Михайло Сидоржевський: Нехай Господь оберігає нас і щедро дарує найкраще, що в нього є – Любов!

0
775

– Ми зустрічаємось з вами напередодні Нового року та Різдва Христового, чим і скористаюся, привітавши Вас не тільки із цими, сказати б, «знаковими» святами, але й із п’ятиріччям перебування на вкрай нелегкій посаді – голови НСПУ – та побажати усіляких гараздів у цій надзвичайно відповідальній праці…

Знаєте, трохи мене «потішив» ваш давній, ще зразка 2011 року, по всьому – емоційний, вигук: «НСПУ – непідйомний «проект», перспективи його невтішні!..»  А через три роки ви очолюєте, за визначенням, сучасним сленгом, найбільш «продвинутих» літераторів, «сталінський колгосп»…   То чому ви узялися за такий невдячний «сізіфів труд»? Що, зрештою, спонукало?.. Ностальгія за минулою «величчю» Спілки, ідеалізм, амбіції, намагання комусь щось довести…

Не став би я так поспішно обзивати цих літераторів, як ви сказали, «продвинутими». У нас досі живе совковий підхід, якому в унісон підспівує толерастичний постмодерн: вважати все питомо українське, традиційне – старим і відсталим. Я виріс у селі, і пам’ятаю ставлення до нас з боку деяких «городських»: село, другий сорт, кугути, бики… Дехто з нас, сільських, так і виріс з комплексом неповноцінності, так і пішов у життя… Отож, якщо ти млієш, коли чуєш «садок вишневий коло хати» — то ти в кращому разі «традиціоналіст», у гіршому – задрипаний селюк або ж «бандерівець».

Рудименти і атавізми такої «ідентифікації» за новітніх часів отримали друге дихання, вже на іншому рівні. Ми це відчуваємо на ставленні до питомо української культури з боку влади, значної частини масмедій. Для них найкращі українці – орнаментальні українці: шаровари, вишиванки, вареники, медовуха…

Відповідаючи на Ваше запитання про «сізіфів труд», скажу, що й сам не знаю відповіді на нього. Певно, найбільше важило те, що я звик відповідально ставитися до всього, за що беруся. Я навіть не мріяв «ставати письменником», працював журналістом і редактором, мене до Спілки прийняли у віці 46 років, а це, погодьтеся, доволі пізно. Тоді якраз я працював заступником головного редактора «Літературної України» (очолював газету Петро Перебийніс, якому дуже вдячний за сприяння у входженні в непрості спілчанські справи), і невдовзі, за рекомендацією покійного Сергія Плачинди, мене обрали головою творчого об’єднання публіцистів столичної письменницької організації. За кілька років, у січні 2012-го – головою київської організації. А в листопаді 2014 – головою Спілки. Чому так сталося, що обрали, по суті, маловідомого письменника, — це запитання не до мене. Але, оскільки це відбулося, то я, звичайно, не міг діяти у півсили чи завалити справу. Хоча навіть не здогадувався, які випробування насправді чекають мене в цьому кріслі.

– Що вдалося зреалізувати із задуманого? Якими новаціями в роботі НСПУ можете пишатися? Які напрямки роботи вдалося оновити, перезавантажити?

За мізерного фінансування важко реалізовувати якісь масштабні проекти. Однак чимало зроблено, особливо за останній час, коли майже вляглися пристрасті, ініційовані ще в 2016 році групкою надзвичайно агресивних «козачків» за підтримки зовнішніх сил, зацікавлених у отриманні контролю над Спілкою і її майном. Найбільш одіозних персонажів ми позбулися, спровадивши їх із Спілки, решта причаїлися і чекають слушної нагоди… Проте для мене як для керівника Спілки важливими є не маргінальні теми, а — життя Спілки, її діяльність, заходи, проекти, ініціативи… Лише впродовж останнього часу нами запроваджено низку цікавих проектів, з-поміж яких — спільно з Національним музеєм літератури – «Майстри слова», «Нова доба», «Ірпінський Парнас», «Драгоман», Мандрівний фестиваль «Слово», «Концерт на Банковій»… Поновлено «Гранослов», всеукраїнські наради молодих літераторів, діє «Творчий ковчег», засновано низку нових літературних премій, зокрема, премії імені Платона Воронька і імені Василя Портяка. У стадії підготовки – нові проекти, в їх числі «Метроном», «Літературна візитівка краю», Літня літературна резиденція… Активізувалась робота в багатьох обласних організаціях: проводяться літературно-мистецькі фестивалі, засновуються нові премії… Завершуємо роботу над письменницьким довідником, активізували участь у проектах Українського культурного фонду. Налагодили ділові контакти з письменницьким організаціями сусідніх країн, насамперед Польщі, Болгарії, Білорусі… Звичайно, це далеко не все з того, що зроблено і що планується. Зрештою,  ми відкрили, зусиллями директора Будинку письменників Ніни Шаварської, літературну кав’ярню «Еней».

– Живемо, як писав Микола Зеров, у «підлих і скупих часах». Я до того, що високопосадовці, чиїм завданням було б плекати українську культуру, літературу, намагаються усіляко відсунути її на маргінеси, де вона, чого там гріха таїти, вже давно перебуває. У владних коридорах вже йдеться про припинення бюджетного фінансування творчих спілок. І при цьому посилаються на європейські країни. То виникає питання: quo vadis Україно? Що, справді і Спілка письменників віджила себе?..

Письменницькі спілки, наскільки мені відомо, існують у всіх країнах Центральної Європи, причому зазвичай у кожній з цих країн існує по кілька таких спілок. Вочевидь, вони є в усіх європейських країнах. Так, у Великобританії існує Королівське літературне товариство, засноване ще 1820 року британським королем Георгом IV. До речі, покровитель товариства – королева Англії. У Нідерландах — Товариство нідерландської літератури, засноване 1766 року. Його покровителем є король Віллем-Олександр.  У Франції існує заснована в 1937 році і задумана як паралель Гонкурівської академії для поетів Академія Малларме – французька літературна академія. У Норвегії діє Норвезький Авторський Союз, створений в 1893 році для просування норвезької літератури і захисту професійних і економічних інтересів норвезьких авторів… І так практично в кожній європейській країні.

Це правда, що державна присутність у фінансуванні спілок у цих країнах є мінімальною або зовсім відсутня (за деякими винятками, як у Румунії, наприклад). Однак у західноєвропейських країнах письменницькі спілки і товариства – це досить міцні у фінансовому відношенні структури, які мають доволі розгалужені джерела фінансування – різноманітні програми, гранти, фонди і т. ін. Чого не скажеш про спілки центральноєвропейських країн (колишнього «соцтабору»), більшість яких, не отримуючи або майже не отримуючи державного фінансування,  живуть доволі скромно, а деякі ледве животіють.

Відтак, очільники нашої культури, молоді і спорту, анонсуючи повне припинення фінансування національних творчих спілок, теж, певно, вирішили прориватися в Європу. Хоча при цьому діють з ентузіазмом комсомольців, які палили церкви. До речі, для письменницької спілки державне фінансування є доволі скромним – 920 тисяч гривень на рік. Порівняйте з місячними зарплатами деяких державних чиновників і їхніх секретарш – і зрозумієте, що аргумент про «проїдання» спілками державних грошей є маячнею. І ще. Наша Спілка за 2019 рік поповнила державну казну майже на 3 млн. гривень за рахунок податків. Це так, між іншим, у відповідь на пасажі деяких бонз про дармоїдів-письменників, і у відповідь на пискляві ґвалти їхніх миршавих підголосків, котрі нахвалялися запалити шини під Будинком письменників і викурити з нього письменників.

Разом з тим, я розумію, що теперішні чиновники від культури можуть повністю позбавити нас фінансування – якщо не в 2020 році, то вже в наступному. Можливо, саме в цьому і полягатиме «реформування» сфери культури, бо наразі, крім повного ігнорування ювілеїв визначних діячів української культури і радикального «реформування» Шевченківського комітету, крім намірів пустити злиднями національні творчі спілки і ліквідувати державні літературно-мистецькі премії, позакручувати гайки журналістам, з культурно-спортивного відомства нічого «реформаторського» не чути.

Не думаю, що з цього треба починати новому міністерству. Хотілося б побачити і почути, яким є концептуальний, стратегічний підхід до проблем розвитку української культури. Приміром, мені цікаво, як збирається нове міністерство культури взаємодіяти з культурними інституціями Євросоюзу? Яка позиція міністерства щодо експансії росіян на українському книжковому ринку і як воно надалі плануватиме сприяти розвиткові українського книжкового ринку? Яка доля програми ЄС та Східного партнерства «Культура і креативність», котра почала діяти 2015 року і була розрахована на три роки (йдеться про 4,2 млн євро, розділені на три роки порівну між Україною, Білоруссю, Молдовою, Грузією, Вірменією і Азербайджаном)?..

До речі, щодо ліквідації спілок як непотрібних для «держави у смартфоні». У серпні 2011 року така собі Ганна Герман (на той час радник тодішнього президента В.Януковича, яка курувала в його адміністрації гуманітарні і суспільно-політичні питання) оприлюднила пропозицію: замість існуючих творчих спілок створити нові, «з незалежними творчими діячами», та запропонувала ліквідувати майно спілок «на користь сиріт і людей похилого віку». Мовляв, що з цими сталінським колгоспами клопотатися? Думаю, насправді цією одіозною дамою рухала далеко не державницька сверблячка. Починаючи від часів Кучми, усіх президентів (за винятком Ющенка) чи їхнє найближче оточення непокоїла думка: ну як же прихватизувати такий шикарний особняк на Банковій, це ж стільки бабла можна косити, влаштувавши тут щось бізнесово-розважальне! Як там їхній духовний брат, герой Булгакова казав: «Да что тут предлагать… А то пишут-пишут… Конгресс, немцы какие-то… Голова пухнет… Взять все – да и поделить…»

Історія повторюється?..

Ви знаєте, я не можу підібрати слів для того, щоб охарактеризувати, яким є ставлення до української культури з боку держави.

Сільська баба з порепаними п’ятами, яка давно віджила своє і заважає своєю присутністю рухатися у цивілізовану Європу – мені здається, ось такою бачать українську національну культуру теперішні владці. Зрештою, ставлення їхніх попередників було приблизно таким же, однак теперішні — біологічно надзвичайно меткі, і все роблять у «турборежимі», не озираючись по боках – їх підпирають і їх аж розпирає карт-бланш від 73 % «біомаси» (термін не мій, ви знаєте, хто так недавно сказав про українських громадян)…

Звісно, я теж хочу жити як у Європі. І майже кожен з нас, певно. Однак проблема в тому, що ці вихованці ХХІ-го століття кажуть, що хочуть завести країну в Європу, але при цьому діють як червоні комісари чи азійські опричники, і ведуть її зовсім у протилежному геополітичному напрямку.

Повертаючись до власне Вашого запитання, скажу, що майбутнє Спілки – в руках самих письменників. Не сумніваюся, що динаміка суспільних змін триватиме і зрештою «переформатує» наше суспільство до непізнаваності. Таким є сьогоднішній світ. Якщо ми зможемо витримати випробування часом, встояти перед викликами – Спілка залишиться як цехове братство людей, об’єднаних словом. Якщо ні… Але я оптиміст і вірю, що ми збережемо нашу Спілку.

– Отже, як писав Марк Твен, «чутки про мою смерть явно перебільшені»… Як голова НСПУ, ви повинні слідкувати за літературним процесом. То який він, на вашу думку,  стан сучасної української літератури?

Чому повинен? Цим повинні займатися – і професійно займатися — літературні критики. Хоча, на жаль, у нас не сформоване силове поле літературної критики.  Є сильні, талановиті літературні критики, але не існує системного підходу в оцінці сучасного літературного процесу. Критика переважно компліментарна, часто таблоїди і зацікавлені видавці піарять графоманську халтуру. При цьому майже ніхто не кричить про голих королів, бо це як глас вопіющого в пустелі, та й ті, хто споживає таке читво, критичних статей про літературу не читають.

На мою думку, сучасна українська література розвивається доволі динамічно. Особливо сильною є наша поезія – причому в ній присутні і старші, і молодші талановиті автори. Але, знову ж таки, нехай про це фахово і кваліфіковано скажуть критики і літературознавці.

– Письменники – люди амбітні, і тому їм лестить отримати чу чи іншу літературну нагороду. А Шевченківська премія – то наша письменницька Говерла. І днями Шевченківський комітет очолив Юрій Макаров. Не подивувалися?

Звичайно що ні. Було б дивно, якби комітет очолив хтось із справді авторитетених письменників (дотепер, наскільки я володію інформацією, Шевченківський комітет завжди очолювали лише письменники), адже тоді б це виглядало як аномалія в контексті того, що нині відбувається в українській політиці і державотворенні. Якщо президентом країни може бути шоумен, то чому головою Шевченківського комітету не може бути телеведучий, а його членами – маргінальні чи тенденційні персонажі? Ви ж подивіться: керівні крісла в країні після того як «вони нас зробили», посіли переважно представники офісного планктону – особи практично без досвіду керівництва. Дуже хотілося б помилитися, але з таким керуванням державою ми, здається, стрімко наближаємося до дефолту. Я цим зовсім не втішений, бо за Хутором Михайлівським аж потирають руки, чекаючи, коли Україна остаточно підтвердить ганебне реноме failed state. Але й мовчати не можу, хоча чудово розумію, в якій країні і в який час ми живемо.

Так от. Про Шевченківську премію. 21 грудня новообраному Шевченківському комітету оголосив бойкот Борис Гуменюк. Він повідомив, що виходить із числа претендентів на премію на знак протесту, «виходячи з ситуації, що склалася в даний час в Комітеті з присудження премії імені Т. Г. Шевченка та навколо нього». Це вчинок чоловіка, бійця. До речі, Борис воював на Сході проти російських окупантів і їхніх найманців, його авторитет серед письменників незаперечний. Вважаю, що сьогодні саме час для відстоювання питомо української національної культури – у стратегічному розумінні. Як там у Франка: «Се ж остання війна, се до бою…» Це наш останній форпост, за яким – новітня руїна, знищений генотип нації, перетворення її на населення ялових споживачів, яким байдуже, яка мова, яка культура – аби ковбаса була. Звідки їм знати, що, якщо не буде мови і культури, то не буде ні держави, ні ковбаси…

– Не можу не торкнутися і питання про «Літературну Україну». Якось в одному давньому інтерв’ю ви зітхнули: «Мені шкода, і хочеться, щоб ця газета вийшла на належний рівень». А в іншому додали: «Що ж до перспектив «ЛУ», то, думаю, вона дочекається кращих часів». Що скажете?

Для мене «Літературна Україна» — особлива газета. Зрештою, як і для кожного письменника, певно. Насамперед скажу як голова Спілки: це наша, спілчанська газета, з якої всі ми, письменники, дізнаємося, чим живе Спілка, і ми гуртом маємо дбати про те, щоб вона надходила до читача. Головний редактор Сергій Куліда знає: якщо дуже скрутно, він звертається до мене, і ми знаходимо можливості, незважаючи на брак грошей, аби допомогти газеті. До речі, якщо я не помиляюся, ніколи раніше Спілка не підтримувала газету фінансово. Ми це робимо, виходячи з розуміння, що «Літературна Україна» — наше спільне, унікальне надбання. Останнім часом я бачу зростання рівня газети, вона стає справді цікавою і прочитуваною від першої до останньої сторінки. Щиро зичу коллективу редакції нових перемог і читацької любові!

– Часом я заздрю вашій енергії: голова НСПУ, шеф-редактор «Нації і держави», головред «Української літературної газети», яка, без сумніву, користується популярністю у письменницького загалу. Що скажете про своє видання?..

«Українська літературна газета» — моє дитятко, мій улюблений проект, ще одна спроба самореалізації. Перший номер вийшов далекого вже 9 жовтня 2009 року, і відтоді щодватижні газета надходить до читачів. Робимо ми її удвох із сином Тарасом – журналістом, який талановито освоїв техніку газетної верстки і дизайну. Ну а я – головний редактор, літературний редактор, коректор, журналіст, менеджер – в одній особі. Мені це цікаво, я цим живу, хоч робота над газетою забирає багато часу, нерідко доводиться працювати до ночі, незважаючи на втому. Зараз, зважаючи на неминучі тенденції в сфері масмедій, ми інтенсифікували роботу над сайтом газети, і за короткий час відвідуваність сайту значно зросла – за добу від тисячі до трьох тисяч відвідувачів. Довелося згадати журналістську молодість – переважну більшість інформації на сайт готую і ставлю власноручно. Виявляється, не забув це ремесло. Думаю, що надалі будемо розвивати обидва напрямки – і паперовий варіант, і електронний.

– Як я розумію, писати, творити ніколи… І все ж…

Так, мені хочеться писати, у мене є задуми, є тексти, які формуються у книжки, мені кортить працювати в архівах, з інформацією, але катастрофічно не вистачає часу. Проте Господь милостивий і, хоч зрідка, але дарує мені такі можливості. Для мене це велика радість – викроїти час для того, щоб працювати над тим, що мені хочеться робити. Не буду смішити Бога, розказуючи про свої плани. Сподіваюсь, прийде пора – читачі оцінять. Скажу лише, що це і проза, і поезія, і публіцистика…

– І насамкінець байка, новорічно-різдвяна історія від голови НСПУ…

Ви знаєте, всі новорічні відзначення з часом зливаються в одне. Нема такого неймовірного, буквально фізичного відчуття приходу нового року, як це було в дитинстві чи в юності. Тоді я, здається, справді о дванадцятій годині ночі 31 грудня відчував буквально матеріальний перехід у новий рік. Здавалося, що все довкола постає в якомусь іншому світлі, оновлюється… Зараз цього немає. Хоч як силкуюся візуалізувати якісь образи в момент, коли всі три стрілки в новорічну ніч сходяться в одну точку нагорі годинникового циферблата – нічого не виходить.

…Розкажу, яке новоріччя найбільш запам’яталося. Я про це вже десь, здається, казав… Коли навчався в дев’ятому класі чи десятому класі, ми з кількома моїми однолітками, які жили на нашій сільській вулиці, вирішили на новий рік трохи «попарубкувати» в сусідньому селі. Запаслись пляшкою самогонки, якоюсь закускою – і пішли. Однак, як з’ясувалося, в сусідньому селі нас не чекали, вірніше, чекали – місцеві, такі ж «парубки», які розцінили наш візит як вторгнення на чужу територію до їхніх дівчат. Отож, зважаючи на їхню чисельність і несподівану агресивність (ми з ними були знайомі, грали разом у футбол, деякі з них вчилися в нашій десятирічці, але тієї ночі їх було не впізнати), нам довелося терміново накивати п’ятами. Була місячна морозяна ніч, і я досі пам’ятаю, як динамічно рипів під нашими прудкими ногами сніг, коли ми втікали… Дванадцята година ночі застала нас, кількох невдах-залицяльників, якраз на півдорозі між селами, на залізничному переїзді. Тоді там стояла будка, в якій чергував стрілочник. От ми й нагодилися до цього здивованого і незнайомого нам дядька рівно о дванадцятій, там і зустріли новий рік, який і запам’ятався мені найбільше. Уявіть собі: тісна будка, гасова лампа на столі, кілька юних парубійків довкола столу і характерний горілчаний присмак під акомпанемент московських курантів… Чому мені все так запам’яталося? Можливо, тому що це була рання юність – пора, коли все видається незвичайним, свіжим, чистим — як вмиті ранковою росою троянди при сході сонця?..

Втім, це я пірнув у своїх спогадах занадто далеко вглиб часу. Вертаємось у теперішнє буття. Сьогодні воно святкове! Тож дозвольте, користаючись нагодою, привітати всіх колег-письменників з Новим роком і Різдвом Христовим! Щастя, здоров’я і миру всім нам – у наших душах і в країні. Будьмо сильними і мудрими! Нехай Господь оберігає нас і щедро дарує найкраще, що в нього є – Любов!

Спілкувався Сергій Куліда, “Літературна Україна”

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я