У трускавецькому готельно-курортному комплексі «Карпати» відбулася зустріч з шістдесятницею, письменницею, журналісткою, волонтеркою Маргаритою Довгань та сестрою Героя України, поета-дисидента Василя Стуса — Марією Стус.
Організував зустріч генеральний директор оздоровниці Лев Грицак. Напередодні ми мали нагоду поспілкуватись з гостями. Головною темою розмови, звісно ж, був Василь Стус. Як він ріс та вчився? Чи відчував хтось з членів родини його високе призначення? Що означало у часи, коли Стус став громадянським трибуном, коли на повний голос залунало його поетичне слово, бути його сестрою або ж другом та однодумцем? На ці та багато інших запитань відповіли наші співрозмовниці.
— Пані Маріє, — звертаємось до сестри Василя Стуса, — де ви зараз живете, чим займаєтесь?
— Я — пенсіонерка. Живу у Києві, допомагаю виховувати правнуків. А до того 49 років працювала вчителькою математики і фізики у Донецьку. Війна вигнала мене з дому.
— А звідки Стуси походять?
— Наша родина походить з Вінниччини. Мали там своє господарство, коней, корів. Жили заможно. Нещастя прийшло зі сходу разом з більшовиками. У період колективізації почали вилучати нажите, батькові погрожували Сибіром. Він не став чекати, поки нові господарі життя в Україні всіх нас виселять. Спершу сам виїхав у Керч, а згодом у Донецьк. Потім забрав маму і дітей. Батько хотів, щоб діти, а нас було четверо, повноцінно вчилися, бо всі тягнулися до науки. Залежало йому й на тому (це я, звісно, згодом такий висновок зробила), щоб ми не стали ідейними рабами. Відчув небезпеку.
Донецьк нефартовим для нас виявився. Як тільки переїхали — захворіла на менінгіт і померла моя старша сестричка, яка вчилася у восьмому чи дев’ятому класі. Почалася війна. Згодом брат Іван, якому було чотирнадцять, підірвався у полях на міні. Ми дуже бідували, тато не працював, роботи не було. Їздив селами, вимінював речі на продукти. Вечорами нам багато читав і розповідав.
— Яким був Василь у дитинстві?
— Милою, щирою та доброю дитиною. Таке сонечко росло, яке завжди хотілося погладити. Я пішла у перший клас, а він теж хотів до школи. Утікав з хати босоніж, бо мама ховала його взуття, аби нікуди, поки була зайнята на полі, не потикався. Повсюдно, і до школи також, за мною ходив. Вчителька дозволяла йому бути присутнім на уроках. У шість років Василь, який народився у 1938 році, став першокласником. У класі, де навчався, не бракувало переростків. Мій братчик сильно вирізнявся у тому строкатому середовищі. Був найменший. Вже тоді вирізнявся тямучістю, тягою до знань. Починаючи з четвертого класу, почав часто навідуватись до бібліотеки. Набравши по три-чотири книги, скоренько повертав їх назад. Це викликало підозру у бібліотекарок. Подумали, що книг, які бере додому, не читає. Одного разу вирішили влаштувати йому маленький іспит. Виявилось, все, що брав додому, таки читав і добре запам’ятовував прочитане. Коли кращих учнів почали відзначати за успішне навчання, почав приносити додому похвальні грамоти. На це зраділий батько відгукнувся своїм педагогічним «ходом» — для кращої мотивації купив сину фотоапарат. Передплатив Василю журнал «Юний технік». Брат із сусідськими хлопцями, «озброївшись» знаннями з «Юного техніка», зайнявся радіосправою. Згодом з друзями-сусідами вже комунікував за допомогою саморобного радіозв’язку. Ще через два роки батько, пересвідчившись, що син нерівно до музики дихає, гітару йому прикупив. Василь за деякий час й акорди навчився брати.
— Чи помітили ви тоді, коли ще дітьми були, щось таке, що вказувало на майбутнє високе призначення брата?
— Вже тоді вирізнявся впертістю та принциповістю. Якщо відчував власну правоту, на жодні компроміси не погоджувався. На одному з уроків математики знайшов у собі сили висловити власну незгоду з авторитетним вчителем. Йдеться про Костя Макаровича Тесленка, племінника самого Архипа Тесленка. Батькові довелося до школи йти, щоб залагоджувати конфлікт. Вже тоді помітила, як сильно, не по-дитячому, тягнуло Василя до слова. У школі з хлопцями випускали гарні стіннівки. Брат складав віршовані дописи. З ним учився син директора школи. Якось Василь про нього написав: «А у Лёни неприятность — опять двойку получил, потому что он сегодня химию не выучил. И немецкий знает узко, потому что привык говорить по-русски». Не побоявся! Василько рано опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б не брався, все у нього виходило… Школу закінчив медалістом у 16 років. Поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Там йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком. А на факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно, так тоді «величали» Донецьк, зарахували без вступних іспитів — медаль давала пільгу. Василь, ставши студентом, привернув увагу тим, що на заняттях відповідав виключно українською. Багато читав, вільний час проводив у бібліотеці. Сам вивчив латину, добре знав німецьку мову. Деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження. Мабуть, це і вплинуло на його світогляд і визначило подальшу долю.
— Пані Маріє, а якою була ваша реакція, коли брата затримали?
— Я все життя молилася на нього! І коли ми дізналися, що Василя забрали, не спала три дні, плакала. А тут ще у газеті вийшла велика стаття проти нього, бо, бачите, задекларував себе поетом, що розмовляє українською мовою… Якось до школи, де я вже працювала, прийшов співробітник КДБ і попросив вплинути на брата, аби він покаявся у «гріхах» проти радянської влади. Я йому відповіла: «Як буду вчити брата, коли він набагато розумніший за мене?» Останнє моє побачення з Василем у таборі в Пермській області зірвали конвоїри. Ми приїхали туди з його дружиною Валентиною та сином Дмитром. Чекали, вже чули, як їде машина з в’язнями, але Василя так і не дочекалися. Працівники табору пояснили: через те, що він відмовився розмовляти з рідними російською. Наступний візит був уже на табірному цвинтарі. Навіть там, біля могили під номером 9, за нами пильно стежили кадебісти… Вони все зробили, щоб Україна, люди не знали його поезії, не прийняли. Але у мене завжди було відчуття, що ставлення співвітчизників до Василя зміниться. Ще був живий, коли мені наснився віщий сон: Василя відносить брудна вода, яка потім стає кришталево чистою. І справді, через декілька років після смерті мого брата урочисто перепоховали у Києві, а трохи згодом його ім’я зазвучало у вільній Україні. Його удостоїли найвищої державної нагороди — звання Героя України.
До нашої розмови долучається журналістка, дисидентка Маргарита Довгань.
— Як доля звела вас із Василем Стусом?
— Я народилася 1930 року у Ташкенті. Туди, як «ворога народу», заслали діда, за ним поїхали бабуся і мої мама з татом. Дід перебував у концтаборі на Кушці. Потім були Середня Азія, Урал, Волга, Литва і Білорусь… І раптом — щаслива хвилина у 1944-му: зателефонував батько з далекої півночі, де він працював геодезистом, і сказав, що їдемо до Києва. Мені було 14 років. І тоді у школі відбулася зустріч із вчителькою, яка почала відкривати для мене у зросійщеній столиці УРСР український Київ і мою батьківщину — Україну. Закінчила відділення журналістики при філологічному факультеті Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала в редакції газети «Вечірній Київ». Якось отримала завдання розібратися з розкраданням грошей в одному з тодішніх жеків. Попередньо звинувачували інженера, який там працював. Я ж з’ясувала, що винен не він, а інструктор райкому партії, який опікувався конторою. Була щаслива, що відновила справедливість. У редакції про це почув керівник партійного відділу, мене насварили: «Коммунист никогда не может быть виноватым».
— За яких обставин познайомилися з Василем Стусом?
— Завдяки Івану Дзюбі. Будучи редактором видавництва «Молодь», попросив мене написати рецензію на книжку Миколи Бажана. Сказав, що в Інституті літератури є талановитий аспірант Василь Стус, і що він зможе допомогти. Пішла на цю зустріч. Він відразу мені сподобався. І зовнішнім виглядом, і манерою спілкування, і звичкою називати речі своїми іменами. Такої поведінки, особливо там, де він проходив інтернатуру і де цензурувались не тільки твори, а й кожне слово і навіть подих, мало хто собі дозволяв.
У 1965 році я організувала у Києві творчий вечір, на якому свої вірші читали Іван Дзюба, Василь Стус, Іван Світличний, Ліна Костенко, Микола Холодний, загалом — тринадцять поетів. Був аншлаг. Згодом дізналася, що у перших рядах сиділи представники КДБ. Наступного дня в ЦК партії вже обговорювали мою підривну антирадянську діяльність. За це звільнили з роботи.
Пів року тягали на допити. Якось привезли на вулицю Липську, де було обласне управління КДБ. У затемненій частині кімнати сиділи якісь люди. Мене з іншими «ворогами народу» посадили на підвищення. Мордували допитами дві години, а потім відпустили. Пізніше зрозуміла, що це був показовий урок для молодих кадебістів. Мене не ув’язнили лише тому, що за паспортом я була «русская».
Василя Стуса після того творчого вечора відрахували з аспірантури Інституту літератури. Він влаштувався робітником на взуттєву фабрику. Обливав якоюсь смердючою речовиною кирзові чоботи, щоб не промокали. Одного разу впав на конвеєр, у нього почалася шлунково-кишкова кровотеча. А коли трохи одужав, добрі люди взяли його на роботу інженером у контору Міністерства промисловості будівельних матеріалів. Якось Василь сказав, що в його відділі є вільні посади. Мій чоловік мав знайому художницю, батько якої був не останньою людиною в міністерстві. У 1968 році мене зарахували в інформаційний відділ, де я вела облік товарів і робила опис матеріалів. Зі Стусом працювала три роки. Наші столи стояли поруч. Отримували мінімальну зарплату. За нами, звісно, таємно наглядали. Василь тонко відчував, коли у мене траплялися неприємності. Витягував із торбинки яблуко і казав: «Рито, я тобі зі свого саду приніс!»
— Але ув’язнення йому уникнути не вдалося…
— Так. Із сорока семи років життя тринадцять провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі у шахті. У 1976 році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: «Бути радянським громадянином — значить бути рабом…» За свою позицію часто потрапляв до карцеру. Його голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими дисидентами стали подіями, які привертали увагу всіх, кого режим кинув за ґрати. У 1980 році Василя вдруге арештували й засудили до десяти років позбавлення волі в колонії особливого режиму та п’яти — заслання. 1985-го його номінували на здобуття Нобелівської премії. Цього вимагала українська й міжнародна інтелігенція — сподівалися, що така нагорода прискорить його звільнення. Його вирішили позбутися у ніч на 4 вересня 1985 року. Офіційно повідомили, що помер від раптової зупинки серця. Валя із сином Дмитром зібралися, щоб поїхати в концтабір, аби забрати тіло Василя. З ними поїхали її сестра Шура і я. За кілька днів вже були в селі Кучино, Пермської області. Нас зустрів офіцер: «Вы откуда? По какому делу и к кому?» Валя показала телеграму з КДБ. Наглядач насварив нас, що «приперлися» у вихідний. Пішов шукати начальство. Нас повели на другий поверх у маленьку кімнату, де сидів начальник табору Долмачов. Той сказав, що Василя вчора поховали. Мовляв, не могли більше тримати, бо морг переповнений. Медичного висновку про причину смерті не дали. Коли попросили віддати хоча б його речі, почули: «Не положено!». На кладовищі офіцери КДБ стояли поруч і слухали, про що ми говоримо. Аж коли завжди спокійна і виважена Валентина раптом зірвалася і почала кричати, що вони вже і так його вбили, чого їм ще треба, ті відійшли на кілька метрів… Дружині заборонили поховати чоловіка в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му, рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину…
— Пані Маргарито, а як вела вас доля після проголошення Незалежності України?
— 15 років працювала секретарем у Верховній Раді. На пенсію пішла у 2005-му. Відтоді упродовж 10 років щомісяця влаштовувала у своїй квартирі зібрання-вечорниці «Парнас на Видубичах». З початком російсько-української війни стала волонтером. Три роки відвідувала у київському госпіталі наших поранених військовослужбовців. Спілкувалася з ними, записувала розповіді. Зібрала усе це у книзі «Шпитальні нотатки». Особливо вразила мене розмова з хлопцями, які повернулися з полону. «Що допомогло вам вижити у тих страшних підвалах?» — запитала. У відповідь почула: «Ми читали Стуса». Зараз маю важливу місію. Хочемо з однодумцями реалізувати проєкт встановлення у Києві пам’ятника Василеві Стусу. Попри незрозумілі ігри київської влади, сподіваюся довести справу до завершення. Автором майбутнього монумента є мій чоловік і моя опора — скульптор Борис Довгань.
Автор: Олексій Дорофтей
Джерело: «Високий Замок»
