, де водяться дивні істоти, наприклад, знаменитий мультфільм «Їжачок у тумані» ( кінорежисер Юрій Норштейн).

За способом побудови видовище дуже нагадує театр естрадних мініатюр, де кожен характер наперед заданий і від початку до кінця незмінний, як у того ж таки їжачка. Виконавцям менших ролей це дає добру нагоду кількома штрихами створювати  яскраві типажі, де вивірено кожну інтонацію, кожен погляд чи жест. Скажімо, Ірина Мельник у маленькій ролі Сусідки — бездоганно звершена ювелірна робота. Чудовий Володимир Цивінський у ролі інфернального «менеджера» Олексійовича. Про кожного можна сказати, що його роль — як концертна робота, при тому щоразу своєрідна: якщо Костянтин Кириленко (Женя) працює як вправний клоун, то Наталія Циганенко (Мама) сміливо використовує суміш документальної драми й гротеску.

У головних ролях — Макар Тихомиров (Макс) і  Катерина Савенкова (Лєна). Обоє попервах також здаються лише «концертними» виконавцями, але якось і не встигаєш помітити, коли вони, десь ближче до фіналу, долають той жанровий бар’єр, і ти вже сприймаєш їх як персонажів повноцінної драми, пережитої разом із публікою.

Окрім усього іншого, у цій виставі втішає душу її технічна злагодженість — як тішить нас усе, що добре зроблено, з любов’ю одне до одного і до своєї справи.

У цій виставі, не на поверхні, а в глибині її течії, є живий і не нарочитий оптимізм, і театр ставить свою «кому» явно перед  словом «залишитись». Тобто — «не їхати». Ні, вистава не про те, що батьківщину, яка вона не є, «треба любити». Тут інший акцент, інший нюанс, по-людськи переконливіший, і, можливо, по-філософськи точніший: твоя любов — це і є твоя батьківщина. Якось так…

Наступні покази вистави відбудуться 7 і 26 лютого.

Іван БАБЕНКО

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я