Інколи втрати бувають безповоротними. Переглядаю кілька знимок з 1925 року, що зроблені в Парижі, в Люксембурзькому саду. На них зображено американську родину: чоловіка, дружину та їхню дочку. Зауважте, 1925 рік. Для американської родини – ця дата суттєва, тому що залишається чотири роки до початку всесвітньої економічної кризи. Та чому власне цій молодій парі з дитиною не бути щасливими? Вони в Парижі, прогулюються садом. Він – успішний письменник Френсис Скотт Фіцджеральд, який саме в Парижі допише роман «Великий Ґетсбі», вона – Зельда, екстраваґантна дочка алабамського судді та перша красуня свого містечка. На одній зі знимок – їхня чотирьохлітня дочка Скотті тягне за собою завелике, як на її вік, коло хула-хупу, а на іншій – вже Зельда тримає те коло. Мабуть, знимок з цієї прогулянки було зроблено кілька. Фіцджеральди, справді, у цей момент щасливі. І Френсис Скот, і Зельда, і Скотті модно одягнені, очевидно, встигли уже пробігтися паризькими крамницями. Не заважаймо їм. Цікаво одне: куди вони тоді після прогулянки попрямували? Може зголодніли й зайшли перекусити до ресторанчика, що трапився на їхньому шляху, або ж маленька Скотті завередувала, тому довелося відпровадити її, до винайнятого ними будинку біля церкви Сен-Сюльпіс, та залишити під наглядом гувернантки? Щиро кажучи, мені завжди подобалися більше Фіцджеральдові оповідання, аніж його романи. Написав їх письменник чимало, і саме у них прочитується глибина психологічних драм американського втраченого покоління у перших двох декадах двадцятого століття. Найголовніше, що випало їм – пережити Першу світову війну. Хоча, і тут Фіцджеральду, як кажуть, пощастило: він склав іспит на звання лейтенанта і відбув до сорок п’ятого піхотного полку дев’ятої дивізії, розквартированої в штаті Алабама, однак на війну не потрапив, але в ґарнізоні, там, в Алабамі, на танцях зустрівся з Зельдою Саєр. У фіцджеральдознавстві чималу кількість досліджень присвячено «нарцисизму» письменника і вибуховому характерові Зельди. Безумовно, що на відміну від Фіцджеральда, Гемінґвей, який-таки понюхав пороху на війні та ще був поранений, у своїх спогадах про спільне перебування письменників у міжвоєнній Франції скаже ключову фразу їхніх стосунків «Яструби здобиччю не діляться». У 1938 році Фіцджеральд напише листа своїй дочці Скотті з голлівудської студії «Метро-Ґодвін-Маєр», де він підробляв сценаристом. У тому листі він щиро зізнається дочці, що шлюб з її матір’ю, тобто Зельдою, був великим життєвим непорозумінням й прикрою помилкою. Не дивлячись на всі розчарування в останній період життя, Фіцджеральд все-таки підтримував листовний зв’язок з дружиною. Листи надсилалися до Ешвіллу в Північній Кароліні, до шпиталю для душевнохворих, в якому перебувала Зельда. З-поміж іншого, переймається чи вистарчить грошей для Скотті, котра подається до Гарвардської літньої школи і якщо, каже він, запустять фільм «Знову Вавилон», то вистарчить і на навчання для Скотті, і для неї, Зельди, – на поїздку в серпні до моря. Про те, що письменник почувався тоді геть розбитим свідчать два його листи: один – до тої ж Зельди, в якому він ганить новий роман Гемінґвея і сповіщає, що той продав право на екранізацію за сто тисяч доларів. У його словах, на моє переконання, не існує й краплі заздрості, але відчувається велике життєве розчарування станом своїх теперішніх справ, порівняно із легкістю буття та письма, якими він легковажив у 1920-х. Два тижні пізніше, дякуючи Гемінґвею за надісланий роман з дарчим написом, Фіцджеральд зауважить, що роман йому сподобався і що Ернест пише щораз краще… Отож, я хочу зупинитися на оповіданні «Перше травня», прочитаному мною в російському перекладі, у далекому тепер 1988 році, одразу після повернення з війська. На цій «військовій» деталі варто наголосити, як і на двадцятидвохрічному віці читача. Зрозуміло, що війна обійшла стороною випускника Принстона, який пропарився в штабі свого полку на півдні країни, розважаючись на танцях. Оповідання розпочинається преамбулою про закінчення війни. Далі дія відбувається в Нью-Йорку, розпочинаючись тим, що Ґордон Стеррет в нагальній справі розшукує в готелі «Балтімор» свого однокашника Філіпа Діна. Усе тут збудовано на контрасті – радість закінчення війни і пригнічений стан Стеррета. Задоволений життям і статками своїх батьків Філіп і прибитий складною життєвою ситуацією Ґордон, якому потрібні гроші для дівчини, з якою він долею випадку зв’язався, а тепер вона його шантажує. І хоч війна завершилася людські проблеми не зникають, – у Ґордона розпочинається своя війна. Філіп, власне, прибув до Нью-Йорка розважитися – тим паче, що запланована й довгоочікувана щорічна вечірка випускників Єльського університету, відбуватиметься при піднесеному настрої усвідомлення перемоги. Містом, зазвичай, швендяють військові моряки, прибулі з Франції колишні солдати, то там, то сям відбуваються мітинги соціалістів, на яких солдатня та ловці ґав уважають за неабияку чесноту відлупцювати чергового пропагандиста. Десь посередині розповіді з’являються демобілізовані, як Ґордон, Керрол Кей і Ґес Роуз, що вештаються від кнайпи до кнайпи. Неважко було мені, нещодавньому дембелю, здогадатися про стан Ґордона Стеррета і Керрола з Ґесом, які вижили й повернулися з війни. Зрозумілим й близьким був сам процес занурення в цивільне життя, з якого тебе було вирвано, як пирій. А що відчували вони, американські солдати, яким пощастило повернутися на батьківщину? Чого вони прагнули в перші дні та тижні? Що взагалі відчуває людина, поперед якої ходить смерть, бо атаки, обстріли чи випадкова куля з нею, як ми розуміємо, тісно дружать. Фіцджеральд, поміж іншим, точно схопив не лише синдром повернення з війни, він зобразив цей антагонізм поміж тими, кому вдалося відкупитися і тими, хто перейшов страшні випробовування. І ось в Нью-Йорку вони розважаються як можуть: пиячать, колошматять соціалістів, в такий спосіб розвіюючи накипілу тугу за батьківщиною і жінками. Ґордон, якого письменник вибрав на роль головного героя, не просто один з них, він – з іншого кола. Того, що влаштовує університетські вечірки, мешкає в добрих нью-йоркських готелях, їздить на таксі, скуповує нові сорочки та комірці. Він з того кола, але не зовсім, бо його батьки не можуть забезпечити, на противагу батькам Філіпа, безтурботно розважатися. Зрештою, безвихідь у фіналі штовхає Ґордона Стеррета до останньої точки зневіри та відчаю, вклавши у його долоню пістолет. Фіцджеральд, який звик тринькати грошима у свої найкращі часи і жити ощадливіше при кінці життя, завжди був заворожений манією багатства. У «Великому Гетсбі» він її втілив сповна. Цей надто прагматичний підхід до життя проявлявся ув всьому: ось тільки один епізод, коли він пише до Ернеста Гемінґвея. У переказі ця фраза звучить так: те, що я сказав тобі, що такий-то журнал платить мені за оповідання три тисячі доларів, – не цілковита правда, мовляв, я дещо перебільшив – вони платять дві тисячі сімсот п’ятдесять доларів. Майстерність Фіцджеральда – в динамізмі подій та ненав’язливій оповіді. Я фіксував його вправність оповідати, збудовану без зайвих деталей і пояснень, описів і фальшивого роздумування. У нього головне – дія та діалог. Така-от особливість письма. Невідомо про що би писав Фіцджеральд, якби пережив Другу світову і дожив, принаймні, до шістдесятих? Епоха, чиїм еталоном він був, вже на початку сорокових, безповоротно відійшла у минуле. Недаремно Максвелл Перкінс відтягуватиме із остаточною відповіддю на пропозицію Фіцджеральда видати в одному томі три найбільш значні романи. Хитрий лис видавничого процесу і відкривач талантів втраченого покоління занюхав в повітрі комерційний провал. У моду ввійшов Гемінґвей і домінування Фіцджеральда переосмислювалося. Я гадаю, що Френсис Скотт відчував це як ніхто. Письменник розривався поміж працею в Голівуді, хворою дружиною і юною дочкою. В останні три роки свого життя він перебував у стосунках зі Шейлою Ґрем, хоча офіційно з Зельдою так і не розірвав. Безповоротність – одне з ключових понять лінійного плину часу, в яке вкладаються, дивним чином, зроблене і невтілене, уся ця гармонія і дисгармонія буттєвих суперечностей, система випадків і лабіринтів. З Люксембурзького саду безповоротності Фіцджеральдових майбутніх невдач – письменницьких і родинних – ще не розгледиш. Щаслива родина шпацерує гравієвими доріжками. Скотті, видно, втомилася тягнути за собою коло хула-хупу і його підхоплює весела та енергійна Зельда. Залишмо їх у цьому місці, тут вони разом і такі безтурботно-щасливі.
Джерело: zbruc.eu.
02.01.2021
