Юлія Бережко-Камінська: «Ініціативи талановитих поетів варто підтримувати і розвивати»

0

Творчість Юлії Бережко-Камінської уже знайома багатьом шанувальникам поезії в Україні. Її книга «Пошепки і вголос» два роки тому була номінована на Шевченківську премію. Зовсім нещодавно побачила світ наступна книга – «Невідворотне», яка вже отримала чимало позитивних рецензій у ЗМІ, була з успіхом презентована у столичному Будинку письменників України, в Національному літературному музеї України, в бібліотеках і навчальних закладах Києва та Херсона, а зараз помандрувала Україною. Втім, не лише вихід нової книги виявився новим витком у творчому житті Юлії Бережко-Камінської. Нещодавно вона стала секретарем Національної спілки письменників України й очолила напрямок роботи з молодими авторами.

– Юліє, як почуваєтеся на новій посаді?


– Мені зарано робити якісь висновки, адже я тільки-но прийшла і вживаюся в нову «роль» після восьми років діяльності на посаді головного редактора друкованих видань в Ірпені, але тішить те, що ця робота максимально близька до того, чим я живу – до літератури і творчості загалом. Я маю багатий досвід організації і проведення різноманітних творчих як літературних, так і музичних подій, можу здійснити їхній медійний супровід, маю певне (в чомусь інтуїтивне) уявлення про те, що відбувається сьогодні в українській літературі. Мені цікава ця сфера і я б хотіла бути корисною для її розвитку і популяризації українського художнього слова.

– І що маєте намір зробити?

– Перш за все – зберегти всі напрацювання моєї попередниці Богдани Гайворонської, яка багато чого хорошого встигла втілити на цій посаді, в тому числі й закласти нові проекти. Йдеться, зокрема, і про цикл літературних зустрічей «Майстри слова», започаткований спільно з Національним музеєм літератури, і про молодіжну студію «Творчий ковчег», і про Всеукраїнський літературно-музичний фестиваль, який ми, до речі, разом із Богданою і починали, «Ірпінський Парнас». Всеукраїнський конкурс «Гранослов», зустрічі-наради молодих літераторів, робота в приймальній комісії Спілки письменників – це все той спадок і досвід, які нікуди не діваються.

Але, звісно, мені хочеться доповнити ці напрацювання своїми проектами, які було б цікаво реалізувати. Основний наголос буде на поезії, бо вона має ширший діапазон для вираження на загал. Прозу більше треба видавати, і вона для цього має можливості – видавництва завжди шукають хороших авторів. А з поезією справи зовсім інші. Вважаю, що вона передусім повинна виходити за межі циркуляції переважно в письменницьких колах. Багато авторів для цього щось роблять, але ініціативи справді талановитих поетів варто підтримувати і розвинути.

– Що може зробити одна людина?

– Я не відчуваю, що одна. Адже є повна підтримка колег в НСПУ і готовність до співпраці багатьох творчих людей та організацій. Наприклад, познайомившись із творчістю дуже цікавої київської поетки Любові Лисенко, я знайшла в ній соратницю і ми вже розпочали роботу над проектом «Музично-літературний салон «Камертон»». Незабаром буде оголошено Всеукраїнський конкурс поезій серед молодих авторів. Найкращі твори конкурсантів звучатимуть на концертах класичної музики в Будинку письменників України у виконанні спеціально підготовлених декламаторів.

Погодьтеся, коли твір виконує не автор, а вже інші люди, то він ніби набуває нового значення – починає жити своїм життям, іти в люди. Далеко не кожен поет може дозволити собі приїхати на концерт, щоб прочитати там один-два вірші. Та й не всі можуть гарно подати власні тексти. Тому й задумали такий формат популяризації творчості молодих літераторів. До речі, ці концерти зніматимуться на відео, транслюватимуться через Інтернет наживо, а потім залишаться в записі. А самі твори учасників концертів публікуватимуться окремими добірками на сайті НСПУ, потраплятимуть на сторінки «Літературної України».

Ще один проект, над яким розпочата робота разом із чудовим бардом Володимиром Каверіним, – «СпівАвтор». Його мета – зблизити талановитих поетів з відомими композиторами-піснярами, які серед надісланих текстів оберуть ті, на які напишуть пісні. Заключний етап цього проекту – концерт, під час якого вони звучатимуть. Але не заради концерту усе це робитиметься. Головне – це та можлива співпраця, яка може на довгі роки зав’язатися між поетами і композиторами. Вона якраз і потрібна.

Я розповіла лише про дві ідеї, над якими вже триває робота, але таких задумів багато. Це й співпраця з українською діаспорою, і підтримка авторів на усіх можливих медійних ресурсах, і багато цікавих виїзних зустрічей, коли слово має йти до людей, ставати їхньою надією, розрадою, їхніми ліками. Я не вважаю, що пропоную щось кардинально нове – нічого нового, але це те, що особисто мені хотілося б, щоб було, бо сама як поет відчуваю в цьому потребу і бачу на це запит в
інших літераторів, у читачів, любителів поезії.

– Але ж поезія сьогодні не є вже настільки популярною, як це було, скажімо, в 60-ті роки, коли один автор міг збирати стадіони…

– Усе відносно. І все розвивається не лінійно. Є багато, як на мене, причин, чому поезія не знаходить масове захоплення. Це й засилля поетичних книг дуже посередньої, а то й відверто графоманської художньої якості. Коли такої літератури стає критично багато – в ній ніби розчиняється те, що справді варте уваги. Читач, узявши до рук чергову книжку «геніальної»
поетеси, через якийсь час перестає сприймати поезію взагалі. Будь-яку. І це – біда.

Також поезія потребує певного інтелектуального і культурного рівня й від самого читача. Вона розрахована на людей, які цінують високе мистецтво, мають розвинуті естетичні смаки й
відповідні запити, відчувають глибину поетичних образів. Вийдіть на вулицю і придивіться до потоку перехожих… Чим живуть ці люди? Про що думають? До чого спрямовуються? Чого потребують? Низькопробна «поезія» – це не цікаво саме по собі. Нікому, крім того, хто це пише. А елітарна, справжня поезія доступна не кожному, бо до цього треба дорости.

– Значить, треба виховувати суспільство?

– Насильно цього не буде. Те, що відбувається проти волі й свідомого прагнення людей, потім обертається своєю протилежністю. Але потрібно давати (і просувати!!!) якісний продукт, який би зберігав найкращі літературні традиції, і максимально збільшувати усі можливі точки дотику зі своїм потенційним читачем. А він буде, обов’язково. Та він є! Ми маємо чимало цікавезних авторів, які творять дуже достойні речі. Але часто виходить так, що їх знають або посмертно, або в вузькому колі рідних і друзів. Спілка й покликана розширювати коло читачів для таких людей, наскільки це в її силах. Робити усе, аби про них говорили, аби їх знали і читали. І не тільки в Україні.

І не залежно від того, є ці люди її членами. Вона, власне, цим і займається. Було б добре, аби ще й держава активно підтримувала цю діяльність.

До речі, не можу не відмітити людей, які в царині популяризації сучасної української літератури є справжніми подвижниками. От уявіть – у час, коли масово закриваються газети, коли вихід кожного номера літературних видань стає справжньою подією, з’являється повноцінна літературна роман-газета «Дебют», яка абсолютно безплатно береться публікувати твори українських письменників – прозаїків та поетів (головний редактор – херсончанка Вікторія Новицька). Дуже хочеться вірити, що в цієї редакції все вийде, що вони завжди матимуть свого
читача, а примірник роман-газети буде в кожній бібліотеці України, чому може допомогти кожен, хто вболіває за українську літературу не на словах.

– А як же бути з тими, хто не має таланту, але компенсує його гіперактивністю і навіть нахабством?

– З цією категорією людей, насправді, всім непросто. З одного боку – багато хто з них щиро вірить у те, що робить «велику і благородну справу», живе цим, горить, і відштовхнувши таких людей, можна зробити їм надзвичайно боляче, навіть зламати людину. Що з цим робити? Що ставити вище – якість літератури чи людське життя? Але з іншого боку – так зване графоманство – це перш за все зрощена хвороблива безпідставна гординя. Який сенс у такій «творчості» та її активному поширенні в такому випадку? Одна лише шкода… А між цими двома сторонами – ще одне: де чітка межа між першими ростками таланту і між добре збитим «ремеслом» римувати? Як відділити одне від одного? І хто взагалі має право це робити? Для мене це питання лишається відкритим і я не можу брати на себе сміливість пропонувати якісь свої рецепти. Поживу, послухаю мудрих і досвідчених.

Як на мене, – тут важлива самосвідомість самих авторів. Що ви хочете донести до людей – свою гординю чи щось, що вище і потужніше від вас самих? Що ви насправді робите з нашим інформаційним середовищем – засмічуєте його бездарними порожніми фразами чи створюєте прекрасну реальність? Мені подобаються слова давніх суфіїв, які радили співакам, котрі приходили до них за секретом найкращого звучання голосу: «Ви спершу не постановкою голосу займайтеся, а відточуйте свою душу. Тоді й голос зазвучить по-особливому, матиме унікальну силу впливу на слухачів».

От, власне, саме цього мені й хочеться побажати кожному, і самій собі в тому числі. Творчість – це один із інструментів зростання духу, його витончення й облагородження. Тож якщо ви маєте такий інструмент – не сточуйте його на те, що нікому не буде потрібно і навіть для вас самих буде «кривим» та «горбатим». Яким би не був піаніст, він не зіграє нічого на фортепіано з роздовбаною клавіатурою. Уявіть, що ви – інструмент для справжнього Майстра, і гратиме на ньому саме він.

Отоді й на музику цю прийде найдостойніша публіка. І ваш голос звучатиме як ніколи прекрасно під умілими пальцями. І тільки тоді з’явиться відчуття – так, це – Поезія. Бо справжня поезія – це завжди щось значно більше, ніж просто гарно, навіть найкраще заримовані слова.

Спілкувався Ігор КРАВЧУК,
головний редактор журналу «Гетьман»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я